Мама прийшла ввечері, Ліля вже збиралася сходити в душ і лягти спати. Ні, ну а що, має право раніше лягти, вранці вставати рано.
Мама сиділа на кухні, від чаю відмовилася, говорила ні про що.
Ліля відверто позіхала, вказати матері на двері совість не дозволяла, але й сидіти з порожнього в порожнє переливати теж не дуже хотілося.
-Мамо, – не витримала Ліля, – щось сталося?
-Ні, а що має статися?
-Ну не знаю, ти так пізно прийшла.
-Я що, до дочки в гості не можу прийти, – спалахнула мама, – ти і так від нас відокремлюєшся, ніби ми тобі не рідні.
-Я відокремлююся? Мамо, навіщо ти так говориш, адже зараз знову посваримося.
-А що ні? – мама стиснула губи, – все одно, тобі подруги дорожчі за сім’ю.
-Тааак, – Ліля подивилася на матір – мабуть, добром це не закінчиться, ну давай, висувай свої претензії.
-А що висувати, що висувати, ти і так прекрасно все знаєш.
-Давай, кажи, а я послухаю, – каже Ліля, сон як рукою зняло.
-З Тетяною ти не дружиш, все з подружками своїми.
-Так, далі.
-Тато попросив тебе відвезти бабусю на дачу, ти була зайнята…
-Хто попросив? Кого відвезти?
-Не дури, ти прекрасно чула хто і кого.
-Угу, далі.
-А що далі, ти живеш, як сир у маслі катаєшся, он на відпочинок двічі на рік мотаєшся, гроші нікуди подіти?
-Ну, чому ж, є куди, я їх збираю, мамо, – Ліля єхидно посміхнулася, – заробляю і збираю.
-Збирає вона, у нас ремонту років п’ятнадцять не було, а то й більше, могла б і виділити на ремонт у батьківській квартирі.
-Так? Ага, цікаво, що далі?
Ліля вже відверто грубіянила матері, та й та розлютилася не на жарт.
-А те, що Тетяна б’ється як риба об лід, а у тебе ні дитини, ні кошеняти, могла б і допомогти сестрі.
-Хм, як цікаво? Віддавати зароблені мною гроші? Або що? Взяти на абордаж і тягнути сестричку, її чоловічка і діточок? Так, мамо?
-А чому ми з татом повинні це робити?
-А я звідки знаю, мамо? – питанням на питання відповіла Ліля.
-Ми сім’я, – вперто каже мама, – ми повинні допомагати один одному.
-Ви сім’я, ось, ви і допомагайте, я до чого?
-Знущаєшся, так? Звичайно, тобі все на блюдечку дісталося, і квартира у неї трикімнатна, а сестра з родиною в одній кімнаті тулиться, і машина, знаєш, не погана, навіть у Діми такої немає, а він, між іншим, чоловік, дорога моя.
-Ага, а я при чому, що він чоловік, і що у нього немає машини, як у мене? І житло для своєї сім’ї він не може придбати, туляться в одній кімнаті, у вашій двокімнатній квартирі, зате дітей роблять добре.
Ти ще забула в ту ж купу мою роботу приплести вона мені дуууже гідні гроші приносить, правда я працюю як віл, ось завтра мені, наприклад, потрібно рано встати, тому згортаємо нашу марну розмову і йдемо спати.
-Ти виганяєш мене? – скрикнула мама.
-Ні, чому ж, можеш у мене переночувати, у мене ж є кімната для гостей.
-Значить, допомогти сестрі ти відмовляєшся?
-Відмовляюся.
-І Рому з собою на море не візьмеш?
-Не візьму.
-Безсовісна.
-Так, вся в тебе.
-Моєї ноги тут більше не буде!
-І слава Богу.
-Ти… ти…
-Що, мамо? Більше не приходити? Так я і так до вас не ходжу, останній раз була, коли твій чоловік мене за комір викинув, нагадай мені, коли це було?
А, так… коли бабуся лежала, а мені одній її не підняти було, я потім сусідів покликала, вони мені допомагали її мити. І в останній шлях вони її збирали, у неї ж крім мене нікого не було. Мій батько був єдиним сином.
А ще, мамо, ти забула, мабуть, що ти віддала мене в шість років твоїй мамі, бо я ніби заважала спати Тетяні. Хоча у мене інша версія: я заважала вашому сімейному щастю, я нагадувала тобі батька, правда? А твій чоловік, як справжній самець, не міг бачити нащадків від минулого самця, так?
А потім, коли тобі знадобилася допомога з Тетяною, твоєю улюбленою донькою, ти відправила мене до татової бабусі, до речі, до абсолютно незнайомої мені людини.
І твоя мама, а моя нібито бабуся, з легкістю відвела мене в чужу квартиру, як непотрібну іграшку, вона не згадувала про те, що є старша онука багато років. А тепер раптом знадобилося на дачу їхати, згадала про Лілю, ну точно.
Мені пощастило, що моя рідна бабуся відігріла мені серце, в мої вісім років воно вже було замерзле, адже мене найближча людина, мама, зрадила.
-Що ти таке говориш! Ти сама захотіла жити у бабусі!
