Таня звично спускається сходами в метро. Кожен день одне й те саме – робота, магазин, дім.
Їй сорок років, а відчуває себе ніби вісімдесят. Розлучення – це така штука, знаєте. Начебто і звільнилася від дурня-чоловіка, а на душі якась порожнеча.
І ось іде вона, думає про своє, як раптом завмирає.
У кутку, біля самої стіни, стоїть хлопчик. Худорлявий. Брудний. І поруч з ним – собака. Теж не дуже гарний. Сірий дворняжка з розумними очима.
Перед ними на підлозі – стаканчик. Пластиковий такий. І в ньому дві монетки. Всього дві.
– Господи, – шепоче Таня.
А хлопчик мовчить. Просто стоїть. Навіть коли тітонька в норковій шубі кидає п’ятдесят гривень – він не ворушиться. Не каже «дякую». Нічого не каже.
Дивно це. Дуже дивно. Зазвичай діти на вулиці ну, просять же! Якісь слова кажуть. А цей – як німий.
Таня підходить ближче. Собака піднімає голову, дивиться на неї. Не гарчить. Просто дивиться. Втомлено якось.
– Як тебе звати? – тихо запитує Таня.
Хлопчик притискає до себе собаку. Міцно так. І мовчить.
– Ти не хочеш відповідати?
А люди йдуть повз. Поспішають. Деякі кидають дрібні гроші. Але ніхто не зупиняється. Нікого не дивує, що дитина жебракує.
Таня стоїть і не розуміє – що з нею відбувається? Чому так защеміло в грудях? Чому хочеться розплакатися?
Може, тому що бачить себе? Таку ж мовчазну. Таку ж усіма забуту?
– Послухай, – каже вона м’яко. – А ти їсти хочеш?
Хлопчик піднімає очі. Вперше дивиться на неї. І в цих очах така туга. Така безнадія.
Доросла туга у дитини.
Це неправильно. Зовсім неправильно.
– Ходімо, – вирішує Таня. – Ходімо поїмо нормально. І твого собаку погодуємо.
І тут відбувається диво. Хлопчик киває.
Збирає він свій стаканчик, монетки в кишеню – акуратно так, по-дорослому. Собака встає поруч, чекає.
– Мене Таня звати, – каже вона. – А тебе як?
Довга пауза.
А потім – тихий-тихий шепіт:
– Сашко.
І тут Таня розуміє – щось у її житті щойно змінилося. Вони йдуть до найближчої кав’ярні. Сашко бігає поруч, собака біжить слідом. Люди озираються – дивна компанія.
– Буба, – раптом каже хлопчик, показуючи на собаку.
– Гарне ім’я, – посміхається Таня. – А скільки тобі років, Сашко?
– Вісім, – ще тихіше.
У кафе вона замовляє два чізбургери, картоплю, сік. Для Буби купує котлету окремо. Сидять за столиком, хлопчик їсть жадібно, але акуратно. Собака котлету просто заковтнув – теж дуже голодний.
– Сашко, а де твої батьки? – запитує обережно.
Дитина завмирає з чізбургером у роті. Очі округлилися – злякався.
– Вдома, – шепоче.
– А чому ти не вдома?
Довга пауза. Сашко доїдає, витирає рот серветкою. Потім тихо-тихо:
– Вони лаються. А мене виганяють.
У грудях у Тані все стиснулося. Виганяють! Дитину восьми років!
– Куди ж ти йдеш?
– На сходах сплю. Там тітка Віра живе, вона не лає. Іноді годує.
Господи. Таня уявила собі – худенький хлопчик на холодному сходовому майданчику. З собакою. У листопаді!
– А до школи ходиш?
Сашко киває головою.
– Хожу. Тільки не щодня. Коли вдома погано – ховаюся.
– Сашко, – наважується Таня. – А хочеш до мене додому піти? Помитися, зігрітися? У мене ванна є, гаряча вода. І для Буби місце знайдеться.
Хлопчик дивиться недовірливо. Звик уже до брехні дорослих, видно.
– Правда? – шепоче.
– Правда-правда.
І знову киває. Обережно, але киває.
Вдома Таня вмикає воду у ванній, дістає чисті рушники. Сашко стоїть у дверях – не вірить, що це можливо.
– Роздягайся, – каже вона. – Не соромся. А я поки Бубу погодую.
Собака наминає гречку з м’ясом за обидві щоки. Давно такого не бачив, напевно.
З ванної доноситься плескіт води.
Таня гріє молоко, дістає печиво. На душі дивно – тепло і тривожно одночасно. Ніби прокинулося щось, що давно спало.
