– Сашко, Маринка телефонувала! Катя впоралася. Хлопчик, три двісті, п’ятдесят чотири сантиметри.
– Чудово!
– Питає, чи будеш ти хрещеним? Твоя черга.
– Звичайно, без питань.
Тетяна поговорила з чоловіком і, скинувши виклик, сіла на диван у вітальні. Ейфорія від хорошої новини поступово спадала, і в голову лізли думки про себе, свою сім’ю, свої проблеми.
Із Сашком вони прожили разом майже двадцять п’ять років, ще трохи – і будуть святкувати срібне весілля. Іноді чоловік жартував, що у них усе не як у людей.
Познайомилися вони під час пожежі. Того дня Таня повернулася з роботи до квартири бабусі, де жила з тих пір, як останньою з братів і сестер переїхала до міста на навчання. Відчинивши двері, відчула запах гару.
– Ба! Ти де?
У відповідь – тиша. Таня кинулася в кімнату, де на дивані мирно спала бабуся. Розбудивши Ольгу Миколаївну, вона вивела її на сходову клітку і повернулася у квартиру. З кухні вже валив дим, пахло тепер не гаром, а чимось паленим.
– Барсик! Де ти? Машка?
Кіт і кішка, що жили у бабусі, заховалися так, що навіть у маленькій квартирці, де розвернутися було ніде, Таня їх одразу не знайшла.
Відкашляючись, вона здогадалася заглянути в маленьку комору біля вхідних дверей і побачила перелякані очі на верхній полиці.
– Ідіть сюди, бідолахи!
Схопивши котів за шкірки, вона зробила крок до виходу і зіткнулася у дверях з пожежником, якому доручили перевірити, чи є хтось у квартирі. Таня охнула, коли її підняли над підлогою і поставили вже на сходовій клітці.
– Дівчино, ви в порядку?
Розпатлана Тетяна, притискаючи до себе кричущих котів, лише мовчки кивнула.
Сашко потім говорив дружині, що саме в той момент вона його й підкорила.
– Уявляєш, я заходжу у квартиру, де нікого вже не має бути, а звідти – така собі «кікімора», та ще й під акомпанемент котячого виття! Ну, як тут не закохатися? – реготав чоловік.
Як потім з’ясувалося, бабуся поставила готувати печеню і забула. Таня помічала, що з пам’яттю у Ольги Миколаївни останнім часом не все гаразд, але та це заперечувала, і провали були рідкісними. Хто ж не забував, яке сьогодні число…
Тепер же Таня зрозуміла, що все набагато серйозніше, ніж здавалося.
Вмовивши бабусю пройти обстеження, вона задумалася, як зробити ремонт у постраждалій кухні. Загалом, обійшлося – квартира сильно не постраждала.
А того ж вечора у двері пролунав дзвінок: – Вітаю! Я – Олександр. Ви мене пам’ятаєте?
Вже через місяць, зробивши косметичний ремонт на бабусиній кухні разом, Сашко і Таня вирішили одружитися.
– Тепер точно можна! – реготав Сашко. – Разом ремонт подужали – уживемося!
Після весілля вони переїхали до двокімнатної квартири Сашка, забравши з собою Ольгу Миколаївну.
Таня була з великої і дуже дружної родини. Вісім дітей – три брати і п’ять сестер. Батьків не стало за три роки до весілля Тані. Ця втрата була непоправною, але сім’я згуртувалася ще більше.
Для Сашка такі стосунки були новинкою. Із братом він спілкувався мало – різниця у віці давалася взнаки, той був на десять років старший.
Мати з батьком жили далеко, і він вибирався до них раз на рік – провідати. Ніколи в його родині не було таких теплих стосунків. Ніколи нікому не спадало на думку запитати: «Як настрій?»
Проблеми кожного були суто його власними, і ніхто не пропонував допомогу.
У Тані ж подібні питання були у порядку речей. І варто було тільки сказати, що настрій поганий, щось не гаразд – одразу приїздили майже всі.
Хтось привозив домашній тортик, хтось тягнув банку з найсмачнішим і улюбленим компотом, а хтось, приїхавши, просто обіймав і казав:
– Сестричко, не сумуй! Я з тобою!
