Валері було тринадцять років, коли він після тривалої перерви приїхав до своєї бабусі в село. Справа в тому, що батько Валери був вій..овим, і їхній родині доводилося жити в різних віддалених містах, звідки до бабусиного села було занадто далеко.
Але останнім часом сім’я оселилася в рідному провінційному містечку, і хлопчик часто самостійно їздив до бабусі Анни на вихідні, яка не могла натішитися його візитами.
— Тобі так пощастило, Анно, онук тепер поруч! У тебе часто гостює, — заздрила сусідка Марія Іванівна, — а наша Олеська на все літо теж приїжджає, а ось на вихідні в навчальний рік і не додзвонишся. А дід за нею сумує, хоч вона й не дуже довго з ним розмовляє, а все біжить до своїх подружок гратися.
Діду Єгору було сімдесят три роки, і він був на десять років старший за сусідку Анну, та й найстаршим чоловіком у селі. Коли він побачив у гостях у Анни її онука Валеру, то відразу проникся до хлопчика теплом і якимось родинним почуттям.
Після традиційного чаювання з гостями сусідки дід Єгор запросив Валеру до себе в майстерню. Хлопчик одразу ж погодився і не пошкодував про це. Він був вражений ідеальним порядком у дерев’яній окремій хатинці з великим вікном, біля якого стояв верстак, а над ним на полицях розкладені інструменти.
Їх було так багато, що Валері спочатку здалося, ніби він потрапив до музею. Він так і сказав діду, і Єгору дуже сподобалося це порівняння.
Він посміхнувся під вусами й задоволено покашляв у кулак. Давно вже ніхто не заходив до нього в майстерню й так не захоплювався. У їхньому селі залишилися майже самі бабусі, а з чоловіків-пенсіонерів він, мабуть, єдиний.
— Музей, не музей, а порядок не просто з любові до порядку, — почав пояснювати хлопчикові Єгор, — якщо не буде порядку, то як вчасно знайдеш потрібний інструмент?
Якщо все на своєму місці, то й робота ладиться і йде швидко. Ось зав’яжи мені очі, а я все одно будь-який інструмент знайду відразу на дотик, скажу, де він лежить.
Валера розпитував Єгора про призначення пристосувань та інструментів, і дід із неприхованим задоволенням пояснював і показував можливості кожного. Валера просив дати і йому спробувати постругати, спиляти, прибити, просвердлити…
Дід став для хлопчика ніби наставником, і тепер вони годинами працювали в майстерні, і звідти долинали дзвін пилки, гудіння невеликого шліфувального верстата або дриля.
– Ну, почалося навчання, – сміялася дружина Єгора, баба Марія, – як він хотів онука, а народилася Олеся. Ось так йому ваш Валера в учні потрапив. Ось щастя – є кому свій досвід передати.
— І нехай навчає, — погоджувалася бабуся Валери Анна, — хлопчикові треба не тільки по вулиці носитися, а й своїми руками вміти щось майструвати.
— Правильно, — посміхалася Марія Іванівна, — а то що це за чоловік, який не вміє цвях забити? Ось мій Єгор у молодості сам збудував будинок, і всі меблі в домі сам робив, і ремонти, і рами, і наличники, та ти знаєш його золоті руки…
Скільки інструментів накупив й не злічити! Я спочатку лаяла його, мовляв, навіщо стільки потрібно? А він мені тільки відповідав: «Не переживай, Маріє, все окупиться». Так і було. Скільки він підробітків робив, працював на совість.
– Так, у тебе хороший чоловік, тобі пощастило, – погодилася Анна, – і нехай мій Валера вчиться. Може, щось і перейме. Хоча в наш час мало хто з хлопців цим цікавиться. Кажуть, що простіше купити готове і не мучитися. А зробити своїми руками – це цікаво!
Їхню розмову почув дід Єгор, який повернувся додому, і з порога підтвердив:
– Правильно кажете. Дерево – воно живе, а не бездушний матеріал, воно гріє і в виробі довгі роки. Ось ти на дерев’яний стіл руки кладеш, а він теплий… Правда?
Валера полюбив дідуся Єгора як рідного. Він дивувався не тільки його майстерні, а й широкому колу інтересів, хоча свої інтереси дідусь називав коротко – турботи.
