Після роботи Валерія пішла до Афанасія Борисовича. Вона вже більше року ходила до нього. З тих пір, як їм, студентам останнього курсу медичного коледжу, доручили доглядати за самотніми людьми похилого віку.
Їй дістався Афанасій Борисович.
Тоді він ще вставав з ліжка. Валерія згадала, коли вперше прийшла до нього. Він намагався виглядати бадьорим. Чаєм її напоїв. І це стало традицією. Останні півроку він з ліжка не вставав.
Дивне у цього літнього чоловіка життя. Начебто, небідний, далеко не бідний: квартира величезна трикімнатна, машина шикарна, на якій їздить онук, Юрко.
Валерія спочатку думала, що Юрко єдиний його родич. Вічно похмурий. Прийде, злегка кивне головою. Поговорить про щось серйозне з дідом і піде, знову ледь кивнувши головою. Валерії він подобався саме своєю серйозністю.
Але виявилося, що у діда є і син, і дочка. І живуть, схоже, непогано. Валерія їх жодного разу не бачила, хоч і приходила до Афанасія Борисовича щодня.
Був ще один син, батько Юри, але його вже не було в живих.
Приходив ще один солідний чоловік, схоже, друг. У них завжди були серйозні ділові розмови.
Закінчила Валерія коледж, стала в лікарні працювати, в хірургічному відділенні, а до Афанасія Борисовича все продовжувала ходити. У неї самої батьків не було, а цей літній чоловік став для неї ніби дідусем.
***
Ось і його будинок. Серце забилося так, ніби хотіло вискочити з грудей. Біля будинку стояла машина швидкої допомоги. А з під’їзду знайомі санітари виносили Афанасія Борисовича. Їй вистачило одного погляду, щоб зрозуміти, що він неживий.
– Дідусю! – не контролюючи своїх дій і емоцій, вона кинулася до носилок.
Санітари зупинилися. Довго стояли, дивлячись на дівчину, що плакала. Потім один з них кивнув онукові покійного, що стояв поруч.
– Валерія! – Юрко допоміг дівчині встати. – Дідуся вже не повернеш!
Вона втупилася йому в груди і продовжувала плакати.
– Давай, я тебе додому довезу!
Посадив її в свій автомобіль. Довіз до гуртожитку, допоміг дійти до кімнати. І поїхав.
Всю ніч проплакала Валерія. Вона не пам’ятала жодного зі своїх родичів. За останні півроку бачила багато чого, адже працювала в хірургії. Але навіть не уявляла, як важко втрачати близьку людину.
Вранці взяла відпустку на два дні з роботи і почала займатися організацією похорону. Поруч завжди був Юрко. Він оплачував усі витрати.
***
Наступного дня, коли всі зібралися в залі прощання, прибули його син і дочка. Дітям самим було за п’ятдесят. Син, Гліб Афанасійович, важко і гучно зітхнув. Дочка Дарина Афанасіївна – витерла сльозинки, що з’явилися на очах. Обидва сухо привіталися з племінником.
Після відспівування, автобус відвіз нечисленних родичів на місце спочину для останнього прощання. Плакала тільки Валерія. Та Юрко. Решта стояли мовчки.
***
Поминальний обід був влаштований у квартирі дідуся. Крім родичів і Валерії, було п’ятеро сусідів і той самий солідний пан у чорному костюмі.
Прямо за столом Гліб Афанасійович і Дарина Афанасіївна тихенько затіяли розмову про спадщину:
– Гліб, квартиру треба продати.
– До чого тут квартира, – посміхнувся брат. – У батька завод прибутковий. Це питання треба в першу чергу вирішити. Ну, і квартиру, звичайно, продамо.
– А питання зі спадщиною відразу не вирішуються.
– Дарина, ми з тобою спадкоємці першої черги.
– А цей, племінничок?
– Я думаю, дід його вже не образив. Звернула увагу, яка у нього машина?
– Так, і грошей дід йому, напевно, залишив, – задумливо похитала головою сестра.
– Ось я і кажу: Досить йому!
***
Потихеньку родичі почали розходитися. Тут з-за столу встав пан у чорному костюмі:
– Гліб Афанасійович і Дарина Афанасіївна, залиштеся, будь ласка!
– А хіба ми кудись збиралися йти? – грубо заперечив Гліб.
– Юрко – теж залишся, – спокійно продовжив пан. – І ти, Валерія, залишся!
– А це ще що, яка Валерія? – пирхнула Дарина.
– Так, – продовжив пан, дістаючи якісь папери. – Мене звати Костянтин Михайлович. Я є другом і адвокатом Афанасія Борисовича. Зараз прочитаю заповіт.
– Який ще заповіт? – обурився Гліб.
– Я – Афанасій Борисович Морозюк, цим заповітом роблю розпорядження: По-перше: квартира, що знаходиться за адресою: вулиця Шевченка, будинок сім, квартира п’ятдесят. І все, що знаходиться в квартирі, заповідаю Валерії Олегівні Пархоменко.
– Що? – в один голос закричали діти покійного.
– Підприємство, – адвокат знову підняв голову. – Ось реквізити підприємства. Заповідаю онукові Юрію Івановичу Морозюку.
– Він що, з глузду з’їхав? – Незрозуміло, до кого звертаючись, вигукнув Гліб Афанасійович.
– Моєму синові Морозюку Глібу Афанасійовичу і дочці Радченко Дарині Афанасіївні заповідаю по п’ятсот тисяч гривень кожному, – адвокат дістав дві пачки купюр. – Візьміть, будь ласка!
– Ми подамо до суду! – вигукнув Гліб.
– Це ваше право, – спокійно погодився адвокат і додав. – Але я запевняю вас: ви тільки даремно втратите час. До того ж, ви його діти і не треба оскверняти волю свого батька.
– А причому тут ця дівчина? – обурилася Дарина.
– Тітко, заспокойся! – несподівано для всіх вимовив небагатослівний племінник. – Вона за дідом до останнього дня доглядала, а вас з дядьком, щось і не було видно.
– Може, не треба? – Валерія встала з-за столу.
– Треба, – Юрко обійняв дівчину за плече. – Ходімо, Валерія, в сусідній кімнаті посидимо, поки тут вирішується питання з моїми родичами.
Хлопець з дівчиною вийшли. Кілька хвилин стояла тиша, потім адвокат кивнув на пачки грошей:
– Афанасій Борисович сказав, це на гостинці онукам.
– Вони давно великі, – опустила голову Дарина.
– Він їх востаннє бачив десять років тому, коли приїжджав до вас у гості. Часто згадував про них. Мріяв, що ви їх колись привезете. Не дочекався. Вони для нього так і залишилися маленькими.
Дарина опустила голову на руки і заплакала. Гліб довго дивився кудись у кут кімнати, потім сказав:
– Ходімо, сестро! Батько все правильно зробив.
Спеціально для сайту Stories
