— Що це?
Голос Дарини був рівним і спокійним, позбавленим будь-якої інтонації.
Матвій, який щойно із задоволенням встромив виделку в шматок смаженого м’яса, завмер. Він підвів очі. На столі, де зазвичай стояла салатниця, лежала акуратна стопка білосніжних аркушів формату А4.
Він опустив виделку, яка задзвеніла об край тарілки. Його обличчя, щойно розслаблене і задоволене після робочого дня, витягнулося від здивування.
Він подивився на дружину, потім знову на папери. Дарина сиділа навпроти, ідеально пряма, її руки спокійно лежали на колінах. Вона просто чекала.
— А, це… Якась дурниця з банку, напевно. Спам. Ти ж знаєш, вони вічно шлють всяку макулатуру, — він спробував посміхнутися, але куточки губ не слухалися. Він махнув рукою, мовляв, прибери цю нісенітницю, давай їсти.
— Подивися уважніше, — все так само безбарвно промовила вона.
Матвій ковтнув слину. Він взяв верхній аркуш. Його пальці, зазвичай впевнені, злегка затремтіли. Це була не реклама. Це була деталізована виписка з рахунку.
Його погляд кинувся до правого верхнього кута, де було вказано ім’я власника. Дар’я Романчук. Її рахунок. Той самий, її особистий, ощадний, який вона ніколи не чіпала. «На чорний день», — як вона казала.
Він пробіг очима по рядках. Переказ. Переказ. Переказ. Суми були різними — п’ять тисяч, сім, десять, знову п’ять. Вони йшли рівною, методичною чергою, два-три рази на місяць.
Дати тягнулися на кілька сторінок назад. А далі, в графі «Одержувач», стояли до болю знайомі прізвища. Матвієнко П.С. Матвієнко А.І. Кирієнко (Матвієнко) О.С. Його батько, його мати, його сестра.
— Та кажу ж, дурниця, — його голос став трохи голоснішим, у ньому зазвучали удавані, обурені нотки.
— О, дивись-но. Дивно. Може, зламали? Зараз ці шахраї… Вони так навчилися підробляти, взагалі не відрізниш! Треба в банк дзвонити, розбиратися. Ось же, га? Лізти в чужу кишеню…
Він говорив, а Дарина мовчала. Вона не сперечалася, не кивала, не хитала головою. Вона просто дивилася на нього. Важким, уважним поглядом, в якому не було ні тіні сумніву.
Вона дивилася, як він бреше. Як незграбно і невміло намагається вибудувати цю жалюгідну оборонну стіну з хакерів і банківських помилок. Вона дозволяла йому говорити, дозволяючи йому самому заплутатися у власній брехні, потонути в ній.
Матвій перебирав аркуші, вдаючи, що вивчає їх. Його лоб блищав від поту. Він розумів, що версія зі зломом руйнується на очах. Занадто багато транзакцій. Занадто довго. І прізвища…
Хакер не став би так вибірково переказувати гроші саме його рідні. Він кинув папери на стіл, немов вони обпалювали йому руки.
— Гаразд… — видихнув він, зрозумівши, що подальше заперечення безглузде.
— Дарино, ну що ти починаєш? Ну так, я. Ну перевів трохи. Їм же треба було. Сестрі на чоботи, батькові там на ліки… Що тут такого?
Він подивився на неї з викликом, вже не виправдовуючись, а ніби нападаючи у відповідь. Його поза говорила: «Ну і що? Що ти мені зробиш?»
Дарина повільно нахилила голову, немов почула щось неймовірно дурне.
— Це мої гроші, Матвію. З мого особистого рахунку.
І тут його прорвало. Він ударив кулаком по столу, від чого підскочили тарілки.
— Які твої?! Ми ж сім’я! Або для тебе це порожній звук? Мої гроші, твої гроші… Що за нісенітницю ти несеш?! Сім’я — це коли все спільне! Коли один за всіх! Або я чогось не розумію в цьому житті?
Дар’я повільно, з якоюсь відстороненою акуратністю, відсунула свою тарілку вбік. Вечеря її більше не цікавила. Апетит зник, залишивши після себе лише гіркий присмак у роті.
Вона подивилася на його спотворене праведним гнівом обличчя, на його стиснутий кулак, який все ще лежав на стільниці поруч із крихтами хліба.
— Сім’я, Матвію, це не спільна каса, куди кожен може засунути руку, коли йому заманеться, — її голос залишався таким же тихим і рівним, але в ньому з’явилася твердість металу. — У нашої з тобою сім’ї є бюджет. Ми його складали разом, пам’ятаєш?
Туди входять наші спільні доходи, і звідти ми оплачуємо квартиру, їжу, одяг. І, до речі, там є графа «допомога батькам». Ми щомісяця відкладаємо туди однакові суми. Для твоїх і для моїх. Так чому ти не взяв звідти?
Він прибрав кулак зі столу і відкинувся на спинку стільця, презирливо фиркнувши. Його оборонна позиція змінилася поблажливою агресією. Тепер він був не просто чоловіком, який виправдовується, а носієм вищої, недоступної їй істини.
