«Може, і нічого серйозного, — думала Юля, — але все це якось дивно. Дивитися на неї став часто. Посміхається їй. Говорять про всяку нісенітницю і при цьому сміються. Усамітнюються при кожному зручному випадку. Все це підозріло».
Юля вирішила перевірити свою подругу. Дочекалася відповідного моменту і поділилася з нею важливою інформацією.
— А я, Свєтка… — таємничо-задумливо промовила Юля. — Тільки ти нікому не скажеш?
— Ні! — впевнено пообіцяла Світлана. — Нікому.
— Поклянися.
— Клянуся. А що? Що таке?
— У мене буде дитина, — повідомила Юля.
«Цього мені тільки не вистачало, — подумала Світлана, — тільки я за Юру заміж зібралася, а у неї раптом дитина».
Звістка про дитину зіпсувала Світлані настрій.
— А чоловік знає? — сердито запитала вона.
— Ні, — відповіла Юля.
— Чому досі не порадувала?
— Порадувати?! — вигукнула Юля. — Я не знаю, як йому про це сказати. А ти кажеш «порадувати»! Тут не радіти, а сумувати треба!
— Сумувати? З якого дива?
— З такого! Адже це не його дитина.
Настрій Світлани покращився.
«Не його? — радісно подумала вона. — Це докорінно змінює справу. Якщо дитина не Юри, то мені й переживати нема чого. Треба радіти!»
— А як він здогадається? — запитала Світлана.
— Так за терміном йому два місяці. А Юри тоді зі мною не було. Він був у відрядженні.
«Ну, припустимо, він був не у відрядженні, — подумала Світлана, — а зі мною. Але що ж робити? Юра стане батьком чужої дитини. І коли розлучиться з Юлею і одружиться зі мною, а це справа вирішена, він буде платити Юльці аліменти. Це несправедливо!
Але як виправити ситуацію? Сказати Юрі? Так він відразу побіжить розбиратися. І Юля про все здогадається, що це я її секрет видала. А я завчасно з нею сваритися не хочу. Раптом вона мені мститися почне. Ні вже.
Чим пізніше вона дізнається, що це я подруга-розлучниця, тим краще. А ще краще, якщо взагалі не дізнається. Розлучаться з Юрою, і справа з кінцем. Тому Юрі я нічого не скажу. Але і тримати його в невіданні теж не можна.
З мого боку — це, значить, допустити помилку і зробити собі гірше».
І Світлана вирішила повідомити Юрі про дитину не сама, а через кого-небудь.
«Поговорю я з його мамою, — подумала Світлана, — з свекрухою Юлі. Вона, можна сказати, майже свекруха мені. Відкрию їй очі, а вона вже нехай сама думає, як сина з біди виручити».
Так Світлана і зробила. Дізналася, де живе її, як вона сама вважала, майбутня свекруха, прийшла до неї в гості і розповіла все, що знала.
— Ось такі справи, Ізольда Генріхівна, і тепер Ви знаєте все, — підсумувала Світлана. — Ви мати. Вам і карти в руки. Рятуйте сина. Рятуйте! Поки не пізно.
— Їх треба розлучити, — впевнено заявила Ізольда.
— Згодна.
— І чим швидше, тим краще.
— І з цим не сперечаюся.
— Але як?! — запитала Ізольда і похитала головою. — Адже Юля в положенні. Їх не розлучать.
— Треба змусити її мовчати, — впевнено відповіла Світлана.
Ізольда з цікавістю подивилася на свою, як вона думала, майбутню невістку.
— Ти щось конкретне маєш на увазі?! — запитала Ізольда.
— Я конкретно пропоную дати їй грошей, — відповіла Світлана.
— Багато грошей! — гаряче підтримала ідею Ізольда.
— Чим більше, тим краще, — погодилася Світлана.
— Мені для сина нічого не шкода.
— Тільки, Ізольда Генріхівна, у мене буде до вас одне прохання. Не видавайте мене Юлі. Я її боюся.
