Того дня до мене прийшла жінка, яку я вже років п’ять на порозі своєму не бачила. Тамара Микитівна. У нас в селі її за очі звали «генеральшею».
Не за чоловіка, ні, а за свою поставу, за погляд, гостріший за скальпель, і за гордість, якою можна було б тричі обнести все наше село, як парканом.
Вона завжди ходила з прямою спиною, підборіддям догори, ніби не по нашому сільському бруду ступала, а по палацовому паркету. І ні з ким особливо не дружила, так, кивне через плече – і вся розмова.
А тут стоїть на порозі мого медпункту. Сама не своя. Спина начебто і пряма за звичкою, а в очах – така туга зацькована. Хустку свою квітчасту на самі брови натягнула, ніби сховатися хотіла. Повагалася, поріг переступити не наважується.
– Проходь, Микитівна, – кажу їй ласкаво. – Чого в сінях холод розводити? Бачу, не за аспірином завітала.
Вона увійшла, на табуретку біля печі присіла, руки на коліна склала. Руки у неї завжди були доглянуті, а тут дивлюся – шкіра суха, в тріщинках, пальці тремтять дрібно-дрібно.
Мовчить. А я й не кваплю. Налила їй свого чаю, з м’ятою та липовим цвітом. Поставила перед нею на стіл.
– Пий, – кажу. – Душу зігрієш.
Вона взяла чашку, а в очах у неї заблищали сльози. Не покотилися, ні, гордість не пустила, а так і стояли, як вода в колодязі.
– Зовсім одна я, Семенівна, – видихнула вона нарешті, і голос у неї був чужий, надтріснутий. – Сил моїх немає. Руку ось щойно підвернула, не зламала, слава Богу, але ниє, чортова, ні дров принести, ні води.
А спину ломить так, що ні зітхнути, ні охнути.
І потекла її скарга, як струмочок весняний, каламутний та гіркий. А я сиджу, слухаю, киваю, а сама бачу не її нинішню біду, а те, що було п’ять років тому.
Згадую, як у її будинку, лунав сміх. Її єдиний син, Ігор, красень і працівник, привів собі наречену. Оленку.
Дівчинка була – тихий ангел. Ігор її з міста привіз. Очі – ясні, довірливі. Волосся русяве в косу товсту заплетене. Руки до будь-якої роботи звичні, хоч і тоненькі. За що вже вона Ігорю сподобалася – зрозуміло. А ось чому Тамарі не сподобалася – цього ніхто в селі зрозуміти не міг.
А не сподобалася, і все тут. З самого першого дня Микитівна її поїдала. Не так сидить, не так дивиться. Борщ у неї, недостатньо червоний, а підлоги недостатньо чисто вимиті. Компот зварить – «цукор переварила, марнотратниця». Город пропустила – «всю кропиву для борщу вирвала, безрука».
Ігор спочатку заступався, а потім знітився. Адже він був маминим синочком, все життя під її крилом. Метався між ними, як осиковий лист на вітрі. А Оленка мовчала.
Тільки худла і блідла з кожним днем. Я її якось зустріла біля колодязя, дивлюся – а у неї очі на мокрому місці.
– Що ж ти, донько, – питаю, – терпиш?
А вона мені посміхнулася так гірко:
– А куди ж мені діватися, тітонько Валю? Я його кохаю. Може, звикне вона до мене, змилостивиться…
Не змилостивилася. Останньою краплею стала стара вишита скатертина, яку ще мати Тамари робила. Оленка її випрала необережно, і візерунок трохи полиняв.
Ох, що тоді було… Крику стояло на всю вулицю.
Тієї ж ночі Олена і пішла. Тихо, по-англійськи. Ігор на ранок як з ланцюга зірвався, шукав її, а потім прийшов до матері, очі сухі, страшні.
– Це ти, мамо, – сказав він тільки. – Ти щастя моє згубила.
І теж поїхав. За чутками, знайшов-таки свою Оленку в місті, одружилися вони, дочка у них народилася. А до матері – ні ногою. Ні звістка, ні дзвінка. Немов відрізало.
Тамара спочатку вихвалялася. «І слава Богу, – говорила сусідкам. – Не потрібна мені така невістка, та й син, мабуть, не син, раз проміняв матір на спідницю». А сама враз постаріла, змарніла. У своєму ідеальному, чистому, як операційна, будинку залишилася сама-самісінька.
І ось, сидить тепер переді мною, і вся її гордість, вся генеральська постава, злетіла, як лушпиння з цибулини. Залишилася тільки стара, хвора, самотня жінка.
Бумеранг-то, він же не зі зла летить, він просто по колу ходить і повертається туди, звідки його запустили.
– І нікому я не потрібна, Семенівна, – шепоче вона, а по щоці повзе перша, скупа сльоза. – Хоч у петлю лізь.
– Гріх таке говорити, Микитівна, – відповідаю їй суворо, а саму жалість душить. – Життя дано, щоб жити, а не щоб у петлю. Давай-но я тобі укол зроблю, спину відпустить. А там видно буде.
Зробила укол, розтерла їй спину маззю пахучою. Вона ніби й ожила трохи, плечі розправила.
– Дякую тобі, Семенівна, – каже. – Не сподівалася я від когось доброти дочекатися.
Вона пішла, а у мене на серці камінь. Лікувати я лікую, але є хвороби, від яких немає ні таблеток, ні уколів. Хвороба ця самотністю зветься. І лікується вона тільки іншою людиною.
