Забрати маму до себе в місто було ідеєю чоловіка. Катя, звичайно, думала про це, але знала, який у Петра характер: коли він працює, будь-який сторонній шум збиває його.
Коли Катя вмовляла його на другу дитину, він нагадав, що взявся за докторську і вдома неможливо буде працювати, але вона, в свою чергу, нагадала, що старша Лера прекрасно спала ночами, майже не плакала і всі ці коліки і зубки – вигадки, які легко вирішуються сучасними засобами.
Михайл зруйнував всі її уявлення про немовлят з самого першого дня свого життя: він оглушливо кричав, навіть коли всі його дитячі потреби були задоволені. Кричав він весь перший рік, та й потім не стало легше.
Коли чоловік був у гарному настрої, він називав сина карою єгипетською, коли в поганому – останнім цвяхом у кришці тру ни його докторської дисертації. Як Катя не намагалася створювати чоловікові ідеальні умови для роботи, тиша в будинку наставала лише на короткі кілька годин, коли Михайло, нарешті, міцно засинав.
Можна було б працювати над дисертацією в інституті, але там було ще гірше: в кабінеті був справжній прохідний двір, і тому Петро пристосувався писати по-старому в бібліотеці, але, на жаль, години її роботи ніяк не збігалися з його годинами.
До мами поїхати теж довго не могли, тому що Петро не міг відірватися від своєї дисертації. А коли приїхали, забуті сільські принади здалися їм з нового ракурсу.
-Я не піду в дірку, – заявила старша Лера.
Лері було п’ять років, вона недавно викреслила поняття горщика зі свого життя і не бажала до нього повертатися. Туалет на вулиці, який Каті був цілком звичним, дочці здавався абсолютно диким.
-Іншого тут немає, – твердо заявила Катя.
А дочка на це відповіла:
-Як же тоді тут жити, я не розумію?
Сама Катя якось про це не замислювалася: її дитинство пройшло в світі, де туалет з діркою на вулиці, воду потрібно носити з колонки, а митися в лазні, попередньо натаскавши туди води і розтопивши піч.
Петро сприймав це дивне життя як цікавий експірієнс, але після слів дочки, мабуть, вперше зміг подивитися на це іншими очима.
-Мама у тебе немолода, – сказав він. – І ходить ледве-ледве. Як вона одна взагалі тут справляється?
Катя думала про це, звичайно, і багато разів вже пропонувала мамі провести воду і купити бойлер, але мама навідріз відмовлялася.
-Не треба на мене гроші витрачати, на чоловіка витрачай, поки він тебе з дому не вигнав.
Зауваження це було дивним – маму ніби ніхто з дому не виганяв, з батьком вони жили мирно, хоч і недовго. Мабуть, професорський син з кандидатським ступенем і чотирикімнатною квартирою в центрі здавався їй кимось на зразок принца, про якого Катя могла тільки мріяти.
Катю з дитинства дратували ці мамині шлюбні ідеї: та хоч і вважала, що освіта важлива, але навіть коли Катя вступила до ВНЗ, перше, що сказала, це: «Ось і добре, нареченого там собі підходящого знайдеш!».
Нареченого Катя знайшла тільки в тридцять два роки, і весь цей час мама плакала, що так і не встигне побачити онуків. Здоров’я у неї було слабке, народила Катю вона сама в тридцять шість років, і якийсь сенс в її словах був, але все одно Катя вважала, що мама перебільшує і просто не вірить в те, що її дочка може щось із себе представляти без штампа в паспорті і обручки на безіменному пальці.
Коли чоловік сам заговорив про маму, Катя погодилася: так, умови життя там нестерпні, так, в таку далечінь не наїздишся, так, потрібно щось робити.
-У нас чотири кімнати, нехай переїжджає до нас, – запропонував Петро. – Мишко все одно з нами спить, то яка різниця, можна в його кімнаті маму поселити.
-А потім? – обережно поцікавилася Катя.
-Що потім?
-Коли він підросте.
-Ну, це ще коли буде! – відмахнувся Петро.