-Серйозно, мамо? Тобі самій не смішно? Я навіть не знала про її існування, поки ви мене не віддали їй.
Ні, ти мене, звичайно, брала на сімейні свята, з Тетяною ж хтось повинен був возитися, ти навіть не додумалася мене погодувати, а я дурна не їла вдома, бо до мами на свято йду, мамо…
Ти хвалилася перед гостями, як я обожнюю сестричку, і вони розчулювалися нашою любов’ю, а як тільки гості розходилися, ти садила мене в таксі і відправляла до бабусі, так і не нагодувавши…
Ти хотіла поговорити?
Давай поговоримо, розкажи мені, як так вийшло, що я стала тобі не потрібна.
Адже я пам’ятаю, як ти мене любила, мамо, як заплітала мені коси, такі як у твоєму дитинстві, шукала по всьому місту бантики та атласні стрічки, щоб заплітати мені справжні коси, а не перев’язані гумками.
Як ти любила зі мною дуріти, читала мені казки, розповідала історії і переказувала тихенько дорослі фільми про кохання, на які ти ходила без мене.
А пам’ятаєш, як ти трясла за грудки хулігана Прокопенка? Пам’ятаєш? За те, що він мене ображав, а потім ви з його мамою довго сміялися, вдома ти мені пояснила, що я подобаюся йому, ось він таким чином висловлює свою симпатію до мене.
А потім ти зустріла людину, яка стала тобі чоловіком, і ми втрьох ходили всюди, і я так раділа, що у мене теж є тато, пам’ятаєш, мамо?
Я розуміла, що це не мій тато, але він був такий хороший, я так його полюбила. Я підходила і притискалася щокою до його руки, я лежала і шепотіла, щоб татко завжди був здоровий.
А пам’ятаєш, пам’ятаєш, у нього був такий мохеровий шарф, у смужку? Коли тата не було вдома, я брала цей шарф з шафи і нюхала запах тата.
Але потім народилася Таня і я стала зайвою, вам так добре було, тобі, татові, а тоді він ще був для мене татом, і вашій дитині.
Ви розстеляли на підлозі теплу ватяну ковдру, пам’ятаєш, мамо? Таку червону? І лягали на неї по краях, а в середині лежала і бовтала ніжками Таня, для мене місця не було.
Я одного разу теж захотіла з вами, полежати з краєчка, хоча б з краєчка, просто полежати.
Твій чоловік грубо мене відштовхнув і сказав, що я кобила здорова вляглася до дитини, а ти промовчала, мамо, вся поглинена розгляданням своєї прекрасної дочки, народженої від коханого чоловіка.
А потім ти віддала мене своїй матері. Вона називала мене виродком і породженням мого непутящого батька, мабуть, від великої любові, правда ж, мамо? І з яким задоволенням вона відвела мене до бабусі, до тієї, яку я ніколи не бачила.
Ти виконувала батьківські обов’язки, так, наприклад, ходила на батьківські збори, щоб там тебе похвалили.
Я намагалася вчитися, думала, ви побачите, яка я розумна, і полюбите мене, будете кликати до себе додому, ми знову будемо сім’єю…
Моя сім’я була моя бабуся, а подруги — це мої сестри, вони завжди зі мною, це їхні мами витирали мені сльози, це їхнім мамам я довіряла свої дівочі секрети і страждання.
Мені тридцять років, мамо, і я не хочу заводити сім’ю, знаєш чому? Я боюся стати такою, як ти.
А раптом це якось передається? А раптом я не зможу ужитися з чоловіком і залишуся з дитиною на руках, потім зустріну іншого чоловіка, приведу на світ від нього дитину, а старшу віддам… ні, не тобі, його бабусі.
А раптом вона виявиться такою, як моя…
Мені страшно, мамо… Я все ще люблю тебе, тому що ти моя мама, тому що у кожної людини є така потреба, любити.
Тому я досі спілкуюся з тобою, розумієш? Терплю всю ту дичину, що ти твориш.
Я не люблю твою матір, вона мені ніхто, я не люблю твого чоловіка і твою дочку, вибач, для мене це чужі люди.
Згадай, я намагалася подружитися з твоєю дочкою, з цього нічого путнього не вийшло, вона просто егоїстка, думала, що я буду дарувати їй дорогі подарунки, возити за кордон, а коли зрозуміла, що цього не буде, вона викреслила мене зі свого життя.
Я перевірила тоді її, сказавши, що цього разу ми посидимо вдома, походимо на річку…
Я все сказала, мамо… Іди, якщо хочеш, залишся, я притиснуся до тебе, ми забудемо всі образи, і я обіцяю, що стану найкращою дочкою…
-Вибач, мені потрібно йти…
Мати встала і мовчки вийшла, Ліля сиділа спустошена на кухні, мама повернулася. Очі Лілі спалахнули і засяяли щастям.
-Я не зрозуміла, – сказала мама, – то ти візьмеш Рому з собою на море? Хлопчику п’ять років, а він ніде не був… І що там з приводу ремонту?
-Іди, – прошепотіла Ліля – іди, чуєш…
Мати знизала плечима і зникла за дверима.
Спеціально для сайту Stories