Кілька днів я думала, мучилася. Душа не на місці. А потім взяла і знайшла через знайомих у райцентрі телефон Ігоря. Руки тремтіли, коли номер набирала. Що я йому скажу? Як почну?
А він взяв трубку, голос знайомий, тільки подорослішав, з хрипотою.
– Ігорю, привіт, – кажу. – Це Семенівна. Не відволікаю?
– Вітаю, тітко Валя, – відповів він нарешті. – Щось сталося?
– Сталося, синку, – зітхаю я. – Твоя мати зовсім одна. Здається. Хворіє, але не показує цього. Адже вона горда…
Він знову мовчить. Чую, як у слухавці його дружина, Оленка, щось тихо запитує. А потім її голос, такий же ніжний, тільки тепер сильний, впевнений:
– Дай мені, я поговорю.
– Вітаю, тітонько Валю! Як вона? Дуже погано?
І я їй все розповіла. Без приховування. І про руку, і про спину, і про сльози, що стояли в очах. Олена слухала, не перебивала.
– Дякую, що подзвонили, – сказала вона твердо. – Ми приїдемо. У суботу чекайте. Тільки… ви їй не кажіть, будь ласка. Буде сюрприз.
Ось, думаю, яке серце у людини. Її з дому вигнали, брудом поливали, а в ній ні краплі злості не залишилося. Тільки жалість. Велика це сила, мої любі, – жалість, що сильніша за образу.
І ось настала субота. День видався сірий, вогкий. Я до Тамари зайшла зранку, тиск поміряти. Сидить вона біля вікна, в одну точку дивиться. У будинку ідеальна чистота, а затишку немає, холодом віє. Ніби нежитловий він.
– Що, все у віконце дивишся? – питаю. – Автівку чекаєш?
– Та кого мені чекати, – відмахнулася вона.
А сама ні-ні, та й кидає погляд на дорогу. Чекала. Кожна мати чекає, навіть якщо сама собі в цьому не зізнається.
Я пішла, а сама на годинник поглядаю. І ось після обіду чую – машина біля воріт Тамари зупинилася. Я виглянула у вікно, а серце так і забилося.
З машини вийшов Ігор, подорослішав, плечі розширилися. Відкрив задні дверцята, і звідти вийшла Олена, а за руку тримає дівчинку років чотирьох, у курточці смішній, рожевій, як зефір.
Ігор постояв, на рідний дім подивився, і було видно, як у нього щелепи під щокою ходили. А Олена підійшла, взяла його під руку, щось тихо сказала, і вони пішли до хвіртки.
Скрипнула ця хвіртка, ох, як вона скрипнула… Ніби заіржавілий час зі свого місця зрушив.
Я не бачила, що було в будинку. Можу тільки уявити. Але через годину десь дивлюся – з труби будинку Тамари повалив дим. Густий такий, ситний. Значить, піч розтопили. А до вечора у вікні запалилося тепле, жовте світло.
І так він горів затишно, так по-домашньому, що я сиділа і посміхалася крізь сльози.
Наступного дня я не витримала, пішла провідати. Ніби тиск поміряти. Заходжу, а в будинку… в будинку життя. Пахне пирогами з капустою і ще чимось невловимо дитячим.
Ігор у дворі дрова колить, сокира так і гуде в морозному повітрі. На кухні Олена клопоче, а біля печі сидить їхня дочка, Вірочка, і з кошеням грається.
А сама Тамара сидить у кріслі, закутана в пухову хустку. І не дивиться, ні. Вона… роздивляється. На вправні руки невістки, на зосереджене личко онуки, на широку спину сина у вікні. І на обличчі у неї такий вираз…
Ніби маску з неї зняли, жорстку, крижану, а під нею – звичайне обличчя жінки, втомлене, зі зморшками біля очей, але живе.
Вона мене побачила і вперше за багато років посміхнулася. Не губами, а очима.
– Проходь, Семенівна, – каже тихо. – Пирогами нас Оленка балує.
Олена обернулася, теж посміхнулася мені, як рідній.
– Сідайте за стіл, тітонько Валя. Чай пити будемо.
І ось ми сиділи за столом. І не було ні незручних пауз, ні старих образ у повітрі. Була атмосфера, наповнена теплом печі, запахом здоби і тихим дитячим сміхом.
Ігор увійшов, сів поруч з матір’ю. І так просто, буденно, поклав свою велику долоню на її висохлу руку. А вона не прибрала. Тільки здригнулася і завмерла.
Вони пробули у неї тиждень. За цей тиждень будинок ожив, наповнився звуками, запахами, метушнею. Вони і дров їй накололи на всю зиму, і льох перебрали, і в будинку все полагодили, що за ці роки занепало.
А в день від’їзду Тамара вийшла їх проводжати. Стояла на ґанку, маленька, згорблена. Вірочка підбігла до неї, обняла за коліна.
І тут Тамара не витримала. Нахилилася, обняла онуку і заплакала. Не гірко, не ридаючи, а тихо-тихо, як осінній дощик. І крізь сльози все шепотіла:
– Пробачте мене… Пробачте, дурну стару…
Олена підійшла, обійняла їх обох. І сказала слова, які дорожчі за будь-які ліки на світі:
– Ми ще приїдемо, мамо. Обов’язково приїдемо.
Спеціально для сайту Stories
