«Центральний автовокзал, кінцева зупинка…» — голосно прохрипіли динаміки.
Антоніна Іванівна обернулася, заглянула в порожній салон, і сльози потекли їй по щоках.
— Ось і все… — ледь чутно прошепотіла вона. — Приїхали.
Жінка натиснула на перемикач на пульті управління: двері з гучним звуком відчинилися, і морозне повітря увірвалося всередину трамвая.
Потім Антоніна Іванівна вийшла з кабіни водія і попрямувала до кінця салону, уважно оглядаючи порожні сидіння.
В кінці зміни вона завжди так робила, бо так передбачено інструкцією, і час від часу знаходила в трамваї особисті речі пасажирів: то телефон, то ключі від квартири.
Іноді жінка виявляла на підлозі гаманець з грошима або документи.
А одного разу Антоніна Іванівна знайшла між сидіннями дорожню валізу, яку якийсь неуважний пасажир примудрився забути.
— Ох ці люди! — здивувалася Антоніна Іванівна. — Ні, ну гаразд, телефон, ключі, гаманець — це все зрозуміло. Але валіза?! Як її можна було забути?
Про знахідку вона, звісно, повідомила диспетчеру, а наступного дня з’явився господар.
З букетом квітів і тортом у руках. Стояв на одній із зупинок на шляху проходження трамвая.
– Вибачте, будь ласка, я так поспішав додому, що зовсім забув про свій чемодан, – базікав чоловік, винувато опустивши очі. – Зі мною таке вперше.
– Та все нормально. Не ви перший, не ви останній, як то кажуть, – Антоніна Іванівна спробувала заспокоїти чоловіка.
Ні, ну справді – з ким такого не буває? Подумаєш, валізу забув у трамваї…
– Ось, візьміть, будь ласка, — сказав він, простягаючи торт і квіти. — Це вам за турботу.
Чоловік забрав свою валізу і ледь не підстрибуючи пішов вулицею, а Антоніна Іванівна ще довго посміхалася, дивлячись на нього крізь оглядове скло.
Вдячність пасажирів – це, мабуть, найприємніше в її роботі.
«Заради цього можна й цілодобово працювати», – думала Антоніна Іванівна.
Ось тільки сьогодні пасажирів майже було.
Втім, цьому було просте пояснення: Антоніну Іванівну сьогодні поставили у другу зміну, а люди… Люди були зайняті підготовкою до Нового року, бо на календарі 31 грудня.
А ще на вулиці безперервно вирує хуртовина. Хто ж захоче в таку погоду кудись їхати?
Хто мав потребу — той зранку все своє зробив: сходив у магазин, поїхав на ринок за ялинкою, купив подарунки, зустрів улюблену тещу. А зараз усі сидять по домівках — готуються.
Антоніну Іванівну сьогодні навіть не хотіли пускати на роботу:
— Навіщо тобі це, Тоня, людей все одно не буде? — сказав їй начальник. — Краще б ти готувалася до свята, адже Новий рік! Тим більше що в місті є і маршрутки, і таксі. Та й навряд чи людей буде багато. Подивися, яка погода.
А вона все одно сіла у свій улюблений трамвай, який називала «Зайчиком», і поїхала.
Тому що Новий рік святкувати їй ні з ким. Дочка вже три роки живе за кордоном. А ще…
…ще сьогодні – у неї останній робочий день.
Остання зміна – і в цьому році, і взагалі. З 1 січня вона вже офіційно виходить на пенсію.
І «Зайчика» її теж відвезуть на металобрухт. Бо він своє вже «відстрибав».
По суті, трамвай, на якому вже багато років поспіль працювала Антоніна Іванівна, був найстарішим у міському депо. Він часто ламався, і «лікувати» його не було ніякого сенсу.
Навіщо, якщо ще місяць тому місту подарували нові трамваї? Ось вони й будуть возити людей.
Антоніна Іванівна втомлено опустилася на сидіння і подивилася у вікно.
Тридцять років життя вона віддала своїй улюбленій роботі. А тепер її відправляють на пенсію. Якось сумно.
Ні, вона прекрасно розуміє, що так треба, бо здоров’я у неї вже не те. Та й молодим треба давати дорогу.
Тільки що ж вона буде робити на цій самій пенсії?
Антоніна Іванівна важко зітхнула. Вона не мала відповіді на це запитання.
Через відчинені двері в салон разом із морозним грудневим повітрям залетіли сніжинки, які одразу ж осідали на підлозі та інших поверхнях, перетворюючись на маленькі крапельки — такі самі, як і на щоках жінки, що самотньо сиділа на задньому сидінні.
Антоніні Іванівні зовсім не хотілося додому. І в депо повертатися теж не хотілося.
Бо щойно вона туди повернеться, їй доведеться змиритися з тим, що більше вона ніколи не побачить свого «Зайчика» і ніколи не сяде за пульт управління.
Все це назавжди залишиться в минулому.
«Ех, якби був хоча б один пасажир — я б його до самого ранку безкоштовно возила», — думала жінка.
Ось тільки, незважаючи на новорічну ніч, у диво вона вже не вірила. Не вірила, що хтось прийде.
