Валіза застібнулася з третьої спроби. Я сіла на кришку, видихнула і подивилася на чоловіка. Діма стояв біля вікна, нервово тереблячи ґудзик на сорочці. Його погляд був прикутий не до таксі, яке мало ось-ось під’їхати, а до телефону, що лежав на тумбочці.
— Олю, може, звук увімкнути? — тихо запитав він. — Раптом мама дзвонила?
— Ні, — відрізала я. — Дмитре, ми це обговорювали. У нас літак через три години. Путівки оплачені. Готель заброньований. Ми не були у відпустці три роки. Три!
Він винувато опустив очі. Я знала, про що він думає. Про те ж, про що і я, тільки з іншим емоційним забарвленням. Він боявся, що мама піде з життя, поки ми будемо пити коктейлі біля басейну. А я боялася, що ми знову нікуди не полетимо.
Вікторія Петрівна, моя свекруха, володіла унікальним медичним феноменом. Її здоров’я було залізним рівно 350 днів на рік. Вона бадьоро тягала сумки з ринку, лаялася з ЖЕКом так, що штукатурка сипалася, і навіть їздила на дачу копати картоплю.
Але варто було нам з Дмитром купити квитки — куди завгодно, хоч у сусіднє місто на вихідні — як її організм давав збій.
— Пам’ятаєш минулий рік? — нагадала я, встаючи з валізи. — Ми збиралися в Одесу. Що сталося за дві години до виходу?
Дмитро скривився:
— Гіпертонічний криз.
— Правильно. А позаминулий рік? Туреччина?
— «Серце схопило, дихати не можу», — процитував він приглушеним голосом.
— Саме так. Ми здали квитки, втратили гроші, примчали до неї. І що ми побачили? Вона сиділа на кухні і пила чай з малиною, бо «швидка зробила укол і стало легше». Дмитре, лікарі в один голос кажуть: вона здорова. У неї кардіограма краща, ніж у тебе!
У цей момент екран його телефону засвітився. Діма здригнувся, як від удару струмом.
— Це вона, — прошепотів він.
Я підійшла і взяла телефон. На екрані висвічувалося «Мама». Я натиснула відбій.
— Олю, ти що?! — чоловік кинувся до мене. — А раптом там правда…
— Якщо там правда, вона викличе швидку. У неї є сусідка, тітка Валя, у якої ключі. У неї є тривожна кнопка, яку ми їй купили за шалені гроші. Дмитре, мені тридцять років, тобі тридцять два. Ми живемо не своїм життям, а її графіком хвороб. Все, досить. Вимикай телефон.
— Я не можу, — він дивився на мене з благанням. — Я тільки відповім. Дізнаюся, як вона.
Він вихопив трубку. Дзвінок повторився. Дмитро натиснув «прийняти» і увімкнув гучний зв’язок, щоб я теж чула.
— Алло, мамо?
З динаміка долинув слабкий, переривчастий стогін. Такий, знаєте, театральний, з присвистом.
— Дмитре… Синку… — голос Вікторії Петрівни звучав так, ніби вона говорить з того світу. — Мені так погано… У грудях пече… Прямо вогнем… Я, напевно, не доживу до ранку…
Діма зблід. Його руки затремтіли.
— Мамо, ти швидку викликала? — крикнув він.
— Яку швидку… — прошепотіла вона. — Навіщо людей ганяти… Я просто хотіла попрощатися… Ви їдьте, їдьте… Відпочиньте там… А мене вже сусіди поховають…
Це був її коронний номер. «Вмира ючий лебідь», акт другий. Я бачила, як рішучість чоловіка тане, як морозиво на асфальті. Він уже почав озиратися в пошуках валізи, щоб розпакувати її.
Я вихопила у нього телефон.
— Вікторія Петрівна, це Оля. Ми в таксі. Ми їдемо в аеропорт.
— Оленька… — голос свекрухи на секунду зміцнів, але тут же знову зірвався в хрип. — Ти жорстока… У мене інфаркт, я відчуваю…
— Якщо у вас інфаркт, я зараз викликаю швидку допомогу. Вони приїдуть через 20 хвилин. Якщо вони підтвердять діагноз — ми повернемося. Якщо ні — ми відлітаємо. Домовилися?
