— Розумієш, мене дратує те, що у тебе є гроші!
— Дратує?!
— Так!
Аделіна нічого не відповіла, мовчки повернулася на підборах і пішла геть з цього місця. Вона була вкрай обурена, але нічого не могла вдіяти. Та й навіщо?
Аделіна всього в житті звикла досягати сама. У школі завжди намагалася отримувати тільки відмінні оцінки, чим іноді дивувала і вчителів, і однокласників. Адже вона була з тих, хто плаче над дев’яткою.
Однолітки крутили пальцем біля скроні і потайки заздрили отриманим Аделіною дев’яткам. Вони б і їм були раді.
А вчителі зітхали і говорили, що не можна так зациклюватися і що іноді бувають помилки, нічого страшного, і дванадцять можна отримати наступного разу. Але Аделіні потрібно було отримати її негайно. Зараз.
Приходячи додому зі школи, вона відразу бралася за уроки. Мама і бабуся дивувалися, дивлячись на неї.
— Іди, погуляй, Аделька! Погода ж яка гарна, — говорила бабуся.
— Завтра контрольна. Треба готуватися, — відповідала дівчинка.
І відкинувши за спину свою прекрасну косу, вона бралася за підручники. А ще вона дуже любила читати книги.
— Зір зіпсувала! Казали ж тобі, не можна стільки сидіти за книжками! — нарікала мама.
— Ну, ще трішки! Ну, дуже цікаво, — просила Аделіна, притискаючи до себе книгу, яку щойно затамувавши подих читала.
Мама похитає головою і йде на кухню. Там вони з бабусею розмовляють про те, яке блискуче майбутнє чекає на їхню дівчинку.
— Але тільки б не на шкоду здоров’ю! — незмінно додає бабуся. — Дай Боже…
Звичайно ж, школу Аделіна закінчила із золотою медаллю. Вступила до хорошого ВНЗ. Вивчилася на відмінно і там.
Роботу дівчині шукати не довелося. Її відразу запросили на роботу, ледь вона захистила диплом. Аделіні навіть довелося вибирати з двох місць. Вона вибрала те, яке було ближче до дому.
З її працьовитістю і наполегливістю справи на роботі теж пішли чудово. Її старання помічали, заохочували і дохід підвищувався. Незабаром Аделіна купила собі квартиру і з’їхала від мами і бабусі.
— Ох, онучко, — зітхала бабуся. — Ти давно доросла, хочеш жити одна, я розумію… Але ми за тобою будемо так сумувати!
— Не переживай, бабусю! Я буду часто приїжджати, все ж ми в одному місті жити будемо, а не за сто кілометрів, — з посмішкою говорила Аделіна і обіймала бабусю.
— Тільки якщо якийсь наречений з’явиться, дивись, приводь до нас в гості на оглядини, — посміхаючись і одночасно змахуючи сльози, говорила бабуся.
— А то ти дівка вродлива, при грошах, миттю обдурять. А у мене око діамантове, я їх за версту чую, шахраїв-то.
— Та що ти, бабусю, я ж теж не дурепа. Я і сама їх розгледжу.
— Дивись, розгледіла одна, — хмуриться бабуся і багатозначно дивиться на маму Аделіни Ольгу, а та обурюється:
— Мамо, ну що ти, справді! Все життя мені будеш пригадувати?!
Мама Аделіни не любить говорити про свого колишнього коханого. Того самого, від якого вона колись втратила голову, і від якого народилася Аделіна.
Вона приховала від матері факт знайомства і спілкування з ним, а він обдурив дівчину і виявився не тим, за кого себе видавав. А потім і зовсім потрапив у місця не такі віддалені.
Звідти і послав він звістку Ользі. Думав, що вона любить його досі і пробачить, але вона не пробачила.
А Аделіну вирішила народжувати, про що жодного разу не пошкодувала. У дівчинки було все, адже Ользі допомагала мама…
Всупереч настановам бабусі, Сергія Аделіна з родиною знайомити не поспішала. Він їй подобався. Просто подобався. Їй нічого від нього не було потрібно, що, в свою чергу, підкупило в ній самого Сергія.
Розумна красива дівчина, впевнена у собі, знає, що хоче і як, сама за себе платить і взагалі повністю незалежна.
Крім того, Сергій недавно розлучився з дівчиною — повною протилежністю Аделіни. Зірки зійшлися.
Сергій — вільний художник, з тих, хто поки що «не знайшов себе». Практичній і прагматичній Аделіні якраз не вистачало такої романтики в житті. А Сергій був дуже романтичний.
Дарував квіти, купував подарунки, часто на останні гроші, бо грошей у нього вічно не вистачало. Замовлення то були, то не було.
Але одне було зрозуміло абсолютно точно — Сергій талановитий. А Аделіна стала його музою. Він писав її портрети, і вони дуже добре продавалися, а часом він втрачав натхнення і впадав у депресію, і тоді зовсім нічого не писав.
Аделіна часто говорила йому, щоб він не лінувався. Для успіху в житті йому бракувало тільки наполегливості, адже талант у нього був.
А він завжди віджартовувався і говорив, що для щастя йому не вистачає її, Аделіни. І вони йшли в спальню…
Сергій часто ночував у Аделіни. У його однокімнатній квартирі розмістилася майстерня. Там все було завалено полотнами і фарбами, а маленький старенький диванчик, на якому іноді спав Сергій, стояв на кухні.
