Михайло — чоловік Тетяни — був великим мрійником. І майже всі його мрії, як показав час, збувалися.
Крім однієї.
А мрії в нього були, на думку Тетяни, просто казкові. Ну, посудіть самі. Одружившись ще студентами, вони тулилися в крихітній кімнаті сімейного гуртожитку медичного інституту.
Перебивалися від стипендії до стипендії, іноді підробляли.
Коли вдавалося, гуляли в парку. Сідали на лавочку біля ставка і, спостерігаючи за качками, Михайло розповідав їй, що у них буде великий і затишний будинок, наповнений любов’ю і дитячим сміхом, «Мерседес-кабріолет», на якому він буде возити Тетяну в хустці і темних окулярах, а-ля Жаклін Кеннеді, поїздки по різних країнах: далеко-далеко, навіть до Нової Зеландії. Це, взагалі, була його головна мрія.
– Уявляєш, – схвильовано промовляв він, – я дивився передачу. Там – океан, гори, кози… Нереальна краса і спокій, а людей майже немає.
Тетяна любила слухати ці його «казки», як вона їх про себе називала. Він розповідав їх дуже натхненно. Кучері розпатлані – він весь час запускав у них долоню, очі палають, з’являється рум’янець. Який же він гарний! У такі моменти вона милувалася чоловіком і любила його особливо сильно.
У неї теж була мрія, але набагато прозаїчніша і конкретніша: стати хорошим акушером-гінекологом, як її мама і бабуся. Продовжити сімейну традицію.
Минали роки, і мрії Михайла виявилися не такими вже й казковими.
Вони переїхали до Німеччини, коли Тетяні було тридцять два. Двоє маленьких дітей, незнання мови… Спочатку було дуже важко, і лише любов чоловіка, його підтримка та тверда впевненість, що все буде добре, допомогли їй витримати й не опустити руки.
І ось мова вивчена, диплом підтверджено, а через десять років у Тетяни вже була власна гінекологічна практика на центральній вулиці, засадженій каштанами, у невеликому промисловому містечку на Рейні.
Пацієнти її любили. Жінки приходили до неї роками, приводили сестер, матерів, подруг, потім дочок, деякі з яких народилися з її допомогою. Згодом вона ще й додала всілякі косметичні процедури на прохання пацієнток. А що? Зараз це дуже затребувано, гроші приносить хороші, а руки у неї дійсно були золоті.
Михайло допомагав, як міг. Займався всім тим, без чого будь-яка приватна практика швидко розвалиться: бухгалтерія, закупівлі, нескінченні німецькі папери. Коли запитували — він жартував, що у нього дві професії: інженер і чоловік гінеколога.
Згодом з’явилися й великий затишний будинок із садом та кабріолет. І подорожі траплялися, але Нова Зеландія залишалася мрією.
Іноді вечорами, затишно притиснувшись одне до одного під ковдрою з келихом білого, вони під тріск дров у каміні дивилися його улюблений фільм – «Володар перснів».
Михайло дивився на зелені пагорби, на дорогу, що нескінченно звивалася серед гір, і майже з дитячим захопленням вигукував:
– Уяви… це все насправді існує. Ця дорога просто кличе йти далі.
Потім повертався до неї і майже благав:
– Якби ж побачити це все на власні очі.
Тетяна відповідала, як завжди:
– Ось вийдемо на пенсію – тоді й поїдемо.
Їй це здавалося правильним, та й завжди знаходилися причини відкласти: то у дітей іспити чи важливі змагання з тенісу, то ювілей у друзів, а то важка пацієнтка може народити в будь-який момент. Встигнуть! Куди їм поспішати? Вони ще відносно молоді й сповнені сил. Нова Зеландія ж нікуди не дінеться. Почекає.
Михайло зітхав, але погоджувався.
Того дня, восьмого березня, Тетяна працювала допізна.
Чоловік зателефонував ближче до шостої.
– Я заїду за тобою, – сказав він. – Закінчуй і виходь.
– Не треба, – відмовлялася вона. – Затори. На трамваї швидше.
– Я наполягаю, – таємниче заявив він, – Буду чекати.
Тетяна вийшла втомлена, закутавшись у тонкий плащ. Раптом різко похолодало, пішов косий дощ, поривчастий вітер намагався вирвати з рук парасольку.