Спочатку Сашко просто ошелешено дивився на кількість родичів. Племінники, брати, сестри, їхні чоловіки, дружини… Навіть імена всіх він вивчив тільки через кілька тижнів, а вже запам’ятати, хто кому ким доводиться…
Але поступово розібрався і зрозумів, що йому в цій родині теж добре. Приємно, коли тебе чекають на свята, коли будь-якої миті прийде допомога, варто тільки попросити, а іноді й без прохання.
І зрозумів, як це – відчувати, що ти для когось потрібен і важливий. Його дивувало, що «половинки» у сім’ях підпорядковувалися раз і назавжди встановленому для всіх порядку: «Своїх не кидаємо!»
– А ми просто вміємо собі супутників вибирати! – засміялася Тетяна на його міркування. – У нас погані люди не приживуться. Наталка з першим чоловіком розлучилася, єдина з усіх, знаєш чому?
– Чому?
– А він їй сказав, що вона має забути про родину – тепер її родина це він і тільки він. А коли вона сказала, що так не зможе, що ми – рідні багато років, а його вона без року тиждень знає, підняв на неї руку.
Хлопці наші тоді йому знатно розповіли, що до чого. Наталка ж тоді Даринку виношувала, і він про це знав.
– Та вже… Не чоловік!
– Точно! Ні разу. А потім, коли вона Славка зустріла, то цілих два роки його вивчала. Боялася. Поки старші брати їй не сказали, що дурницями страждає. Хороша людина, не образить.
І за тебе сказали, що годишся і, як чесна людина, повинен на мені одружитися, якщо врятував!Минуло кілька років, і Сашко вже не уявляв свого життя без цієї родини.
Двічі він уже був хрещеним, двічі хрещеною ставала Таня, але своїх дітей у них так і не було. Найзаповітніша мрія ніяк не здійснювалася.
Він знав, що у Тані діабет, були й інші проблеми зі здоров’ям. Народжувати було небезпечно, але вони все ще сподівалися. Їздили до Києва, консультувалися у провідних лікарів. Вердикт був один — не можна.
— Танюшо, давай зупинимося. Я кохаю тебе, нам добре разом. А дітей у нас і так вистачає.
Він погойдував візочок, у якому спав Ігор — його хрещеник. Рідко минав день, коли в їхньому домі не лунали дитячі голоси й сміх. Зараз батьки Ігоря поїхали у справах на кілька днів і залишили малюка у Тані з Сашком.
Тетяна склала плед, який висів на ручці візочка, опустила голову й тихо сказала:
— Знаю, рідний. Але що зробиш, якщо нам не дано…
Сашко обійняв заплакану дружину.
Спочатку, відразу після весілля, рідня ще жартувала на святах, коли ж у хрещені кликатимуть, але потім ця тема стала табу, і ніхто більше не питав.
Життя йшло своєю чергою. Росли діти. Не стало Ольги Миколаївни, пішов один із братів Тетяни. Двох племінників, які залишилися після Івана, виховувала вся сім’я. І ось уже святкують весілля старшого племінника — Микити, якого свого часу виховували й Сашко з Танею.
Весілля грали у великому батьківському домі, де зібралася вся родина. На кухні кипіла робота. Тетяна різала овочі для мангала, коли один із братів сунув їй під ніс таз із замаринованим м’ясом:
– Який запах,відчуваєш?
О, так! Запах вона відчула так, що кулею кинулася до виходу.
Сестри і невістки переглянулися:
– Та, годі! – Маринка, мати Микити, витерла руки об фартух і пішла слідом за Танею.
У підсумку, Таня, сміючись, сказала Маринці:
– Знала б, що так зі мною носитися будуть, сказала б раніше!
– Танюшо, а чому мовчала? Сашко знає?
Таня перестала сміятися і насупилася:
– Ні. Ніхто не знає. Я сама нічого не зрозуміла, думала просто щось розладналося. Пішла до лікаря, а там… Сюрприз! Маринка! – Таня взяла за руку невістку.
– Я боюся! До жаху, до істерики! Не за себе… За нього! – вона поклала руку на живіт. – І за Сашка…
– Так, заспокойся! Ти зараз повинна бути спокійна як слон! Ні, як сто слонів! Все буде добре, чуєш? Оленка тобі такого лікаря знайде, що ще десятьох і виносиш, і на світ приведеш!