Жити разом Аделіна не пропонувала, а він і не наполягав. Сергія вона не контролювала, одружуватися не вимагала, про сім’ю і дітей не мріяла, дорогі подарунки не випрошувала, як його попередня дівчина, та й навіщо? Вона сама могла собі купити все, що захоче.
Аделіна часто платила не тільки за себе, але і за нього: романтична вечеря в ресторані, поїздки та інші розваги, прощаючи йому черговий «безгрошовий період», проте завжди пропонуючи рішення.
Вона намагалася допомогти Сергію поліпшити продажі картин і збільшити замовлення, іноді вона пропонувала йому місце роботи, де він міг би заробляти, не кидаючи писати картини.
Але Сергію нововведення не подобалися, а щодо роботи його, як правило, щось не влаштовувало. Або заробіток, або графік.
Він сумно посміхався і говорив, що він вільний птах і очевидно так тому і бути. Аделіна не погоджувалася і намагалася допомогти коханому.
Однак, незважаючи на все це, чоловік влаштовував її повністю, ніяких претензій вона до нього не висувала. І їй було добре з ним. Тільки з ним вона відпочивала і душею, і тілом.
Але одного разу, під час чергової прогулянки після ні про що не значущих розмов про погоду і події в світі культури, якими зазвичай цікавився Сергій, він раптом заявив про те, що їм треба розлучитися.
Аделіна була вражена. Вони зупинилися і присіли на лавочку. Аделіна вже подумки планувала сьогоднішню спільну вечерю, навіть заздалегідь приготувала їжу і напої.
Після прогулянки вони збиралися піти до неї. Ніщо не віщувало такого розвитку подій…
Сергій почав плутано пояснювати, що вона занадто хороша для нього, а він у житті поки що нічого значного не досяг, фінансове становище у нього не стабільне, йому немає чого їй запропонувати.
А Аделіна вона така вся крута і самодостатня. Сама вирішує свої проблеми, нічого ні в кого не просить, тримається впевнено і незалежно і у неї є гроші.
— А мене це дратує! Розумієш, дратує! — заявив Сергій. — Ти сама вирішуєш, як і куди їх витратити, ні в чому собі не відмовляєш. Ти можеш купити собі все, що захочеш, а я рахую копійки.
Я ж бачу вираз твого обличчя, коли ти отримуєш мої подарунки. Ти ввічлива дівчина, кажеш спасибі та інші ніжності, проте те, на що я збирав два місяці, ти можеш купити прямо зараз, одним рухом руки, просто діставши з сумочки картку.
І так, у тебе все таке круте! Ця сумочка одна твоя скільки коштує! Щоб її купити, мені три місяці працювати треба.
— Тобто тебе дратує мій достаток?! — Аделіна була вражена. — Як ти можеш так говорити? Адже кому, як не тобі відомо, як мені ці гроші даються! Я дуже багато працюю для цього. І дорікати мені моїм же достатком?
Я ж тебе ні словом, ні ділом не дорікнула. Ні до чого не примушувала, не висміювала…
Сергій мовчав і сидів, відвернувшись від неї.
Аделіна просто підвелася і пішла геть. Навіщо розмови, до чого? Замість того, щоб спробувати дотягнутися до її рівня, чоловік просто сховався, зійшов з дистанції.
Він міг би поділитися з нею своїми переживаннями, і вони б обов’язково придумали, як бути. Але ні. Він вирішив розлучитися.
Гроші його дратують! Та хто тобі заважає заробити? Мозок є, талант, золоті руки, працюй, твори! Ні! Ну добре. Нехай живе сам по собі. Він же вільний птах…
Аделіна була неймовірно зла на Сергія. Права була тоді бабуся, навколо повно любителів поживитися за чужий рахунок. А потім ще й претензії пред’явити.
— Ну що ж ти все ніяк нас не познайомиш зі своїм нареченим? — запитала бабуся під час чергового візиту Аделіни.
— А його немає, нареченого, бабусю… — сумно відповіла онука.
— Як немає, дівчинко? Не може бути.
— Може. Доведеться мені, мабуть, самій кукувати. Як там кажуть, з сорока кішками, — посміхнулася Аделіна.
— Не сумуй, донечко, які твої роки! — сказала мама. — Треба просто шукати собі рівню.
— Може, і треба. Тільки мені чомусь не хочеться. Я зрозуміла, що можу все робити сама, навіщо мені зайвий тягар? Нерви псувати?
Незважаючи на песимістичний настрій, Аделіна через деякий час все-таки змогла зустріти своє кохання. Точно такий же цілеспрямований молодий чоловік покохав дівчину, а вона покохала його.
Вони розуміли один одного з півслова, тому що були дуже схожі. Наполегливою працею вони планомірно досягали своїх цілей. Разом, спільно. Вони обговорювали свої плани і ділилися досягненнями.
А Сергія Аделіна одного разу бачила на вулиці. Він малював якусь дівчину, сидячи перед мольбертом на бульварі. Поруч з ним сиділи й інші художники, які малювали з натури.
Аделіна не відразу впізнала його. Сергій виглядав якимось втомленим і трохи схудлим. А її він впізнав відразу і швидко відвів погляд, нібито не знайомий з нею.
Аделіна, проходячи повз у своїх нових туфлях, які коштували, як колись казав Сергій, дві його зарплати, подумала про те, що кожному своє.
Очевидно, йому було комфортно на його рівні. І вище він не збирався. Як то кажуть, краще синиця в руках, ніж журавель у небі…
Спеціально для сайту Stories