Ціла колекція вудок з різними снастями лежала на окремій полиці в гаражі. І дід користувався ними, забезпечуючи сім’ю рибою все літо.
Він брав Валеру з собою на риболовлю, підібравши йому саморобну вудку та навчивши налаштовувати снасті й готувати підгодовування.
На найдальшій полиці дерев’яного гаража лежала і висіла на великих гаках стара кінська упряж.
– Діду, у вас же давно немає коней. Навіщо це зберігати? – не втримався запитати хлопчик.
– Твоє запитання я розумію, – зітхнув Єгор, – але розлучитися з нею не можу. Коли дивлюся на неї, згадую свого коня, і серце не дозволяє викинути ні хомут, ні віжки, ні все інше, що до нього додавалося…
Вони просочені його пітом, і мені, здається, досі відчувається цей запах праці… Раніше без корови та коня не обійтися. Вони – перші помічники та годувальники.
В окремій колишній літній кухні дід Єгор тримав усе для розведення бджіл: численні рамки, скребки, лопатки, димарі, овальні роївні, щітки, сітки, куртки та багато іншого.
– Нехай поки що лежить. Воно їсти, пити не просить… – знову відповів дід на запитливий погляд Валери, – раніше тримав бджіл, а потім здоров’я стало підводити, з ними ж клопоту – все літо треба пильнувати й розуміти їхню будову та правила. Але, думаю, може ще й зберуся з силами, якщо Бог дасть…
Дід показував кожен предмет інвентарю і пояснював, як ним користуватися і для чого він придатний. Валері все було цікаво, бо в місті такого точно не побачиш.
Валера і дід проводили разом цілі дні. І хлопчик радів, коли приносив бабусі рибу, виловлену ним особисто.
— Єгор вчить тебе доброму, слухай його. Ось піде він, більше й запитати ні в кого не буде… — говорила бабуся Анна онукові, — та й потім, він такий добрий чоловік.
Олеся теж почала приїжджати до бабусі й дідуся, оскільки подружилася з Валерою. Вони були майже однолітками, і дід особливо відчував себе щасливим, коли діти під його керівництвом майстрували в майстерні шпаківню або лавочку для бабусі Анни, на якій вона сидітиме, коли доїтиме козу.
– А що, з нашого Валери скоро вийде справжній майстер, так Єгор? – запитувала дідуся Анна.
– Так, якщо такий курс триматиме, – відповідав Єгор, – з нашого Валерки виросте хороший хлопець.
Дід особливо підкреслив слово «нашого». Він уже вважав Валеру своїм. Неважливо, що це сусідський хлопчик, а по духу він став діду близький.
І Валера полюбив діда Єгора. Він, коли дзвонив бабі Анні з міста і цікавився справами та новинами, щоразу питав про Єгора.
– Як там дід Єгор, баусю? Що робить?
— Та що йому робити? Обходить свої сараї, сидить на ґанку й чекає на тебе, — щиро відповідала бабуся.
Валерка починав хвилюватися, йому хотілося, щоб якнайшвидше закінчився семестр, щоб повернутися в село. Він заздалегідь планував і малював конструкцію свого наступного дерев’яного виробу.
Це була скринька в подарунок для Олесі. Її він хотів зробити таємно від дівчинки як подарунок на Жіночий день.
Подарунок вони з дідом зробили досить швидко. Єгор сам втягнувся в роботу і наочно показував, як стругати дошки, відміряти довжину і відрізати рівною лінією на верстаті.
Фурнітуру Валера привіз із міста, і це був найприємніший завершальний етап роботи: крихітними ґвинтиками прикріпити кришку на петлі та так само акуратно прикріпити замочок-вертушку.
Олеся залишилася дуже задоволеною. Вона почервоніла й обійняла Валеру, а потім і дідуся.
– Ось ви молодці! Навіть не подумаєш, що самі зробили! Краще за покупну… Буду в ній свою косметику зберігати.
Олесі та Валері було вже по п’ятнадцять років, коли вони стали не тільки як друзі грати та ганяти на велосипедах по селу щоліта, а й ходити на танці.
– Подивися, наших дітей уже не розлучити… – зауважували бабусі, – там і кохання намічається…
– А все – праця. І спільні інтереси, – вставляв своє зауваження дід Єгор, – і він хлопець з руками, і наша Олеся вже розуміється на рукоділлі.