У трубці запала тиша. Важка, дзвінка пауза. Потім свекруха вичавила:
— Не треба швидку… Я полежу… Може, відпустить… Ви ж все одно поїдете, кинете матір…
— Ми їдемо на 10 днів. Ключі у тітки Валі. Ліки в тумбочці. Бувайте.
Я натиснула червону кнопку і, не даючи Дмитру отямитися, вимкнула його телефон зовсім. Потім свій.
— У таксі! — скомандувала я.
Дмитро йшов за мною як зомбі. У машині він сидів, обхопивши голову руками.
— Оля, якщо з нею щось трапиться, я собі цього ніколи не пробачу. І тобі не пробачу!
Мені стало страшно. А раптом і правда? Раптом саме сьогодні, за законом підлості, у неї дійсно прихопило серце? Серце кольнуло почуттям провини. Але я згадала нашу минулу «недовідпустку», коли ми тиждень сиділи біля її ліжка, а вона просила подати їй то водички, то пульт, і при цьому бадьоро обговорювала з подругами по телефону серіали, поки Дмитро бігав в аптеку.
— Діма, я беру відповідальність на себе, — твердо сказала я, хоча всередині все тремтіло. — Довірся мені. Один раз.
* * *
Політ пройшов у тиші. Дмитро дивився в ілюмінатор і не торкався їжі. Перші два дні на морі були пеклом. Він здригався від кожного дзвінка на рецепції, намагався знайти інтернет-кафе (ми домовилися не вмикати телефони, це була моя умова), ходив з обличчям мученика.
Я тягла його на море, мазала кремом, замовляла йому смачну їжу. І поступово морське повітря, відсутність міської метушні і, головне, тиша зробили свою справу.
На третій день він вперше посміхнувся. На п’ятий — ми танцювали на дискотеці. До кінця відпустки Дмитро засмаг, розправив плечі і знову став схожим на того хлопця, за якого я виходила заміж. Веселого, живого, а не вічно знервованого сина «вм…аючої» матері.
— Знаєш, — сказав він мені в останній вечір, дивлячись на захід сонця. — Ти була права. Мені потрібно було видихнути. Я навіть відчуваю себе винним за те, що мені так добре.
— Не відчувай. Ти маєш право на життя, Дмитре. Твоя мама прожила своє життя так, як хотіла.
Ми поверталися. Але чим ближче було наше місто, тим сильніше поверталася напруга. У літаку Дмитро знову почав теребити ґудзик.
— А раптом ми приїдемо, а там… — він не договорив.
— Не накручуй.
Як тільки шасі торкнулися смуги, Дмитро тремтячими пальцями увімкнув телефон. Посипалися смс: «Вам дзвонили…», «Вам дзвонили…». Десятки пропущених. Але всі — від оператора або спам. Від мами — жодного.
— Дивно, — нахмурився він. — Зазвичай вона обриває телефон, якщо образилася. А тут тиша. Олю, мені страшно.
Ми не поїхали додому заносити валізи. Прямо з аеропорту ми взяли таксі до будинку Вікторії Петрівни.
Поки їхали, Діма малював в уяві страшні картини.
— А якщо вона в лікарні? А якщо вона лежала одна десять днів і ніхто не знав?
Я мовчала. У мене самої холодок пробіг по спині. Може, я перегнула палицю? Може, не можна було так різко?
Під’їзд. Ліфт не працював, і ми з валізами потягнулися на п’ятий поверх. Діма перестрибував через сходинки. Біля дверей він завмер, прислухаючись. Тиша.
Тремтячою рукою він вставив ключ у замок. Повернув. Двері відчинилися.
Ми увійшли в коридор. У ніс вдарив запах… ні, не ліків і не корвалолу. Пахло смаженою куркою, дорогими парфумами і чимось солодким, на зразок випічки.
З вітальні доносився дзвін келихів і гучний сміх.
Ми з Дмитром переглянулися. Він поставив валізу, але навіть не помітив цього. Тихо, навшпиньки, ми пройшли коридором до кімнати.
Картина, яка відкрилася нам, була гідна пензля художника.
У центрі кімнати був накритий стіл. Салати, нарізки, пляшка, торт. За столом сиділа Вікторія Петрівна і дві її подруги — тітка Валя і якась незнайома мені дама в яскравій сукні.