— Бюджет… — він розтягнув це слово, ніби пробував на смак щось кисле і неприємне. — Ти мислиш категоріями бухгалтера, Дарино. Цифрами, графами, звітами. А я мислю категоріями життя!
Ти взагалі розумієш, що таке п’ять тисяч для моєї матері? Це не просто «допомога батькам». Це її тиск, це її суглоби! Це можливість не рахувати кожну копійку біля аптечного прилавка! Ти цього не зрозумієш. Ти виросла тут, у цьому місті, де у кожного своя норка, свій рахунок, своє життя.
А там, звідки я, все по-іншому. Там люди допомагають, тому що треба допомогти, а не тому що так прописано в бюджеті.
Він говорив з запалом, з пафосом проповідника. В його очах горів вогонь людини, абсолютно впевненої у своїй правоті. Він не крав. Він здійснював акт вищої справедливості, перерозподіляючи ресурси звідти, де їх, на його думку, було в надлишку, туди, де в них відчайдушно потребували.
Те, що цей надлишок був результатом її праці та її вміння планувати, в його картину світу не вписувалося. Її гроші були не її особистим досягненням, а просто якимось загальним ресурсом, який вона егоїстично утримувала.
— Тобто, на твою думку, — Дарина злегка примружилася, її спокій починав діяти йому на нерви сильніше за будь-який крик, — правильно було не поговорити зі мною, твоєю дружиною, а потайки, як щур, залізти в мій телефон, який я тобі довіряла, і переказувати гроші з мого рахунку?
Це і є твоя «життєва правда»? Крадіжка, прикрита красивими словами про сім’ю?
— Це не крадіжка! — гримнув він, знову подаючись вперед. — Це необхідність! Що б ти сказала, якби я прийшов до тебе і попросив?
Ти б почала своє: «А на що саме? А чому так багато? А давай подивимося, може, можна обійтися?»
Ти б влаштувала мені допит з пристрастю через нещасні дві тисяч для сестри! Я знаю тебе! Для тебе гроші важливіші за людей!
Він тицьнув пальцем у бік паперів.
— Так, я брав! І буду брати, якщо знадобиться! Тому що це моя сім’я, і я не дозволю їм жити в злиднях, поки у нас тут на рахунках лежать вантажем сотні тисяч! Ти не хочеш допомагати — не треба! Я сам допоможу.
Він переможно подивився на неї, впевнений, що цей аргумент був незаперечним. Він виставив її бездушною, жадібною міщанкою, а себе — благородним Робін Гудом, змушеним діяти в обхід її дріб’язковості.
Але він не врахував одного. Він не просто взяв гроші. Він знищив те єдине, на чому все трималося.
— Значить, ти не просто вважаєш, що маєш на це право, — повільно промовила Дарина, і її очі потемніли. — Ти вважаєш це своєю доблестю. Ти вважаєш, що, обкрадаючи мене, ти рятуєш свою рідню.
— Так, — відповів Матвій без найменшого вагання, дивлячись їй прямо в очі. Його обличчя виражало не каяття, а гордість.
— Так, вважаю. Тому що ти не бачиш, як вони живуть. Ти не бачиш вічно потертий лінолеум у квартирі матері. Ти не нюхала цей запах бідності, суміші старих речей і дешевих ліків.
Ти не знаєш, що таке, коли твоя сестра, молода красива дівчина, ходить другу зиму в одних і тих же стоптаних черевиках, тому що «бюджет» не дозволяє купити нові. А я знаю.
Він встав з-за столу і почав міряти кроками невеликий простір кухні. Його рухи були сповнені енергії ображеної, але правої людини.
— Ті дві тисячі, які ти побачила у своєму роздрукуванні? Це не просто гроші. Це нормальні зимові чоботи для Оксани, щоб вона не відчувала себе неповноцінною на роботі.
Ті п’ять тисяч для батька? Це не просто «на ліки», як ти кажеш. Це оригінальний німецький препарат, а не дешевий аналог, від якого у нього болить шлунок!
Це його можливість прожити ще один рік без болю! А ти мені про бюджети! Думаєш, я не пробував жити за твоїми правилами?
Пробував. І бачив, як їм не вистачає. Бачив, як вони економлять на собі, на їжі, на здоров’ї, щоб не просити, щоб не здаватися нав’язливими.
Він зупинився навпроти неї, нависнувши над столом. Його голос гуркотів у маленькій кімнаті, відбиваючись від кахельної плитки.
— Ти сидиш тут, в теплі й чистоті, і збираєш. На що ти збираєш, Дарино? На ще більш чорний день? Так він для них уже настав! Він для них і не закінчувався ніколи!
А ти цього не розумієш, тому що для тебе гроші — це цифри на екрані. А для мене — це гідність моєї родини. Їхню гідність, яку я купував за твої, як ти кажеш, гроші. І знаєш що? Я не шкодую. Ні про одну копійку.
Він замовк, важко дихаючи, чекаючи її відповіді. Він чекав суперечок, докорів, може, навіть сліз, які б підтвердили його правоту і її дріб’язкову жіночу натуру.
