Вже не знаю, чому і як так вийшло, але моя мама вважає мене не дорослим, одруженим чоловіком, а маленьким хлопчиком, який нічого в цьому житті не розуміє. Когось це може розчулити, але точно не мене. Моя нервова система з кожним разом розхитується все більше.
Мені неприємно відчувати нотки роздратування перед черговою телефонною розмовою з батьками, але ж мені ще навіть не виповнилося й 30. Що ж буде далі? Ще в інституті я почав зустрічатися з дівчиною. Не тільки через фізичний потяг одне до одного.
Точніше, навіть коли його пік минув, нам постійно хотілося бути поруч. Потім у мене трапилася одна неприємна історія, з якою мені допомогла моя кохана, а через півроку їй уже й я став у пригоді. Напевно, ці події нас зблизили. Пережитий разом досвід скріпив наші стосунки.
Немає нічого дивного, що ми вже просто не могли жити порізно. Я почав більше працювати зі свого боку, вона теж даремно часу не гаяла. І, врешті-решт, ми дійшли до того, що змогли “потягнути” невеличку квартирку, з гарним ремонтом.
Господарі жили в іншій країні, тож від нас була потрібна лише своєчасна оплата. Із сусідами теж пощастило, тож наш перший досвід спільного життя був нічим не затьмарений. Крім, звісно, наших батьків. Вже вони-то все знали краще за нас.
Головна претензія була така: ось ви зараз почнете жити разом, розмножуватися. А хто буде інститути закінчувати і на нормальну роботу влаштовуватися, за професією? А онуків хто буде няньчити в разі чого?! Причому це нам пред’являли що мої батьки, що коханої.
Ми вже начебто дорослі люди, але все ще не можемо вирішувати, що нам робити в житті. Як це виводить із себе, ви не уявляєте. Не дивно, що в нас із батьками через це часто виникали конфлікти. Хоча через якийсь час усе вляглося. Мабуть, вони просто звикло, або домовилися між собою.
Та й мені яка різниця? Через кілька років після завершення навчання, коли ми обидва вже були працевлаштовані й упевнено дивилися в майбутнє, кохана запропонувала мені підшукати собі нове житло. Одній її знайомій попався на очі непоганий варіант, у гарному районі і ціна чудова.
Але думати треба було швидко. Пам’ятаю, ми ще тоді довго чекали на таксі, щоб приїхати зустрітися з ріелтором, але того дня я знову закохався. У свою нову квартиру. Стильний ремонт, практично нові меблі та шикарний вид із вікна. Мені хотілося залишитися тут жити назавжди.
Кохана теж високо оцінила наше нове житло, тож ми по-швидкому оформили всі документи, поговорили з господарями і навіть похвалилися батькам про наш новий виток у житті. Не сказати, щоб на когось це справило таке ж враження, як на нас… Ну да ладно. Це справа наша.
Ми просто поділилися емоціями, а яка має бути віддача від інших, це вже справа зовсім інша. Так чи інакше, переїхавши до нашої нової обителі, я навіть не бачив, що в ній можна було б поліпшити. На стінах навіть постери висіли в таких строгих і сучасних рамах, від яких я особисто просто в захваті.
Та й друзі нахвалювали інтер’єр. Словами, звісно, навряд чи я зможу все описати. Та й хвалитися якось негарно, але ця ідеальна підлога і високі стелі… Правду кажуть: у хрущовці щастя не побудуєш. Усе-таки побутові умови мають величезне значення, я вам скажу. Не варто їх недооцінювати.
А ось весілля з моєю коханою ми домовилися робити скромне. Покликали батьків, парочку друзів і культурно відпочили. Приємна музика, смачна їжа, без перегинів. Нам такий підхід здався стильним і досить сучасним. Знову ж таки, жодних циган, галасливої “народної” музики та дивних конкурсів.
Це ж жах якийсь! А ось батьки знову були незадоволені. Їм хотілося, щоб “гуділа” вся рідня. Включно з тими, кого ми особисто в житті не бачили. Вони навіть були згодні нас проспонсорувати під цю справу, але ми ввічливо відмовилися. З того дня минуло вже півтора року.
У нас у сімейному житті все так само добре. Ми працюємо, збираємо гроші на майбутнє, не забуваємо якось розважатися. Загалом я не хочу скаржитися на життя, можна сказати, мені пощастило. На цьому мою історію можна було б закінчити, якби не одна подія, яка трапилася буквально днями.
І відтоді я не можу нормально спати, почав зриватися на дружині і почуваюся дуже “не дуже”. В мене був день народження. Плани були такі: на саму дату запросити своїх батьків і тещу з тестем, відсвяткувати, а на вихідні вже посидіти зі спільними друзями. План що треба, думав я.
Отже, якісь страви ми приготували вдома, щось замовили в доставці. Підготувалися, загалом. Прикрасили свою і без того ідеальну квартиру і почали чекати гостей, а вони навіть приїхали всі разом. Я ще тоді подумав, як мило, що вони домовилися між собою, щоб не довелося нікого чекати.
Поки всі пообнімалися і розцілувалися між собою, минув якийсь час. Потім тости, закуски і торт. За традицією, я задув одну свічку, і тут старше покоління взяло своє слово, а в мене почав підніматися тиск. Мої батьки разом із батьками дружини скинулися коштами і подарували нам обом…
Перший іпотечний внесок за квартиру! Цілих 15 % від початкової суми, а далі ми самі. Новобудова, чорт його знає, який район. І що всередині цієї коробки, я в той момент навіть думати не хотів. Ось це подаруночок. Ніби очікуючи конфлікту батьки почали вроздріб кричати, який це класний варіант.
Своє житло ж у 100 разів краще, ніж чужий кут, за який щомісяця платити треба. А що буде, коли діти підуть?! Не виховувати ж їх у сторонніх?! Як усе закінчилося, я навіть не пам’ятаю. Був ніби в напівнепритомному стані, і навіть на ранок було відчуття, напевно, як після аварії.
Звісно, ніяких друзів ми з дружиною не кликали. Просто тупо дивилися на папірці з банку, які нам залишили батьки. Дивилися і не могли повірити своїм очам. У яку кабалу вони нас загнали. І все заради чого? З чого вони вирішили, що нас не влаштовує наше життя?
Тепер воно повністю зміниться, адже не буде грошей на особисті інтереси, не залишиться коштів на спільний відпочинок та шопінг. Тепер можна буде тільки страждати. Але навіщо? Я дико не хочу з’їжджати зі своєї квартири, а інших варіантів немає. Тепер у нас буде інша бетонна коробка, зате своя.