Михайла не було. Він не відповідав на дзвінки. Святковий настрій зник. Вона мерзла, мокла і злилася.
Раптом пролунала весела мелодія її мобільного.
Вона приготувалася обурюватися, але в трубці пролунав незнайомий чоловічий голос.
– Поліція. Ви дружина Михайла Краузе?
Вона відразу зрозуміла питання. У горлі раптово пересохло.
Інфаркт стався прямо за кермом. Машина повільно з’їхала вбік і тихо врізалася в дерево. Коли приїхала швидка, Михайло вже не дихав.
Тетяна довго не могла зрозуміти, що їй кажуть. Німецька мова раптом стала чужою.
Після похорону вона ще деякий час намагалася працювати. На автопілоті, як автомат. Не вийшло. Вона дивилася на пацієнтів і ловила себе на тому, що не вникає в їхні проблеми. Всередині все заніміло.
Кожна дрібниця в роботі, кожен куточок нагадував про нього. Михайло…
Через три місяці клініку продали.
Тетяна зібрала кілька валіз, закрила будинок і поїхала до дочки в Голландію.
Там було море.
Спочатку їй здавалося дивним після такого напруженого життя просто сидіти годинами на березі й дивитися вдалину. Потім вона звикла.
Дочка і зять працювали, онуки ходили до школи, а Тетяна вирощувала квіти в маленькому саду за будинком і готувала обіди.
Життя стало тихим.
Дивні речі почалися приблизно через рік.
Спочатку дрібниці. Онук приніс зі школи малюнок.
– Бабусю, дивися! Це птах ківі!
– Молодець, ти просто художник! – бабуся ласкаво погладила його по голові. – А чому ківі?
– Ми сьогодні вчили про Нову Зеландію.
Тетяна сумно посміхнулася.
Якось увечері вони всією сім’єю дивилися серіал. І раптом на екрані з’явилися зелені пагорби й океан.
– Нова Зеландія, – сказав зять.
– Я – спати, – Тетяна важко підвелася і вийшла з вітальні.
А одного разу вона сиділа в саду, перебираючи розсаду.
І раптом над будинком пролетіла зграя зелених папуг – гучних і, як завжди, метушливих.
Вони кричали різко і пронизливо, зовсім не по-голландськи.
– Бабусю, дивися! – засміявся онук, що грався поруч. – Вони ніби тебе кудись кличуть.
Тетяна посміхнулася.
– Куди ж?
Онук секунду подумав і серйозно видав:
– У далеку і таємничу подорож.
– Дурниці! – відмахнулася вона, – краще підемо прогуляємося перед обідом.
Вони гуляли по дюнах, і вона раптом помітила вузьку стежку серед трави, що вела до горизонту.
І несподівано спливли слова Михайла:
«Дорога ж просто кличе йти далі…»
Наче він десь поруч і тихо нагадує:
– Ну що, поїдемо?
Минуло два роки.
Тетяна вирішує поїхати до Німеччини. Перевірити, чи все гаразд вдома, відвідати друзів і прогулятися вулицями, де колись протікало її колишнє життя.
Біля колишньої клініки її окликнули.
– Доктор Краузе!
Вона різко обернулася.
Перед нею стояла Марія – її колишня помічниця, яка перейшла на роботу в госпіталь.
– Ми вас так довго шукали, дзвонили,– затараторила та.– У нас щось залишилося.
– Що?
– Речі Михайла. Тоді, того дня, його речі передали до лікарні разом із ним. Ми думали, що їх забрали родичі. А нещодавно розбирали старі коробки в архіві й знайшли пакет із його прізвищем. Я відразу згадала про вас.
Вдома Тетяна довго дивилася на пакет, перш ніж відкрити.
Всередині лежали годинник Михайла, телефон, гаманець… і конверт, перев’язаний блакитною стрічкою. Тією самою, якою вони любили перев’язувати подарунки.
У конверті – подарунковий сертифікат на подорож до Нової Зеландії. Дата вильоту – відкрита.
Тетяна просиділа майже до сутінок, тримаючи квитки в руках.
Потім тихо сказала:
– Гаразд, Михайле. Переконав.
Цього разу вона не стала відкладати.
І саме в цей момент за вікном знову закричали зелені папуги – так голосно, ніби підганяли її в дорогу.
