Був ще один плюс на користь того, щоб піти до тітки Лариси, це Оленка, сестричка Івана.
У них з Оленкою був спільний батько, той самий, з яким посварився сьогодні ввечері Іван.
-Іди працюй — кривляючись, каже батько — бач ти, куртку йому треба, я в п’ятнадцять років на заводі вже працював, ось цими самими руками… А ти…
Іван накинув куртку, яка стала вже замалою, рукави її були короткими, не закривали навіть зап’ястя, руки мерзли.
Іван всього-на-всього попросив грошей на куртку, він звичайно ж не просив шикарний пуховик, в якому красується Толик, або куртку-авіатор, як у Сашка, ні, йому б нову, теплу і за розміром.
Він не скаже і те, що нова учениця, яка прийшла до них у клас, ця Старожук Таня, вона просто оселилася в голові Івана, і нікуди не хоче звідти йти, і Івану соромно, соромно за свою коротку, маленьку куртку, старомодні чорні черевики і ці сині, затерті штани з розтягнутим чорним светром.
Коли тато жив з тіткою Ларисою, вона завжди купувала йому різні гарні речі, одягала Івана модно і красиво. Ось уже два роки як батько з тіткою Ларисою розійшлися.
Батько повернувся до матері.
Спочатку Іван зрадів, хоч і не дуже добре пам’ятав матір, але все-таки, мама і тато рідні, це ж… це ж… Круто.
Через пару місяців Іван захотів, щоб тато знову пішов до тітки Лариси, а Іван би повернувся до бабусі, щоб у п’ятницю він так само біг зі школи до тата з тіткою Ларисою, розповідав останні шкільні новини, брав Оленку і йшов у двір.
У суботу вони робили генеральне прибирання, тато Івана і Оленки, прибравши все, що показувала тітка Лариса, сиділи на спинці дивана, чекаючи, поки висохне підлога.
А з кухні в цей час доносилися запаморочливі запахи, тітка Лариса пекла торт.
Потім вони йшли на кухню, Іваном з татом по черзі збивали білки на крем, а Оленка пищала і лізла під руку.
Після обіду вони йшли в кіно, всією сім’єю. Івану подобалося відчувати себе частиною сім’ї.
По неділях він гуляв у дворі з хлопцями, дивився з Оленою мультики, а вранці понеділка йшов до школи, потім до бабусі і до п’ятниці. Йому було зручніше добиратися до школи від бабусі.
Але два роки тому з’явилася мама.
Іван її майже не пам’ятав, лише як розмиту пляму.
Вона прийшла до бабусі, валялася в ногах, називала мамою, просила вибачення, ловила Івана, який відвертався, намагалася цілувати його.
-Мамо, мамо, вибачте…Я дурна, я… я безпутна, так… я знаю. Але я завжди Юру любила, завжди. Він же перший, між іншим, почав з цією жити, Ларисою. Міг би і почекати, я ж молода була, ну безглузда…
Я тепер все усвідомила, я все зрозуміла, — клялася мати, — вибач, мамо…
Тоді Іван не знав, не розумів, чим це обернеться, але через півроку батько пішов від тітки Лариси, а потім…
Іван сидить на лавці. Йому холодно.
-Іване?
-Братику…
-Тітонько Ларисо, Олено, я в гості, — синіми губами каже Іван.
-А ну швидко ходімо, ти ж замерз.
Нагодувавши дітей вечерею, відправивши Івана у ванну, де він помився, відігрівся, вдягнув чисту сорочку, яку не забрав Юра, і його ж штани, Лариса кличе Івана на кухню, попити чаю, попередньо вклавши буйну Оленку спати.
Іван сидить на кухні, капловухий, велика стрижена голова на тонкій шиї, величезні очі.
Що ж дитина така худа, думає Лариса, батьки там вживають безперервно, але Антоніна Миколаївна куди дивиться…
Вона тихонько випитує у Івана, що сталося.
— Батько вигнав з дому, — неохоче каже хлопчик, — я до бабусі пішов, а вона сказала, що втомилася від нас, від того, що батько вживає, що не працює, що мати разом з ним… Мені нікуди було піти, я зараз піду, вибачте.
-Ти що таке говориш, Іване? Невже ти думаєш, що я тебе вижену? Навіщо ти так… Живи скільки хочеш, хоч взагалі переїжджай, місця вистачить.
Мені легше з Оленкою буде, не треба няні платити, коли я на роботі.
-Правда? Тітонько Ларисо?
-Звичайно, ти що? Ти ж мені як син, двоюрідний, — сміється вона, потім розчісує йому стрижену маківку, — біжи, відпочивай.
Іван глибоко зітхнувши йде в кімнату.
-Іване, — доноситься шепіт сестрички Оленки.
– Ти чому не спиш?
– Ти у нас справді житимеш? Це чудово…
– Спи, інакше не виростеш.
-Іване, я тебе люблю, братику.
-І я тебе люблю, Оленко, — приховуючи сльози, каже Іван і, шморгаючи носом, пробігає до своєї кімнати.
Яке щастя, чисте ліжко, м’яка подушка, ковдра, ситий шлунок і тиша.
-Алло,Юро, привіт.
-Ааа Лорка, привіт.
-Івана не втрачайте, він у мене. На ніч залишиться.
— Добре, Лор… я… це…
Але вона вже відключилася.
-Хто дзвонив? Твоя ця? – Інна зневажливо покрутила в повітрі кистю – Лоррра.
-Іван у Лариси.
-З чого б це?
-Не знаю, – ховаючи очі, сказав Юрій вранці.
Вони приїхали за ним до обіду. Інна кричала, обзивала Ларису страшними словами, Юра наказав їй замовкнути.