На тому й вирішили. А щоб мама не відмовлялася, сказали, що потрібна допомога з Михайлом.
Допомога з ним і справді була потрібна, Катя божеволіла від його невгамовної енергії, а до дитячого садка ще півтора року, не менше. І мама погодилася, але не зраділа, як очікувала Катя, а сумно зітхнула і сказала:
-Ну, якщо так треба…
Катя пам’ятала ті змішані почуття, які переповнювали її тоді, коли вона назавжди покидала рідний дім: надзвичайна радість, що вона змогла вирватися з чіпких лап сільського побуту, і таке ж сильне почуття провини за те, що мама залишається тут.
«Я її обов’язково витягну!» – пообіцяла вона тоді собі, але про цю обіцянку швидко забула. А тепер, виходить, завдяки Петру вона її виконає.
Ідеалістична картина, яку Катя побудувала у своїй голові, ніяк не хотіла збігатися з реальністю. Мама бурчала з приводу всього: вода занадто гаряча, ліфт шумить, повітря задушливе, воду вони не бережуть і хльостають як попало, посуд миють хімією, від якої у всіх потім буде рак.
Вона голосно гриміла каструлями або починала мити підлогу в той час, коли Петро працював, дозволяла Михайлу робити все, що завгодно, розчулюючись його витівками і навіть не думаючи його зупиняти.
-Мамо, ну я ж просила, не давай йому грати з моїми тінями! Ти взагалі уявляєш, скільки вони коштують?
-Так і знала, що будеш мене грошима докоряти, – тут же почала ображатися мама.
-Та я не докоряю тобі! – ображалася у відповідь Катя. – Просто не треба дозволяти йому бавитися.
-Він дитина, що йому ще робити.
Каті довелося прикусити язика, щоб не нагадати, як у дитинстві мама би ла її рушником, якщо Катя замість того, щоб їсти млинець нормально, починала виїдати у нього очі, рот і ніс і приміряти його на себе як маску.
При цьому мама поводилася так, ніби вона тут не повноправний член сім’ї, а щось на зразок нахлібниці, і за своє проживання повинна розплачуватися роботою по дому: забороняла їм готувати і мити посуд, взявши ці обов’язки на себе, і зітхала, що у них автоматична машинка, намагаючись прати речі Михайла в тазику, дитячим милом.
-Мамо, ну машинка ж прекрасно відпере, – зітхала Катя. – Навіщо ці тазики?
-Ви стільки води ллєте, це неправильно.
-А чому неправильно?
-Тому.
Ось мама завжди так відповідала: тому.
Петро спочатку тримався, потім почав бурчати.
-Ні, в цьому будинку всі змовилися, щоб не дати мені написати дисертацію! – скаржився він. – Ти можеш попросити маму не мити підлогу в моєму кабінеті щодня? Або робити це вдень, коли я в інституті?
-Я просила, але ти ж бачиш, яка вона, зовсім мене не чує. Я іноді боюся, що у неї старечі порушення, – зізнавалася Катя. – Вона ж зовсім недавно була нормальною, коли ми її в селі відвідували, а зараз ніби з ланцюга зірвалася! Треба б відвести її до лікаря.
Іти до лікаря мама відмовлялася. Робила все по-своєму, йшла гуляти на кілька годин, не попередивши, і Катя божеволіла.
-Я ж не дитина, – ображалася мама. – Хочу і гуляю.
Але Каті мамина поведінка здавалася зовсім дитячою. Наприклад, вона попросила її мити посуд під проточною водою, а не влаштовувати миття на цілу годину в тазику, та ж ніби на зло гриміла тарілками ще голосніше, заважаючи Петру працювати. Той вийшов із себе і поїхав кудись на цілу годину, а повернувся заспокоєний і задоволений.
-Все, проблема з посудом вирішена, –
Наступного дня привезли новеньку посудомийну машину. Мама дивилася на неї ображеними очима, а потім запитала:
-Я так погано мию посуд, так?
Катя, яка стримувалася весь цей час, вибухнула і висловила все, що про неї думає: що мама поводиться як дитина, що їй треба звернутися до лікаря, а, може, вона це робить навмисно, тільки незрозуміло чому, що такого поганого Катя їй зробила.