Свекруха виглядала чудово. На ній була нова блузка з люрексом, волосся укладене в пишну зачіску, на губах — яскраво-червона помада. Вона тримала в руці келих і голосно, з виразом розповідала:
— …і ось я йому кажу: «Синку, серце!». А сама думаю — ну все, зараз прибіжить, нікуди вони не полетять. Адже я так не хотіла, щоб вони в цю Туреччину летіли, там же зараз віруси, та й гроші витрачати… А вони — бац! — і трубку кинули.
Уявляєте? Я два дні місця собі не знаходила, думала, подзвонять, вибачаться. А потім подумала: та й чорт з ними! Зате я нарешті ремонт на балконі дороблю, поки ніхто під ногами не заважає!
Подруги дружно розсміялися.
— Ох, Віка, ну ти артистка! — плеснула її по плечу тітка Валя. — «Серце»! Тобі б у театр. А напій-то хороший, налий ще.
— А то! — Вікторія Петрівна бадьоро розлила напій. — За здоров’я! Головне, дівчата, щоб діти нас цінували. А то виростиш їх, а вони…
У цей момент Діма зайшов у кімнату.
— Мамо?
Дзвін скла був оглушливим. Вікторія Петрівна впустила келих. Напій темною плямою розповзався по білій скатертині.
Подруги завмерли з відкритими ротами. Тітка Валя поперхнулася бутербродом.
Свекруха повільно перевела погляд на сина. Я бачила, як в її голові крутяться шестерні. Секунда — і її обличчя почало змінюватися. Посмішка сповзла, очі закотилися, рука потягнулася до лівого боку грудей.
— Ой… Дімочка… — почала вона тим самим слабким голосом. — Як добре, що ти прийшов… Мені так погано було… Я тут з дівчатками… прощалася…
— Досить! — голос Дмитра пролунав так голосно, що задзвеніла люстра.
Я ніколи не чула, щоб він так кричав.
— Досить, мамо! Я стояв тут дві хвилини. Я все чув. Про «артистку», про «віруси», про ремонт на балконі.
Вікторія Петрівна завмерла. Зрозуміла, що вистава провалилася. Вона випрямилася, прибрала руку від серця і подивилася на сина вже зовсім іншим поглядом — холодним і розважливим.
— А що такого? — заявила вона, і в її голосі з’явилися сталеві нотки. — Так, схитрувала. А як ще вас утримати? Ви ж мене кидаєте! Тільки про себе думаєте! Ось народиш своїх, зрозумієш!
Дмитро дивився на неї, ніби бачив вперше. Три роки маніпуляцій, зірваних планів, його сивого волосся, моїх сліз — все це зараз стояло між ними.
— Ми не кидаємо тебе, мамо, — сказав він тихо, але дуже твердо. — Ми просто живемо. А ти… ти просто егоїстка. Я любив тебе і жалів. А тепер… тепер мені просто огидно.
— Дімочко! — скрикнула вона, розуміючи, що перегнула палицю. — Синку!
— Ходімо, Оля, — він взяв мене за руку.
— А як же торт? — нерозумно запитала тітка Валя в повній тиші.
Ми вийшли в коридор. Діма підхопив валізи. Свекруха вибігла за нами в передпокій.
— Діма! Ти не можеш так піти! У мене справді тиск піднявся! Поміряй, якщо не віриш!
Він зупинився в дверях. Обернувся.
— Все мамо, досить.
Ми вийшли з під’їзду в теплий вечір. Діма поставив валізу на асфальт, глибоко вдихнув повітря і подивився на мене.
— Оль, вибач мене.
— За що?
— За те, що я був сліпим дурнем три роки.
Я обійняла його.
— Зате тепер у нас відмінний зір, — посміхнулася я.
— Знаєш, — сказав він, дістаючи телефон. — Я тут подумав… У нас же відпустка ще два дні офіційно?
— Ну так.
— Поїхали на дачу? Шашлики посмажимо. Тільки телефони вимкнемо. Зовсім.
— Поїхали, — погодилася я.
Ми сіли в таксі. На душі було дивно легко. Ніби ми залишили в тій квартирі не тільки образу, а й величезний, важкий мішок, який тягли за собою три роки. І тепер ми дійсно були вільні.
Спеціально для сайту Stories
