— Прощавай, любий, меблі можеш залишити собі…
Ось і все. Вона пішла.
Сашко кинув погляд їй услід, фізично відчуваючи, як у душі вже гуде пружина, готова вибухнути.
Те, що вона — стерво, йому було ясно ще при знайомстві, два роки тому.
Те, що вона — зараза, він зрозумів тільки зараз.
Всього п’ять хвилин тому вони вийшли з ресторану італійської кухні, будучи ще «парою» — веселою, сформованою милою парочкою. Він влаштував чергову романтичну вечерю, яку вона так обожнювала…
Долі знадобилося всього 2 хвилини, щоб розбити цей кришталевий ідеал: вона дістала телефон і, розслаблена червоним, необережно відповіла в трубку: «Так, коханий».
А, побачивши його здивовані очі, не соромлячись, двома реченнями пояснила: вже півроку вона не була його жінкою.
І пішла.
Сашко втупився поглядом у капот машини і навіть не намагався взяти себе в руки. Ненависть, лють, злість неминуче розпускалися в душі, подібно до гриба ядерного вибуху. Він рішуче дістав брелок і відкрив машину, не уявляючи, куди він зараз поїде.
«КРЯК!» — почулося близько зі спини, одночасно звідти ж коротко блиснули червоні та фіолетові вогні. Обернувся.
Ну, звичайно, в такий момент тільки їх не вистачало. Напевно, під’їхали, встали тихо, з цікавістю переглянули кіно, як жінка кидає дурня, і ось взялися до справи.
Здоровенний інспектор, схильний до професійної повноти, виліз з патрульної машини і неспішно підійшов до нього.
— Що, знака не бачимо? Он там треба було зупинитися.
Сашко підняв очі вгору: його «тойота», на якій вони приїхали повечеряти, була припаркована точно під знаком, що забороняє зупинку.
Інспектор трохи потягнув носом у його бік і простягнув руку:
— Ключі.
Сашко не став наполягати, що він тверезий. Бо абсолютно тверезий він не був: пару келихів разом з цією тв… він випив у кафе.
І передав брелок.
Інспектор прямо на капоті розгорнув планшет і почав писати. Незважаючи на те, що до найближчого стовпа вуличного освітлення було півсотні метрів, писав він швидко і розмашисто.
«Профі», — подумав Сашко.
Неприязнь до інспектора швидко минула. В принципі, інспектор все робив чесно: і стояв він під знаком, і з запахом мав намір сісти за кермо. Адже вони могли, взагалі, почекати, поки він рушить, і притиснути до узбіччя — ось тоді це був би повний капець.
Так що з ним обійшлися, можна сказати, по-джентельменськи. Ніякої конфронтації з ним не хотілося.
Та справа навіть не в цьому. Про який, до біса, штраф зараз можна переживати — якщо щойно, на їхніх очах, була розтоптана його любов?
Щойно об нього витерла ноги і викинула, як використану, драну ганчірку жінка, яка зводила його з розуму!
Сашку захотілося поговорити, нехай навіть з інспектором. Адже теж, чоловік. Повинна ж бути якась чоловіча солідарність? Не в сенсі «зрозумій, пожалій, відпусти» — а саме вислухати. Ти штрафуй — але й слухай!..
У горло ніяк не лізла перша фраза, з якої можна було б почати сповідатися. Мимоволі вирвався важкий подих, Сашко відкрив рот, до горла підступив клубок, але…
— Я все бачив, — не обертаючись, раптом сказав інспектор, — не треба про це.
Сашку здалося, що він відчув у його інтонації майже дружнє: «не кисни, візьми себе в руки».
А, може, тільки здалося.
Напевно, здалося.
У будь-якому випадку потрібно взяти себе в руки. Тобто, заспокоїтися.
Інспектор випростався, запитав.
— Запасні ключі вдома?
— Ага.
Інспектор натиснув кнопку брелка, коли доводчик потягнув скло вгору, кинув ключі в щілину вікна. Машина закрилася і моргнула вогнями.
Інспектор склав складений папір навпіл і сунув йому в руку зі словами: завтра до 12 години забереш звідси.
— І що мені тепер робити? — тупо запитав Сашко, розуміючи, як незрозуміло він поставив питання: чи то про штраф, чи то про неправильне паркування. Чи про те, як йому тепер взагалі жити без цієї чудової жінки?
Інспектор, немов прицілившись, махнув рукою вздовж вулиці
— Рухатися в тому напрямку.
Сашко повернув голову у вказаному напрямку. Незрозуміло, що мав на увазі інспектор: чи то стоянку таксі за триста метрів від ресторану, чи то те, що в тому напрямку, за 5 кілометрів, була вулиця і будинок, в якому на 10 поверсі була чудова квартира з видом на річку, в якій ще витав аромат парфумів прекрасної істоти…
Але патрульний не став нічого пояснювати, сів у машину і поїхав.