Мама зібралася і пішла. Останнім часом вона часто так йшла, і Катя навіть не стала її зупиняти. Минула година, дві, три. Катя почала хвилюватися. Вона зателефонувала мамі, але та вічно ставила телефон на вібрацію і, як наслідок, не брала трубку.
До вечора почав хвилюватися і Петро, який повернувся з роботи. Він щиро вважав, що зробив усім чудовий подарунок у вигляді посудомийної машини, і Катя з ним погодилася, але факт залишався фактом: мама пішла в невідомому напрямку, і тепер незрозуміло, де вона і що робити.
-Треба йти в поліцію.
-Скажуть – доросла людина, рано ще, – заперечив Петро. -Доведеться чекати.
-Я піду її шукати, – вирішила Катя, хоча не мала уявлення, куди їй іти.
Пішов дощ, а Катя не взяла парасольку, і тепер холодні краплі затікали їй за комір, бігли по обличчю. На душі було так само похмуро. Що вона зробила не так?
Вона крокувала містом і згадувала, як не брала трубку, коли мама дзвонила з домашнього, бо знала, що та знову буде питати, чи є у Каті хтось, а їй доведеться виправдовуватися, що часу на стосунки немає, та й хлопців пристойних теж.
Згадувала, як брехала мамі про те, що не зможе приїхати на Новий рік, бо сесія, термінова робота. Їй не хотілося тягнутися на одному автобусі, потім на іншому, готувати ці жирні салати, дивитися одні й ті ж дурні фільми…
Згадувала, як вона довго ховала маму від Петра, боялася, що він визнає її неотесаною сільською жінкою, а їхній будинок – моторошним місцем. Але Петру в селі сподобалося, а мама, яка стільки років чекала нареченого, доглядала за ним так, що той потім сказав:
-Тобі потрібно повчитися у мами, як поводитися з чоловіками.
Зрозуміло, що коли народилася Лера, вони стали їздити рідше. Мама ображалася, Катя злилася, вигадувала відмовки.
«Хіба я зараз не зробила як краще? – запитувала вона себе, намагаючись відшукати в дощовому місті маму. – Адже я вивезла її звідти, дозволила їй бути поруч з онуками, в теплі й ситості, ні в чому не маючи потреби…».
Саме в цей момент вона побачила мамин берет. В’язаний, з синьо-сірої вовни. Скільки років цьому берету, але вмовити маму його замінити просто неможливо. Катя кинулася в парк, немов мама могла зникнути, розчинитися як привид.
-Мамо, ну що ж це таке, я скрізь тебе шукаю!
-Вже й погуляти не можна, – як завжди, образилася мама, але дозволила Каті підняти її і повести за собою.
-Ну, дощ же, ти вся промокла!
Мама взяла її під руку і раптом сказала:
-Катю, я додому хочу.
-Додому? Ну, звичайно, пішли додому, я тому тебе і шукаю вже другу годину під дощем.
-Ні. До себе додому.
-До себе? – не зрозуміла Катя.
-До себе. Там мій дім, донечко, тут я чужа.
-Але… Там же так складно! Туалет на вулиці, вода і все інше…
-Я звикла, це моє життя. Ви б краще приїжджали частіше.
-Та ми і так… – почала Катя і осіклася.
Мама права. Вони приїжджали раз на рік на кілька днів: у Петра робота, а у неї… Що у неї? Небажання повертатися в ці місця? Або слухати мамині непрохані поради?
-Гаразд, – сказала Катя. – Якщо хочеш, ти можеш повернутися, звичайно. Але ми проведемо тобі воду, добре?
-Добре, – буркнула мама. – Але це ні до чого, робота робить здоровішою, а не навпаки. Ось твій Петро пише цілими днями і тільки розумнішим стає. З тілом нашим так само.
Катя не стала сперечатися. Тим більше, може, мама була й права. Вони йшли під руку, кожна думала про своє, не звертаючи уваги на дощ, чужі парасольки і вібруючі телефони.
Спеціально для сайту Stories