Покликавши до себе Олену, вона зашепотілася з нею про щось. Та кивнула і вони рушили на кухню, щоб накрити вже на стіл, як-не-як свято ніхто не скасовував.
Наступного дня вранці Таня, закінчивши обійматися з «білим другом», який став її незмінним супутником останні тижні, пішла відкривати двері на дзвінок і здивовано подивилася на старших племінниць:
– Привіт, дівчата! Що сталося?
– Привіт, тітонько Таня! Нас мама прислала, ми швидко! – Свєтка, старша дочка Олени, пробурмотіла привітання і промайнула повз Тані.
Через п’ять хвилин по всій квартирі немов ураган пронісся. Дівчата мили підлоги, знімали фіранки, завантажували прання. Таня в шоці спостерігала за ними.
– Тітонько Таня, вам не можна хвилюватися, сідайте, ми швидко! Я вам чай зараз зроблю.
Через годину дівчатка пішли, залишивши після себе ідеально прибрану квартиру, а відразу після них на порозі з’явився Микита.
– Привіт, Микито, а ти чому тут? Ви ж сьогодні їдете?
– Їжу привіз на кілька днів ,ось тут у судочках.
Виношування дитини було важке. Останні місяці Таня і зовсім провела на збереженні в лікарні. Лікарі перебільшено-бадьоро говорили, що вона повинна вірити, що все буде добре. І тільки Ірина Михайлівна, той самий лікар, що взялася вести Тетяну на прохання Олени, відверто сказала:
– Танюшо, ти ж все розумієш? Небезпечно, складно, але ми дуже постараємося. Я зроблю все, що зможу, але і ти повинна мені допомогти?
– Чим?
– Я хочу, щоб у тебе в голові зараз не було жодної думки, крім єдиної: «Я хочу побачити свою дитину! Взяти її на руки, побачити її перший зуб, перший крок, відвести її до школи, видати заміж і няньчити своїх онуків! Я можу і я це зроблю!» Ти зрозуміла?
Таня кивнула. Вона починала ранок з цих слів і повторювала їх постійно. Сашко, який виїжджав з лікарні тільки для того, щоб поспати і переодягнутися, як Таня не просила його не тинятися весь час під вікнами, запитав:
– Що ти там бурмочиш?
– Дочку кличу.
Олександр глянув на дружину, потім обійняв її і сказав:
– Сподіваюся, коли вона з’явиться, її мама буде ще при здоровому глузді.
Таня посміхнулася:
– А я сподіваюся, що її татові почуття гумору ніколи не зрадить.
О другій годині ночі у Маринки задзвонив телефон:
– Почалося.
По всьому місту, в різних кінцях, запалилися вікна. Вони нічим не могли допомогти, всі ці жінки, вони могли тільки чекати і вірити. Вірити, що все пройде добре, адже не може бути інакше…
Тетяна прокинулася від наркозу після операції і першим ділом прохрипіла:
– Дочка?
Реанімаційна сестра перевірила показники і погладила її по руці:
– Все добре!
Через добу Таню перевели в палату, і вона побачила, нарешті, свою дочку.
– Оленька! Привіт! – вона тихо погладила по щічці сплячу дитину.
У телефоні було більше двохсот пропущених дзвінків. Таня розіслала всім перше фото доньки і встала, щоб попити води. Раптово в очах потемніло. Останнє, що вона почула, було клацання кнопки виклику, який натиснула її сусідка і перелякане:
– Швидше,Тетяні погано.
Тромб, який вже почав рух, встигли зупинити.
Через три тижні перед центром відбувалося щось дивне. Машини під’їжджали одна за одною, натовп з кульками і квітами все зростав, і коли на ґанку з’явилися Сашко, який тримав на руках доньку, і Тетяна, пролунало таке:
«Ура!», що злякано злетіли в небо голуби, а у вікнах з’явилися спочатку злякані, а потім, розібравшись – усміхнені майбутні і, що вже стали ними, – мами.
Маринка підняла куточок конверта і, поглянувши на крихітку, запитала:
– Хто буде хрещеною?
– Маринка, май совість, я ледве жива залишилася, а ти мені такі питання задаєш! Підписати собі вирок, вибираючи хрещених, я поки не готова! – Тетяна засміялася.
– Правильно, і думати тут нема чого! Ця моя, наступний – Оленки, а далі, як піде! Хороших людей має бути багато!Спеціально для сайту Stories