— Ні, звичайно, донечко. Сподіваюся, ти не проти, що я тебе так називаю?
— Та що ви, Ізольда Генріхівна. Я? Проти? Та я вже два роки кохаю вашого сина і мрію стати вашою невісткою. А ви кажете «проти». Можна, я теж буду називати вас мамою.
— Можна.
— Мамо.
— Донько.
— Ви ж не здавайте мене моїй підступній подрузі.
— Своїх не здаю.
— Поговоріть з нею акуратно. Так, щоб вона нічого не запідозрила. А я за це стану вам такою невісткою, про яку ви й мріяти не могли.
— Все зроблю в найкращому вигляді. Ніхто нічого не запідозрить.
А трохи пізніше Ізольда розмовляла зі своєю діючою невісткою.
— Юлю, чого ти хочеш?
— Я багато чого хочу, Ізольда Генріхівна, — відповіла Юля. — А ви щось конкретне хочете запропонувати?
— Хочу запропонувати тобі грошей. Багато грошей. Дуже багато. Якщо ти розлучишся з моїм сином.
— А скільки ви хочете запропонувати?
Ізольда назвала цифру.
«Солідно, — подумала Юля. — Звідси роблю висновок, що Світлана вже поговорила з нею про мою вигадану дитину. Ах, Свєтка. Як же ти могла? Ну, добре. До тебе ще дійде черга. Спочатку потрібно вирішити проблему зі свекрухою і з чоловіком».
— Ні, — відповіла Юля. — Хіба це багато. Це так. На перший час. Протриматися!
— А скільки ж ти хочеш?
— Правду кажучи, Ізольда Генріхівна, я взагалі нічого не хочу.
— Тобто? Хочеш сказати, що кохаєш мого сина і не хочеш розлучатися?
— Щодо кохання, Ізольда Генріхівна, це складно, — відповіла Юля. — А ось що стосується розлучення… А навіщо мені з ним розлучатися? Мені і так добре. А незабаром ще краще буде.
Ізольда замислилася. Її так і підмивало взяти і все викласти про дитину. Сказати, що їй все відомо.
«Але не можу, — думала Ізольда, — підведу Світлану. Юлька відразу зрозуміє, що інформація до мене надійшла від неї. Доведеться хитро домагатися своєї мети. Не видаючи справжніх мотивів».
— А якщо я заплачу більше?
— Дивлячись, на скільки більше, Ізольда Генріхівна.
— Удвічі!
— Погоджуюся!
— І квартира на додачу.
— Яка ще квартира? У якій ви з Юрою живете.
— Саме вона. Адже Юра її в шлюбі купив. На наші спільні гроші. А оформив на вас. Чесно кажучи, я тоді була в нього сильно закохана, ось він мене і вмовив. Сказав, що так зручніше для всіх. Я повірила. А коли зрозуміла, що немає тут ніякої зручності, було вже пізно.
Ізольда замислилася.
«З одного боку, — думала вона, — розлучення сина обходиться мені дорого. Але з іншого боку, якщо він стане батьком чужої дитини, то це мені вийде ще дорожче. Гаразд. Не буду скупитися. Погоджуся на її умови».
Розлучення пройшло дуже швидко. Юра, звичайно, хотів зрозуміти, до чого такий поспіх. Але Ізольда йому сказала, що так треба, і він не сперечався.
В цілому, йому подобалося, що скоро він стане вільною людиною. Він мріяв, як відразу після розлучення вижене Юлю зі своєї квартири. І як буде щасливо в ній жити разом зі Світланою.
А після розлучення з’ясувалося, що ніякої квартири у нього немає. І з’їхати доведеться йому. Тому що ця квартира належить тепер Юлі.
— Як так, мамо?! — обурено кричав Юра. — Навіщо ти віддала їй квартиру.
