Він зупинив свій автомобіль біля продуктового магазину. У дружини свій бізнес, вона повертається додому пізніше за чоловіка, і він до цього звик.
Біля магазину сиділа бідна старенька. Рука Максима потягнулася до кишені, але тут він згадав, що крім кількох купюр номіналом у тисячу, там нічого немає.
Так, і розраховувався він найчастіше карткою.
Продукти вибрав, не дивлячись на цінники, так само не дивлячись на суму, що висвічувалася на касі, набрав код. Сховав картку в кишеню і попрямував до виходу. Знову поглянув на стареньку.
Підійшов до своєї машини, поклав пакети на заднє сидіння, сів на водійське сидіння. І тут перед очима так ясно спливла сільська вуличка. Він — восьмирічний хлопчисько, разом із другом Колькою в темряві йдуть по сливи в чужий сад.
***
Батька він не пам’ятав. Жив з матір’ю. У дев’яностих у селі жилося погано. Тільки город і виручав, та кури. На городі мама садила тільки картоплю та овочі. З фруктів тільки яблука.
Зате у тітки Зої росли такі смачні сливи. Тітку Зою вони, хлопчаки, не любили – жила та одна і була зла. Ось і вирішили з Колькою, як стемніє, набрати слив у її городі.
У Кольки батько, хоч і був, але прикладався до чарки, перебиваючись випадковими заробітками.
Перелізти через паркан для них — справа хвилини. Нахилившись, у тіні заростей малини дісталися до сливових дерев. Тільки почали збирати, як чийсь собака загавкав, потім — інший.
Вискочила баба Зоя, схопила добру палицю і побігла за ними. Колька встиг перестрибнути через паркан, а його тітка спіймала і добре приклалася палицею.
***
Тієї ночі він довго крутився, заснув під ранок на животі. Коли прокинувся, мати вже пішла на роботу. Вийшов у двір, а тут… тітка Зоя відкриває хвіртку і заходить до них, у руці якийсь пакет:
– Що, антихристе, болить спина, мабуть! – подивилася на його похмуре обличчя, посміхнулася. – Я тобі сливи принесла.
І подає пакет. А той повний слив, жовтих з червоними бочками. Ось чого він від тітки Зої не очікував, так цього. А вона пальцем погрозила:
– Ще раз до мене в город залізеш, відхожу сильніше, ніж учора.
І пішла.
А сливи такі соковиті, солодкі. Вся злість на тітку Зою минула.
***
Давно вже немає їхнього села. І мама давно пішла з життя. А тітка Зоя, он, сидить біля магазину й жебрає.
Максим вийшов з машини й попрямував до магазину. Підійшов до старенької, дістав з кишені всі гроші й поклав у її простягнуту руку.
Рука старенької радісно стиснулася, але одразу в очах з’явився переляк.
— Навіщо? — прошепотіла старенька розгублено.
— Бабусю Зоє, ви мене не пам’ятаєте? — він присів.
Та уважно подивилася йому в очі.
— Не пам’ятаю, синку!
– Я – Максим Назаренко. Ми з мамою разом з вами жили в селі.
На очах старенької з’явилися сльози:
– Це ти до мене в город за сливами лазив.
– А ви мене хворостиною відходили, а наступного дня цілий пакет слив принесли.
– А ти ще пам’ятаєш стару бабу Зою?
– Пам’ятаю.
– А нашого села вже немає. Кажуть, там якусь ферму побудували. А як твоя мама?
– Вона пішла з життя, вже років десять як.
– Ох, вона, бідолашна, сама тебе виховувала. Царство їй небесне!
– А ви, як, баба Зоя?
– Так, я живу тут неподалік, в однокімнатній квартирі. Мені вже час на той світ, пенсія всього три тисячі. З рідних у мене є тільки племінниця Катерина. Ти її, мабуть, пам’ятаєш.
– Пам’ятаю.
