Оскільки я не хотіла все життя пропрацювати бухгалтеркою на місцевому виробництві й насиджувати боки за облізлим столом, отримуючи за це лише копійки й схвальні промови від керівництва, я зробила вибір піти на рішучі заходи. Зібрала речі, гроші, які зберігалися на чорний день.
Своїй доньці я сказала, що просто так треба, залишила її у своєї мами, а сама поїхала на заробітки в іншу країну. Оскільки якесь знання англійської в мене було, та й на цифрах я розбираюся добре, для мене знайшлася одна не надто курна роботка в одного знайомого емігранта.
Це краще, ніж прибирати в чужих людей або мити посуд у ресторані. Зірки, звісно, з неба не сипалися, але мій оклад набагато перевищував ті гроші, які я могла б отримувати у себе вдома. Я підтримувала спілкування з дочкою, яка хоч і не відразу, але звикла до моєї відсутності.
Їй на той момент було 13 років, але вона вже мала багато чого розуміти в житті. Тим паче після нашого з її батьком розлучення. Щоб її задобрити і щоб її життя з дідом не здавалося таким сірим і тьмяним, я почала купувати їй усяке. Косметика, одяг, телефон. Все недешеве, модне, сучасне.
Але більша частина грошей все ж йшла на будівництво. Ми жили за містом, це мене цілком влаштовувало. Тож побудувати невеликий будиночок і якось його обставити – мрія жінки практично передпенсійного віку. Тиша, благодать. Не треба нікуди їхати, дивитися на натовпи людей.
Таке мені до душі. Думаю, тут і вік відіграє роль, але головне, що мені так зручніше. Мій тато займався будівництвом: його знайомі робітники будували, а він передавав гроші і звіряв, чи все йде за планом. Вийшло дійсно добре. Я особисто приїжджала подивитися, коли все було закінчено.
Потім навіть консультувалася ще з однією людиною щодо закупівлі меблів. Про доньку я теж не забула. Коли їй виповнилося 18 років, я зрозуміла, що довго засиджуватися в дівках вона не збирається. Весь час я продовжувала купувати речі, хоча й не з таким ентузіазмом, як на перших порах.
Ще висилала гроші на життя їй із дідусем. Тож голодною вона не була. Після чергової нашої розмови з’ясувалося, що донька хоче жити в місті. Як же я була здивована, коли дізналася, що модно будувати будинки-мікрорайони. На нижніх поверхах могли бути магазин, аптека, спортзал, салон краси та інше.
Але й ціни на таку нерухомість коштували шалених грошей. Мій “периферійний” будиночок поруч не стояв. Тоді я трохи поміркувала і вирішила, що обійдуся і без ремонту мрії. Краще ще попрацюю і додам до зекономлених грошей потрібну суму, на купівлю квартири для доньки.
Однокімнатну, звісно. Навіть вона коштує шалених грошей. Загалом, коли потрібну суму було практично зібрано, дочка оголосила про те, що хоче вийти заміж. Чудово, якраз і подарунок готовий. Мені, можна сказати, дуже пощастило. Весілля мало бути через 7 місяців, і молоді не хотіли пишного свята.
А на зекономлені гроші вони мали свої плани. Приїхавши додому остаточно і відпочивши у своєму будинку, я стала займатися материнськими обов’язками. Запросила до себе батьків нареченого. Накрила стіл. Вони виявилися приємними людьми, теж не міськими.
Такими, які все говорять прямо в очі, без докорів сумління. І ось зі свекрами я і дізналася дещо нове про себе. Вони заявили мені, що я ледача мама. Так каже моя рідна дочка. Що я рано зібралася приїжджати, адже навіщо, якщо грошей на її безбідне життя я ще не заробила. Однокімнатна квартира?
А як же їй із чоловіком там жити? Тісно, та ще й діти потім підуть. Знову ж таки в місті й без машини? Яка ганьба. Але ж не лінуйся я, попрацюй ще кілька рочків – і всі були б задоволені. До речі, до нареченого свого вона теж ставиться досить споживацьки.
Мої свати пообіцяли подарувати на весілля квартиру, яка дісталася їм від бабусі. Теж у місті, але ремонту немає і район, скажімо, далеко від центру. Звичайна хрущовка, нічого особливого. Так донька, дізнавшись про це, заявила, що раз її квартира дорожча й багатша, значить, вона й головніша.
У ній вони житимуть, а квартиру зятя – здаватимуть. І гроші за здачу всі підуть на потреби доньки. Бо, по-перше, вони, виходить, житимуть у неї. А, по-друге, вона звикла до певного способу життя, а тепер, коли я на батьківщині, хтось має їй його забезпечувати.
Адже я повернулася через її весілля. Хоча це, насправді, не правда. І ось ці добрі й чесні люди розповідають мені такі подробиці максимально ввічливо й делікатно, а я червонію все більше й більше. Ні, ну я помічала, що донька має свій характер, але вважала це радше плюсом. Характер у житті потрібен.
Але це вже називається по-іншому, нецензурними словами. Хоча зять ніби як задоволений. З іншого боку, йому всього 23 роки. Весілля, ясна річ, скасовувати ніхто не буде. Та й я не хочу ламати життя молодій парі. В мене стільки запитань до рідної дитини, і, боюся, відповіді мене не влаштують.
Хотілося б мені знати, як так вийшло, що я ледача мама. І не знаю, з чого почати, щоб розставити всі крапки над “ї”. Хочу взяти кілька днів на те, щоб гарненько про все подумати й остаточно вирішити, як бути далі. Раніше мене використовував мій чоловік, що й призвело до розлучення.
Тепер мене і навіть чужу сім’ю хоче використовувати донька. І вже цього разу в мене терпіння зовсім не залишилося. Але що робити, якщо скандал вплине й на інших людей, а мені б цього зовсім не хотілося? Ситуація, звісно, ворогові не побажаєш.