Виходить Сашко з ванної – інша людина. Чистий, рум’яний. У її махровому халаті тоне, але посміхається.
– Дякую, – каже він і раптом обіймає Таню за талію.
Такий довірливий, теплий. У Тані навертаються сльози. Коли востаннє хтось її так обіймав?
– Сашко, – каже вона м’яко. – Вже пізно. А завтра ми до твоїх батьків поїдемо, добре? Поговоримо з ними.
Хлопчик знічується.
Укладає його на дивані, вкриває ковдрою. Буба влаштовується поруч – вірний пес. Він теж помитий – пахне імпортним шампунем, який Таня позичила у сусідки. Сашко засинає миттєво, видно, давно не висипався.
А Таня сидить на кухні, п’є чай і думає. Що робити? Не можна ж чужу дитину просто взяти і залишити. Але і відпустити назад до пройдисвітів вона не може.
Дуже на серці важко від цього.
Вранці вони йдуть до Сашка додому. Таня дізналася, що він живе зовсім поруч, майже по сусідству. Хлопчик всю дорогу мовчить. Боїться.
На четвертому поверсі – двері з облупленою фарбою. Дзвонять. Довго ніхто не відкриває. Потім – шаркання, лайка.
Двері відкриває жінка років тридцяти. Але виглядає на всі п’ятдесят. Опухле обличчя, каламутні очі, халат брудний.
– Сашко?! – кричить вона. – Де ти тинявся, вир одку?!
Хлопчик ховається за спину Тані.
– Добрий день, – каже Таня ввічливо. – Я знайшла вашого сина.
– Знайшла? – регоче жінка. – Та він сам втік! Не хоче вдома жити – нехай валить!
У глибині квартири чується чоловіче хропіння.
– Може, поговоримо? – пропонує Таня.
– Нема про що говорити! – махає рукою мати. – Забирай його, раз така добра!
І грюкає дверима.
Таня стоїть як оглушена. Ось так. Просто так відмовилася від дитини. Сашко смикає її за рукав:
– Ходімо, – шепоче. – Ходімо звідси.
А з сусідньої квартири виходить літня жінка. Та сама тітка Віра.
– Ви Сашка знайшли? – питає тихо. – Вони зовсім здичавіли. Дитиною не займаються, тільки гуляють. Кілька разів поліцію викликала – все марно.
– Як же так можна, – шепоче Таня.
– Та всяке буває, – зітхає тітка Віра. – Сашко хороший, тільки дуже заляканий.
Таня простягнула сусідці аркуш зі своєю адресою:
– Як протверезіють, нехай приходять за хлопчиком.
Вони з Сашком йдуть додому мовчки.
І Таня розуміє – рішення прийнято. Неважливо, що буде далі. Неважливо, що подумають люди. Цей хлопчик ніколи більше не буде ночувати на сходах.
Наступного дня дзвінок у двері. Таня відкриває – стоять батьки Сашка. Обидва напідпитку, але ще тримаються на ногах.
– Де наш син?! – кричить батько, завалюючись у передпокій.
Сашко виглядає з кімнати, відразу ховається назад. Буба тихо гарчить.
– Добрий день, – каже Таня спокійно, хоча серце калатає. – Проходьте, поговоримо.
– Та нема про що тут говорити! – кричить мати. – Віддавай дитину і не лізь у чужі справи!
– Вчора ви самі сказали – забирайте його, – нагадує Таня.
– А сьогодні передумали! – гавкає батько.
– Сашко! – кричить мати. – Вилазь! Додому поїхали!
Хлопчик повільно виходить з кімнати. Весь стиснувся, як пружинка. Очі величезні, перелякані.
– Не хочу, – шепоче ледь чутно.
– Що ти там бурмочеш?! – підлітає до нього батько. – Швидко одягайся!
І заносить руку.
– Стійте! – викрикує Таня, затуляючи собою Сашка. – Не смійте його чіпати!
– А ти хто така?! Не твоя справа!
Таня все життя боялася конфліктів. Завжди поступалася, мовчала, ховалася. Навіть з чоловіком своїм лаятися не вміла – тому й розлучилася мовчки. Але зараз щось у ній зламалося.
– Моя! – каже вона твердо. – Тепер це моя справа!
– Ти що, зовсім здуріла?! – верещить мати. – Дитину вкрала!
– Я її не крала. Я її підібрала. Голодну, брудну, нікому не потрібну.
– Як ти смієш?! – кипить батько.
– Смію! – в голосі Тані з’являється залізо. – Смію, бо бачила, як ваш син у метро милостиню просив! Бо він від страху говорити боїться! Бо ви його на сходи виганяєте ночувати!
– Брешеш!