– Їй уже за шістдесят. А мені 15 серпня виповниться вісімдесят. Племінниця теж живе на одну пенсію. Ось піду на той світ, де вона знайде гроші на мої похорони? Ось і збираю потроху. Та й серед людей тут, все-таки веселіше. Вдома був телевізор, не показував, так хоч говорив. А зараз навіть і не говорить, — вона підвелася.
— Дякую тобі, синку! Дай, Бог тобі здоров’я. Вже темніє, піду додому.
– Баба Зоя, у якому будинку ви живете?
– Он у тому, у п’ятдесятій квартирі. Та ти, Максиме, не хвилюйся! У мене все добре! Дякую тобі!
– До побачення, баба Зоя! Ще побачимося.
***
Максим проводжав стареньку поглядом. Сів у свою машину, а перед очима — далеке дитинство, яке ніколи не повернути. Дістав телефон, знайшов номер друга, з яким востаннє розмовляв по телефону років п’ять тому. У Харківський області він живе вже років п’ятнадцять.
– Привіт, Колька!
– Максиме, скільки років?
– Як поживаєш?
– Нормально. Син вступив до коледжу. Дочка — у п’ятому класі.
– Моєму — тільки одинадцять.
– Максиме, а ти що, вирішив подзвонити?
– Ти знаєш, кого я щойно зустрів?
– Кого?
– Тітку Зою. Пам’ятаєш, вона з нами в селі жила?
– Так, вона ще жива? Скільки ж їй років?
– Каже: вісімдесят.
Максим чітко почув важке зітхання з телефону, потім голос друга:
– І ми з тобою вже давно не молоді.
– Колька, давай, бери відпустку і приїжджай!
– Не обіцяю, але… спробую вирватися!
***
Сьогодні бабусі Зої виповнилося вісімдесят. З ранку спекла пиріг. І ось тепер чекає на гостей. Точніше, на гостю:
«Племінниця обіцяла прийти. Та чомусь ніяк не приходить. Забула, мабуть. Ой, дзвонять! Згадала».
Господиня пішла до передпокою. Відчинила двері. Чоловіки. У першого — квіти. У другого — щось велике.
— Ой, Максиме! — і сльози потекли з очей.
— Все, все, бабусю Зоє! — він обійняв стареньку, потім кивнув головою. — Дивіться, кого я привів. Колька Лозовенко. Пам’ятаєте такого?
– Вітаю, бабуся Зоя! – Микола також обійняв стареньку.
– Як же так, – не могла заспокоїтися господиня. – Я вас у дитинстві ганяла, а ви мене не забули.
– Ех, бабуся Зоя, якби ж можна було повернути той час!
– Колька, почекай з розмовами! – Максим урочисто простягнув квіти. – З ювілеєм вас!
– Це від нас з Максом подарунок, – Колька підняв величезний пакунок. – Телевізор. Ми відразу його встановимо. Показуйте, куди.
– Ой! Та ви що, синочки!
А «хлопці» вже зайшли в кімнату і почали свердлити стіну навпроти ліжка.
У цей момент вхідні двері знову відчинилися, це племінниця.
– Тітонько Зоє, що це у тебе там?
– Катя, гості! – радісно вигукнула старенька. – Пам’ятаєш, у нас в селі жили маленькі хлопчики – Максим і Колька. Вони згадали про мене.
– Тітонько Зоє, ну, чого ти плачеш? – хитро посміхнулася вона. – Піду подивлюся на хлопчиків!
– О, тітонько Катя! – вигукнув Максим.
– Які ви дорослі?! – вигукнула жінка.
***
Хіба могла мріяти бабуся Зоя про такий день народження. До вечора у неї гостювали хлопці та племінниця. Добре посиділи. Згадали життя в селі, своїх односельців.
І ось пішли. На згадку залишився великий телевізор на стіні. А як яскраво показує і каналів багато. Колька навчив, як їх перемикати, як додавати звук.
Бабуся Зоя відчувала, що це останній ювілей у її житті. До дев’яноста не доживе. Хотілося б ще рік-два. Телевізор тепер є. Та й хлопці обіцяли допомогати. Тепер не треба сидіти біля магазину, і так за рік можна на свої похорони зібрати.
А на той світ так не хочеться!