Але Дарина не плакала. Крижана маска на її обличчі тріснула, але з-під неї показалася не вразливість, а розпечена добіла лють. Вона повільно підвелася зі стільця, і в цьому русі було щось хиже. Її спокій випарувався без сліду.
— Хочеш за мій рахунок всю свою рідню з бруду витягнути?! Так я її ще глибше туди закопаю! Зрозумів мене?!
Її голос, що зірвався на крик, вдарив його, як ляпас. Він був таким гучним і сповненим неприхованої ненависті, що Матвій інстинктивно відсахнувся.
Вона зробила крок до нього, і він побачив її очі — дві темні криниці, на дні яких плескалася зневага.
— Ти говориш про гідність? Про яку гідність може йти мова, коли вони брали ці гроші? Коли твоя мати брала гроші на «німецький препарат», знаючи, що ти їх вкрав у мене?
Коли твоя сестра купувала чоботи на крадені гроші? Вони не жертви, Матвію. Вони твої співучасники. Вони всі — одна злодійська зграя, яка сиділа і тихо раділа, що їхній син і брат знайшов собі дійну корову!
Так ось, корови більше немає. Скінчилася твоя шляхетність за чужий рахунок. Ти хотів їм допомогти? Ти їм не допоміг. Ти їх підставив. Всіх до єдиного.
Крик обірвався так само раптово, як і почався. У гучній порожнечі, що настала після нього, залишився висіти тільки дзвін у вухах Матвія.
Він дивився на дружину, чекаючи продовження. Але продовження не було. Лють зійшла з її обличчя, залишивши після себе холодну, відполіровану до блиску маску абсолютного спокою.
Вона більше не дивилася на нього. Вона дивилася крізь нього, ніби він був лише деталлю інтер’єру, предметом, який перестав виконувати свою функцію.
Не кажучи ні слова, Дарина неспішно обійшла стіл і вийшла з кухні. Матвій на мить подумав, що вона пішла в спальню, щоб зібрати речі, але через хвилину вона повернулася.
У руках у неї був її ноутбук. Вона мовчки сіла на своє місце, відкрила кришку. Екран освітив її обличчя рівним світлом. Її пальці лягли на клавіатуру.
Чіткий, ритмічний, діловий стукіт клавіш. Вона змінювала пароль. Спочатку від онлайн-банку. Потім від електронної пошти.
Вона робила це методично, не відриваючи погляду від екрану, повністю поглинена процесом. Матвій стояв посеред кухні, перетворившись з господаря ситуації на незваного глядача.
Шок від її крику змінився наростаючим, липким жахом. Він бачив не просто зміну паролів. Він бачив, як на його очах зводять неприступну стіну, як його стирають з її цифрового життя, випалюють розпеченим залізом.
— Дарино… — хрипло почав він, але його голос потонув у безперервному стукоті клавіш. Вона не удостоїла його навіть поглядом. Він не існував. Він був шумом, перешкодою, яку її мозок навчився ігнорувати. — Дарино, почекай. Давай поговоримо.
Вона закінчила друкувати. Закрила одне вікно, відкрила інше. Контакти. Її палець ковзнув по тачпаду, і вона натиснула на виклик. Увімкнула гучний зв’язок. Довгі гудки пролунали в кухні як похоронний марш.
— Алло, — пролунав у динаміку бадьорий чоловічий голос. Її брат.
— Привіт, Андрію. Ти зараз можеш говорити? — її тон був абсолютно рівним, діловим, ніби вона дзвонила домовитися про зустріч.
— Так, Дарино, можу. Щось сталося?
Матвій завмер. Він дивився на її спокійне обличчя і молився, щоб вона не почала скаржитися, виносити сміття з хати.
Дар’я підняла очі від ноутбука і вперше за останні десять хвилин подивилася прямо на Матвія. У її погляді не було ненависті. У ньому не було нічого. Порожнеча.
— Так, сталося, — сказала вона в трубку, не відриваючи від нього погляду. — Мені потрібна твоя допомога. Потрібно винести з квартири одне великогабаритне сміття. Так, прямо зараз. Воно заважає мені дихати.
Вона вимкнула дзвінок і поклала телефон на стіл поруч з ноутбуком. Потім спокійно встала, взяла зі стільця свою сумку і вийшла в коридор. Матвій почув, як клацнув замок у коморі.
Вона повернулася з великою порожньою дорожньою сумкою і поклала її на диван у вітальні, яка була видна з кухні. Вона почала спокійно і методично складати туди свої речі.
Не його. Тільки свої. Свої книги, свою косметику, пару рамок з фотографіями, де вона була одна або зі своїми батьками.
Матвій стояв посеред кухні, в якій все ще пахло смаженим м’ясом і зруйнованим життям. Він дивився на роздруківки, розкидані по столу, на свою остиглу тарілку, на жінку, яка щойно на його очах перетворила його з чоловіка на предмет, що підлягає утилізації.
Він зрозумів, що це кінець. Не скандальний, з биттям посуду, а набагато гірший. Тихий, холодний і остаточний.
Він все ще був тут, у цій квартирі, але його вже не було. Він був просто сміттям, яке скоро приїдуть і винесуть…
Спеціально для сайту Stories