Відкинувшись на спинку, Антоніна Іванівна почала згадувати кожен день, коли вона відчувала себе по-справжньому щасливою людиною.
Згадувала, як вона прокидалася вранці разом із містом, як зустрічала світанки разом із сонними пасажирами, які поспішали на роботу, до поліклініки або на автовокзал. Багато чого хорошого можна згадати.
Наприклад, одного разу вона вийшла рано вранці на зміну, а небо було затягнуте хмарами, і важкі краплі, не замовкаючи ні на хвилину, барабанили по зовнішній металевій обшивці.
Їй тоді доводилося їхати буквально на дотик, бо нічого не було видно. Навіть дальнє світло фар не могло «пробити» щільну завісу дощу.
А потім хмари раптово розійшлися, визирнуло сонечко, у небі з’явилася веселка.
Антоніна Іванівна дивилася на веселку, на будинки, залиті яскравим сонцем, і раділа.
А тепер їй хочеться плакати, бо більше ніколи вона не побачить усього цього. Бо на пенсії на неї чекає лише зелена туга й самотність. Такого життя не побажаєш навіть ворогу.
Як не вдивлялася Антоніна Іванівна у запітніле вікно, але людей у засніженому нічному місті майже не було, а ті, що були, не звертали на трамвай, що стояв поруч із зупинкою, жодної уваги. Нікому до нього не було діла.
Жінка вже збиралася повісити табличку «У депо », як раптом завмерла біля дверей.
У самий останній момент вона встигла помітити, як із темряви, із снігової круговерті хтось вибіг і швидко побіг до зупинки. А коли цей хтось застрибнув на нижню сходинку, вона посміхнулася. Бо до неї в гості прийшов «Зайчик».
Насправді це було кошеня, але воно дуже було схоже на зайчика — біле, пухнасте, миле.
Антоніна Іванівна одразу взяла малюка на руки, поклала на сидіння, і якби хтось у цей момент подивився на неї, він би не зміг сказати, що відбувається з жінкою.
Вона і плакала, і сміялася. І очей з кошеняти не зводила. А воно не зводило очей з неї.
Адже воно просто хотіло трохи зігрітися, а вийшло ось так. Дивно просто.
А потім Антоніна Іванівна взяла його на руки і пішла в кабіну водія. Закрила двері трамвая, посадила малюка поруч із собою і, подивившись на нього з любов’ю, запитала:
— Ну що, покатаємося?
І у відповідь їй пролунало радісне й гучне нявкання. Кошеня було зовсім не проти.
І вони каталися майже до самого ранку. І Новий рік разом.
І Антоніна Іванівна навіть спіймала себе на думці, що це найкращий день у її житті за останні тридцять років — стільки емоцій вона давно вже не відчувала.
А ще вона раптом зрозуміла, що цей день – не останній. Що вона забере кошеня до себе, і ще багато-багато разів переживатиме ці неймовірні відчуття.
І навіть страх самотності миттєво зник. Адже тепер вона не одна. Тепер у неї є свій маленький Зайчик.
А великого «Зайчика» вона, Антоніна Іванівна, зараз відвезе до депо. Так, шкода — не хочеться розлучатися, але рано чи пізно цей момент настає в житті кожної людини. Розставання… З цим потрібно просто змиритися. Інакше ніяк.
– Так, напевно, пора повертатися в депо, – пробурмотіла вона, поглянувши на годинник.
*****
– Антоніна Іванівна! Чому ви не повернулися в депо в призначений час? – кричав начальник. – Ми вже, подумали, що ви вкрали трамвай.
– Якщо чесно, така думка була, – посміхнулася Антоніна Іванівна. – Але, як бачите, трамвай на місці і з ним усе гаразд.
– А з вами? – запитав начальник, не відриваючи погляду від жінки. – З вами все гаразд? Де ви були всю ніч?
– Так, – впевнено відповіла Антоніна Іванівна. – Зі мною теж усе гаразд. Просто каталася нічним містом. Востаннє. Адже більше у мене такої можливості не буде.
– Гаразд, Антоніно Іванівно, нехай буде так – я зроблю вигляд, що нічого не сталося. – І це… З Новим роком тебе, з новим щастям, як то кажуть.
– Дякую, – посміхнулася жінка, притискаючи до грудей маленьке біле кошеня.
З його раптовою появою щастя ніби справді стало більше.
Вона поїхала додому і відразу ж лягла спати.
А ввечері зв’язала Зайчику лежанку-кошик і не могла натішитися, спостерігаючи за тим, як воно грається.
А невдовзі приїхала дочка.
І якось все само собою владналося в житті Антоніни Іванівни. Так, вона більше не працює і не сидить у кабіні трамвая перед пультом управління, і пасажири більше їйине дякують.
Але зате тепер у неї є біле пухнасте кошеня на ім’я Зайчик, і дочка, яка щодня приходить у гості.
А це означає, що щастя нікуди не поділося.
Воно просто тепер полягає в іншому.
Не в трамваї та улюбленій роботі, не в подяках пасажирів, а в тих, хто поруч.
Спеціально для сайту Stories