– Не брешу. Ваша сусідка підтвердить. Тітка Віра. І ще багато хто підтвердить.
Пауза. Батьки переглядаються – попалися.
– Ну і що? – огризається мати. – Все одно він наш! Документи є!
– Документи, – посміхається Таня гірко. – А батьківські обов’язки є?
– Сльози тут розводиш! – махає рукою батько. – Сашко, швидко збирайся!
Хлопчик стоїть, тремтить. Буба поруч тулиться до його ніг.
– Сашко, – каже Таня м’яко. – Ти хочеш з ними йти?
Довга пауза. Дуже довга.
– Не хочу, – шепоче хлопчик.
– Ось бачите? – повертається Таня до батьків. – Дитина не хоче.
– А ми не питаємо! – гавкає мати. – Ми батьки!
– Які ви батьки? – не витримує Таня.
– Та як ти смієш?! – батько крокує до неї з піднятими кулаками.
І тут відбувається несподіване.
Буба підхоплюється, стає між Танею і розлюченим чоловіком. Шерсть дибки, оскал, гарчання таке, що батько мимоволі відступає.
– Що за чорт?! – ошелешено бурмоче він.
– Буба, тихо, – шепоче Сашко, але собака не слухається. Вперше в житті не слухається господаря.
Стоїть, очі такі – вовчі. Дикі. Ніби кажуть: «Торкнешся їх – в..ю».
– Скажений! – шипить мати. – Заберіть його!
– Він не скажений, – тихо каже Таня. – Він захищає.
І тут відбувається диво.
Сашко виступає вперед. Поруч з Бубою. Маленький, худенький, але рішучий.
– Не чіпайте тітку Таню! – каже він голосно.
Вперше не шепоче. Вперше не ховається. Каже на весь голос. Зависла тиша. Батьки ошелешені – ніколи від сина таких слів не чули.
– Сашко… – розгублено каже мати.
– Я прийду додому, – продовжує хлопчик твердо. – Коли ви тверезі будете.
– Ось бачите, – каже Таня спокійно, обіймаючи Сашка за плечі. – Ви почули. Дитина зробила вибір.
– Це незаконно! – кричить мати.
– А виганяти дитину на вулицю законно? – парирує Таня. – Ви хочете скандалу? Будь ласка. Я завтра в опіку піду. У поліцію. Сусідів у свідки покличу. Подивимося, хто правий.
Батьки мнуться. Розуміють – справа схиблена. Довга пауза. Потім мати раптом розплакалася:
– Сашко. Пробач нас, синку. Ми не хотіли. Просто, важко нам…
– Я знаю, мамо, – каже хлопчик сумно. – Я прийду. Тільки не пийте більше, добре?
Обіцяти вони, звичайно, не можуть. Знають самі – не вийде. Батьки йдуть. Таня зачиняє двері, притуляється до них спиною.
– Сашко, – каже вона тремтячим голосом. – Ти справді хочеш тут залишитися?
Хлопчик підбігає, обіймає міцно-міцно.
– Хочу! – каже він. – Дуже хочу! Можна?
– Можна, – шепоче Таня крізь сльози. – Звичайно, можна.
Буба радісно гавкає, крутиться навколо них.
Минув місяць.
Сашко ходить до школи щодня. Вперше в житті – щодня. Вчителька дивується – хлопчик немов розквітнув. Говорить тепер голосно, руку тягне, навіть біля дошки відповідає без страху.
А вдома Таня допомагає з уроками. Сидять за кухонним столом – вона пояснює завдання, а Буба поруч дрімає на килимку. Як і належить у справжній родині.
Вона читає вечорами. Сашко слухає, затамувавши подих. У рідному домі йому ніхто ніколи не читав.
До батьків він ходить. Не часто, але ходить. Адже обіцяв.
Таня оформляє опікунство. Довго, нудно, але виходить. У Сашка тепер є офіційна захисниця.
– Знаєте, – каже співробітниця опіки, – рідко такі випадки бачимо. Зазвичай родичі беруть дітей. А тут чужа жінка просто пожаліла.
– Не пожаліла, – хитає головою Таня. – Полюбила.
І це правда. Любить цього худенького впертого хлопчика всім серцем. Як сина, якого у неї ніколи не було.
За вікном випав сніг. Перший цього року. Білий, пухнастий, красивий. Буба гавкає у дворі, граючи з Сашком в сніжки. Хлопчик регоче, падає в кучугуру, встає і знову кидається сніжком.
А Таня дивиться у вікно, посміхається.
Життя почалося заново. У сорок років. З чужого хлопчика і дворового собаки. Але вони вже ніякі не чужі.
Спеціально для сайту Stories