— Повір, синку, — заспокоювала сина Ізольда, — це зроблено виключно для твого блага. Якби ти тільки знав, яку інтригу задумала проти тебе твоя колишня. Ти б зараз так не обурювався.
— Яку ще інтригу, мамо? — дивувався Юра. — Де Юля і де інтрига? Про що ти?
Ізольда розповіла синові про підступність його колишньої дружини.
— Господи, — вигукнув Юра, — та невже є жінки, які здатні на таке?
— Такі жінки є, синку. І одна з них була поруч з тобою весь цей час. І сміливо можна сказати, що врятувало тебе тільки диво.
— Дякую тобі, мамо, що врятувала мене від неї. Вибач, що накинувся на тебе з цією квартирою.
— Тобі потрібно дякувати не мені, синку. А Світлані. Адже це все завдяки її зусиллям. Адже це вона не побоялася помсти своєї підступної подруги і відкрила мені очі.
— Мамо, я за це одружуся з нею. Ти не проти?
— Ви будете чудовою парою. Правда, вам поки ніде жити. Але нічого. Спочатку поживете в орендованій квартирі, а потім щось придумаємо.
Незабаром Юра і Світлана стали чоловіком і дружиною. А ще через рік Юра, Світлана і Ізольда дізналися, що Юля не чекала на дитину.
Юля сама повідомила їм про це, коли випадково зустріла всіх трьох. Вона тоді виходила з під’їзду свого будинку на вулицю, а Ізольда з сином і невісткою проходили повз.
— Юра! — радісно вигукнула Юля, побачивши колишніх родичів. — Ізольда Генріхівна! Світлана! Це ви?! Якими долями?
— Та ось, — за всіх відповіла Ізольда. — Гуляємо, повітрям дихаємо.
Юля не змогла втриматися від компліменту.
— Яка краса! — сказала вона. — Ви просто зразкова і щаслива сім’я. Навіть трохи заздрю.
— А ти як? — зловтішно поцікавилася Світлана. — Вже мамою стала?
— Мамою? — здивувалася Юля. — З якого дива?
— Але, — суворо сказала Ізольда. — Ти це мені зараз кинь.
— Що таке, Ізольда Генріхівна? — здивовано відповіла Юля. — Я вас не розумію.
— Де дитина? — вимогливо запитала Ізольда.
— Чия дитина? — Юля продовжувала вдавати здивування.
Ізольда, дивлячись на Світлану, розповіла Юлі про яку дитину йдеться. Нагадала про квартиру і про гроші, яких позбулася в обмін на швидке розлучення без питань. І весь цей час, поки Ізольда говорила, Юра мовчки переводив розгублений погляд з дружини на маму.
— Що скажеш на своє виправдання? — запитала Ізольда, закінчивши свою розповідь.
— Скажу, що нічого такого я Світлані не говорила, — впевнено і спокійно відповіла Юля, хитро дивлячись на колишню подругу.
— Як не говорила?! — вигукнула Світлана. — Та ти брешеш!
— Сама ти брешеш, Світланко. Вирішила одружити на собі Юру. І хитрістю забрала його у мене. Придумала дитину якусь, не зрозуміло від кого? Ізольду Генріхівну ввела в оману. Дивна ти якась.
Я тебе, якщо чесно, не розумію. Гаразд, хлопці та дівчата, з вами весело, але мені бігти треба.
І після цих слів Юля сіла в машину, що під’їхала, і поїхала в невідомому напрямку.
— Може хтось мені пояснить, — запитав Юра, — що тут щойно сталося?
— Я можу, — відповіла Ізольда. — Замість того, щоб спокійно розлучити тебе з Юлею, синку, і вигнати її з квартири, ми з твоєю дружиною не тільки подарували їй квартиру, але щоб їй зовсім не було сумно, ще й купу грошей дали.
— За що ви так зі мною? — запитав Юрій. — І як мені тепер з цим далі жити?
Ізольда і Світлана злякано мовчали, не знаючи, що відповісти.
Спеціально для сайту Stories