Сашкл, схаменувшись, помацав кишеню: чи повернув йому інспектор документи? Документи були на місці.
Оглянувши машину, він рушив по тротуару вздовж вулиці з рідкісними вогнями.
Ось тепер можна віддатися важким думкам.
І ці думки не змусили себе довго чекати, вже через пару кроків в голові понеслося: «С..! Тв..!».
Але тривало це не довго: через сотню метрів на шляху з’явилася лавка на тротуарі, прямо під ліхтарем.
Лавка була не порожня, її займала дівчина. І ще кіт. При його наближенні вони обоє подивилися на нього уважним поглядом.
— Можна? — Сашко запитально кивнув на вільне місце.
Вона кивнула головою, продовжуючи розглядати його. Кіт промовчав. Він посунув кота до середини лавки і сів з іншого краю.
— Ви від Петра?
— Петро? Не знаю такого, — подумавши, він перепитав: — Чекаєте на когось? Може, заважаю?
— Так, мабуть, чекаю. Але ні, не заважаєте.
Сашко відчув, що раптом заспокоївся. Та пішла вона! Нехай котиться, і подалі. Як то кажуть, ще не відомо, кому пощастило. Краще вже зараз це з’ясувати, ніж потім, коли…
Коли — що? Хто знає. Але ж могло б будь-що трапитися. Вони могли одружитися, завести дітей. А потім вона взяла б трубку і комусь відповіла: «Так, коханий».
Він, дійсно, заспокоївся. Тихий літній вечір, свіжа прохолода і симпатична незнайома дівчина на лавці. Коротше, як це не дивно, але у нього зараз раптом гарний настрій. Він навіть не впевнений, чи потрібно йому зараз комусь відкрити душу чи ні.
Мабуть, він впорався, і потреби в цьому немає. Він просто посидить мовчки і піде додому. А завтра забере машину, сплатить штраф і почне нове життя, в якому більше ніколи не буде місця цій …
Але дівчина раптом перервала його плавний хід думок. Мабуть, щось у його поведінці, зовнішності вселило їй довіру до нього.
Вона відразу перейшла на «ти».
— Можна тебе запитати?
Він невизначено знизав плечима: є питання — питай.
-У мене зараз була дивна історія. Не можу зрозуміти, що це було, — вона трохи помовчала. — Ще півгодини тому я була в страшенно відчайдушній ситуації.
— Відчайдушні ситуації бувають рідко, якщо контролювати себе, — відповів Сашко, згадуючи, як п’ятнадцять хвилин тому хотів напи тися і ганяти по місту до першого стовпа.
— Це якщо вмієш себе контролювати. А якщо ні? А якщо взагалі не від тебе залежить?
Сашко подумав, що настав момент поцікавитися її проблемою.
— А що сталося?
— Мене вигнали з дому. Вітчим вигнав. Мама пішла з життя тиждень тому, і вітчим вигнав, сказав: забирайся. А мені нікуди йти. Взагалі нікуди. Зовсім.
Сашко криво посміхнувся:
— А від мене щойно пішла дружина. Ну, не офіційна. Але все одно. Два роки разом… — і тут Сашко все ж не витримав.
Мабуть, пружинки в душі бувають двох видів: явні і приховані. Явні можна заспокоїти, спустити на гальмах.
А приховані все одно розв’яжуться і випрямляться.
Майже без емоцій та інтонацій він розповів незнайомці про те, як познайомився, як він був щасливий, як возив по заморських курортах, одягав у дороге, купував золото, як обожнював, як мріяв про міцну велику родину, як вона робила що хотіла — і чим це щойно закінчилося.
Розповідаючи, Сашко раптом подумав, що це — банальність, що це — таке типове вуличне одкровення незнайомців. Сашко навіть подумав, що зараз вона почне хрестоматійну втіху: «Не всі жінки такі. Ви обов’язково ще зустрінете справжнє кохання…»
Але незнайомка втішати його не стала, мабуть, своя біда в її голові сиділа міцніше:
— Так, ось так і виходить, довіряєш — а в результаті сидиш на вулиці.
Загалом, вигнав її негідник-вітчим в одній сукні, в капцях, без грошей, без документів, без нічого.
Кіт перебрався ближче до нього , і тут Сашко подумав, що цілком може запропонувати їй піти до нього переночувати. Абсолютно без підступних думок запросить додому, нагодує, покладе спати.
А вранці вона щось придумає, як бути далі. Він уже відкрив рота з пропозицією, але дівчина знову зітхнула:
— Не знаю, скільки його ще чекати.