Вирішили, що хлопчик, як і раніше, буде по п’ятницях приходити до колишньої мачухи і сестри.
Тепер Іван “жив ” тільки з вечора п’ятниці по понеділок.
— Іване, ходімо в магазин, мені треба собі сукню купити.
Прийшли з магазину у Івана куртка нова, крутіша ніж у хлопців у класі, кросівки, джинси модні і сорочка з пуловером.
Як так вийшло, він і сам не зрозумів.
-Ми ж тобі за сукнею пішли, тітонько Ларисо.
-Хахахаха — сміється дзвіночком мачуха, — наступного разу, зате он ти у нас який красень.
-Мій братик, найгарніший, — гордо каже Оленка.
-Тітонько Ларисо… мамо…
Плаче Лариса, плаче Іван, тихенько скиглить Оленка.
-Так, а ну досить розводити сирість. Сьогодні який день?
-Субота,- кажуть дітлахи.
-А що ми по суботах робимо?
-У кіно ходимо ,— кричать в один голос.
-А чого ми сидимо?
Викотилися веселою компанією, в дверях зіткнулися з татом. Тверезий, навіть поголився.
-Лариса… я це… Олену хотів… з Іваном… це…
-Татку, ми в кіно з Іваном і мамою, ходімо з нами.
Все частіше Лариса зустрічає Юру всюди. То в магазині зіткнуться, то біля роботи.
Іван вже майже до неї перебрався повністю. Інна мовчить, гора з плечей, син — підліток не дуже-то хороший подарунок. А вона ще молода, коли їй з хлопцем возитися.
Подобається тій Ларисі, нехай…
-Лариса… вибач…
-Ні, Юра — хитає головою, — зрадників не прощають. Ми з тобою стільки років прожили, незважаючи на дитину, ти…
-Мати голову задурила, повернися, мовляв, до Інни, у вас дитина…
-Дитина? Дитина? А Оленка, що ж? Або як? Оленка не рахується? Твоя мати, коли ти вживав по-чорному, щось бігала, просила мене, щоб я не кидала тебе, а то пропадеш. А як побачила, що ти кинув, гроші заробляти став, так… Ех ви…
Ні, Юра. Івана я не кину, а ти…До дітей приходь, а я не пробачу.
****
-Вітаю, Ларисо.
-Вітаю, Антоніна Миколаївна.
-Як Оленка?
-Добре.
-Хоч би привела коли-небудь дівчинку до бабусі.
-Навіщо? Вам рідний онук не потрібен, навіщо вам Оленка.
-Та як же? Вона ж моя онучка, моя кров… Що ти кажеш? Олена хіба не рідна?
-Серйозно? Що вам потрібно?
-Пробач Юру, пробач, він же з цією зовсім…
-Та що ви? Невістка ж ваша улюблена, як так?
-Та ти сама винна, Лариска. Я тобі казала, ти не слухала, все по-своєму, мої поради тобі були байдужі, я казала, як робити, та ти ж розумна.
Ти ж ледь що, як їжак колючий, дякую, я сама, та не треба.
А Інна, вона така, проста. Я накричу на неї, вилаю, а вона дзиґою крутиться, без мила лізе в усі місця. Все мамо, та мамо.
-Ну, а від мене що хочете? Син ваш з улюбленою невісткою разом, всі щасливі, чого ще треба?
-Візьми Юрку назад.
-З чого б це? Ви хотіли, щоб вони разом жили, ви і домоглися.
-Та нічого я не хотіла такого. Тебе на місце хотіла поставити, щоб не зазнавалася, а тут Інка ця, щоб їй порожньо було, зараза така, ну я… Прийми Юрку, подуріли і досить…
-Поставили? Ідіть далі, до мене не ходіть…
***
-Іване, а що ми мамі подаруємо на Новий рік?
-Ну ти забула чи що?
-Аааа так точно. А татові?
-Татові?
Хлопчик задумався…
-Та що у нас ялинка падає? Іване?
-Та тато ж завжди робив, раніше, — переглядаючись із сестрою, каже Іван, — там же по-хитрому якось, я не можу зробити.
У двері подзвонили.
— Привіт, Лариса. Я аліменти, та подарунки з роботи, дітям, ось…
— Привіт, добре, що ти зайшов, допоможи нам ялинку встановити, щось падає.
-Я зараз, я миттю. Там же хитрість одна, Ларисо, там же хитрістю треба.
І на ходу роздягаючись, Юра пройшов у велику кімнату, де Оленка, хитро переглядалися з Іваном.
-О, гардина відпала.
-Так, тату, я робив, а вона знову.
-Лариса, я гардину приб’ю…
-Татку, а у мене в кімнаті розетка розхиталася, а у Івана з вікна дме.
-Так, і у… мами, – Іван ковтнув, він ніколи при батькові не називав тітку Ларису мамою, – у мами тумбочка там, заїдає.
-Ви що, батька в святковий вечір завантажили роботою, мавпочки такі. Йому вже давно треба було додому потрапити.
-Та мені нікуди поспішати. Мама до тітки Валі зібралася йти, мене Колька кликав, та я щось не хочу, піду я, — схаменувся, — а то дійсно пізно.
-Зачекай, а як же Інна?
-Я пішов від неї, у матері другий місяць живу. Та й не вживаю.
Діти благально дивилися на маму.
— Хочеш… залишайся, але… це нічого не означає. Просто Новий рік, а в Новий рік одній людині особливо тужно, хоч би якою вона не була. Залишайся. Діти, накриваємо на стіл…
****
-Гарний ми подарунок татові придумали?
-Ага! Ми йому нас подарували.
-Так.
Спеціально для сайту Stories