Сашко згадав про загадкового посильного від Петра, про якого вона сказала на самому початку розмови.
— А цей Петро, що, обіцяв допомогти?
— Ну, він уже допоміг, морально. Можна сказати, заспокоїв. Хотіла стрибнути… Правда, було дуже погано.
— А Петро — це твій знайомий?
— Ні. Ось це і дивно, він просто на вулиці підійшов годину тому. Я ось сиділа тут і вибирала, в який будинок зайти… Він сказав, що він — ангел…
Сашко здригнувся. Дивні дівчата завжди викликали у нього настороженість. Від них завжди не знаєш, чого чекати. Шкода, що ненормальна. Адже така симпатична, світленька, очі розумні.
Шкода!
— … я спершу не повірила. А він відразу мені каже: потерпи пару місяців, твій вітчим скоро за грати сяде, там і залишиться надовго. А квартира — вона твоєї мами, ти там будеш жити.
— Він з прокуратури чи що? — запитав Сашко, дивуючись власній дурості.
— Та ні. Я йому нічого й сказати не встигла: ні про вітчима, ні про маму, ні про квартиру. І навіть що мене вигнали — не встигла. Та й розповідати не збиралася. Він просто відразу знав звідкись все це.
У Сашка відлягло від серця: вона — нормальна. Просто довірлива. Це не страшно.
— І що далі?
— Ось так все сказав, а потім каже: тобі треба пару місяців десь пожити, а потім все владнається, як він сказав.
— І він сказав, що він — ангел?
— Так, ангел. Петро. Ангел Петро. Такий важливий весь, солідний. Він навіть у якійсь формі був, здається.
Вони одночасно посміхнулися. Посмішка у неї була просто чудовою. Дівчина продовжила:
— І ще він сказав: якщо трохи тут почекаєш, я надішлю когось підходящого, з запискою, від мене. Він допоможе.
Вона лукаво подивилася на Сашка:
— А у тебе немає записки від нього?
— Ні. Мені дуже шкода, але ні, — Сашкр був абсолютно щирий, йому, дійсно, було дуже шкода.
— Мені теж, — зізналася дівчина, — що ж, буду чекати далі. Вона помітно знітилася і опустила погляд.
З іншого боку, подумав Сашко, чорт з цим жартівником, Петром: підбадьорив дівчину – і на тому спасибі. А далі вже він може про неї подбати.
Так. Він може про неї подбати, хоча б пару місяців. Він, реально може їй допомогти.
Сашко подумав, що прийняв рішення.
— Послухай, я не буду нав’язуватися, але ця історія з Петром, з ангелом… ну, вона трохи…
— Неправдоподібна? Так, це виглядає саме так. Але… він сказав мені ще дещо. Що міг знати тільки мій ангел-охоронець. Одного разу в дитинстві, коли мама і тато були живі, ми поїхали в сад, на машині…
Далі вона не стала говорити, Сашко помітив сльозинку.
Вона глибоко зітхнула, помовчала і, без пояснень, закінчила:
-… це міг знати тільки ангел, справжній ангел.
І, через кілька секунд, піднявши на нього очі, витерши сльозу, тихо, але твердо закінчила:
– Я буду чекати, він не міг обдурити… – і раптом додала: – якщо хочеш, можеш посидіти тут зі мною…
Кіт підняв голову і запитально подивився на Сашка.
Сашко посміхнувся.
В принципі, нічого страшного. З ангелом чи без ангела, але він їй допоможе. Просидить тут з нею всю ніч, а вранці вона забуде про жартівника. А потім він вирішить всі її питання.
Найголовніше для нього зараз: не втратити з нею контакт. Він зібрався з духом і рішуче вимовив:
— Звичайно, я посиджу. І ще, давай обміняємося телефонами, про всяк випадок? Не важливо, вийде з Петром, не вийде — в будь-якому випадку запиши мій номер. І свій номер теж дай.
Це було сказано так, що дівчина відразу зрозуміла: це просить чоловік, а не самець.
— У мене немає з собою телефону. Взагалі, нічого. Навіть записати ні на чому, — розгублено відповіла вона.
Сашко поплескав по кишенях у пошуках папірця і ручки.
Ручка в кишені була. А папірець виявився тільки один — протокол від патрульного інспектора.
Плювати. Ось на ньому він і напише.
Він розгорнув папір під ліхтарне світло, дістав ручку і… завмер. Можна сказати, застиг.
— Щось сталося? — занепокоїлася дівчина і заглянула йому через плече:
На бланку стандартного протоколу розмашистим почерком інспектора був виведений напис:
«Пред’явник цього документа направлений мною, особисто. Ан. Петро» — і підпис…
Спеціально для сайту Stories