– Це твоя заслуга. Ти їх багато чому навчив. Вони завжди за тобою йшли: і на річку, і в майстерню, цілими днями там пропадали… — похвалила чоловіка Марія.
– Правильно, тільки не пропадали, а справжніми справами займалися… – піднявши вказівний палець вгору, поправив її Єгор, – пропадають ті, хто бездумно носиться вулицями.
Одного разу восени, коли Валера був у місті, навчався вже у випускному класі, бабуся зателефонувала з села і стурбованим голосом повідомила:
– Приїжджай, Валера, дід Єгор захворів, збирається на той світ, нікому, каже, свій інструмент передати. Тільки Валері довіряю…
Валера приїхав у перші ж вихідні. Він привіз діду ліки, про які попросила бабуся, а крім того, його улюблені шоколадні вафлі до чаю.
Дід лежав у своїй кімнаті за завісою. Блідий, схудлий, він одразу посміхнувся, побачивши Валеру. Було видно, що чекав.
– А, ти… Приїхав так швидко. А я ось, на той світ зібрався, Валерушко…
– Е, ні. Навіть чути нічого не хочу. А у мене до вас велике прохання, Єгор Петрович. Треба б одному дуже хорошому чоловікові подарунок зробити. Ось, подивіться, яку я тут конструкцію полиці придумав.
Дід напружився і сів у ліжку. Він надів окуляри і почав розглядати невелике, але акуратне і чітке креслення на аркуші ватману, який Валера поклав йому на коліна.
– Все зрозуміло, і без надмірностей. Ти впораєшся, – підтвердив дід, плеснувши широкою долонею по кресленню.
– Трохи сумніваюся… — знизав плечима Валера, — треба б все-таки прикинути на місці, і як це буде виглядати в збірці, не уявляю. Мені хоча б ваша присутність поруч, щоб почуватися впевненіше. Підкажете, якщо щось не так…
Дід уже взувався, а Валера допомагав йому одягати светр і штани.
– Та куди ж ви? – ахнула баба Марія, – що, невже в майстерню?
Але вона замовкла, побачивши таємний знак мовчати від Валери, який йшов за спиною діда, підтримуючи старого під лікоть.
Осінь ще була теплою. Тиждень бабиного літа пестив сонечком двори, дахи будинків і грів птахів на високих тополях.
Валера майстрував свою полицю, а дід сидів поруч і керував роботою, те й діло підказуючи, як краще взяти інструмент, і яким способом відшліфувати ту чи іншу ділянку дошки.
Валера слухався беззаперечно і краєм ока спостерігав, як перетворюється дід. Він немов набирався сил від дзижчання електроінструменту, від ароматного запаху соснової стружки, а стукіт молотка звично відбивав свою монотонну робочу мелодію, схожу на дзвін церковних дзвонів…
З майстерні Валера і дід повернулися в гарному настрої. Дві години пролетіли непомітно, і бабусі вже чекали на них до обіду. За столом дід хвалив Валеру, свій інструмент, що досі служив вірою і правдою, і поцікавився, для кого ж хлопець готує такий подарунок.
– Моїй вчительці. Класному керівнику. Вона у нас дуже хороша, як мати піклується про нас. А я скоро закінчую навчання і хочу подарувати їй на згадку річ, зроблену своїми руками… — розповів Валера.
Дід пишався тим, що його виріб буде вручено саме вчителю. Тепер він сам розумів, як дорогі йому учні та їхня вдячність.
Усі помітили, що діду стало значно краще: він не захотів лягати в ліжко, а наступного дня вони з Валерою знову взялися за полицю — треба було доробляти подарунок. З міста приїхала й Олеся.
Він уже не збирався на той світ, хоча під час чаювання за столом сказав усім, що віддає весь свій інструмент у подарунок Валері.
— Забирай собі зараз усе, що вважаєш за потрібне, хоч усе до останнього цвяха. Це моя воля. А то піду з життя, і куди це все подінеться? На звалище віднесуть? А мені буде приємніше думати, що ти збережеш корисні для себе речі, — сказав він.
— Так, величезне спасибі за подарунок! — подякував Валера, — але до себе я нічого брати не буду. Тим більше зараз. Я прошу дозволу приходити в майстерню і тут працюватиму. Нехай усі інструменти залишаються на своїх рідних місцях, де їх господар пристосував.
– Адже правильно! – погодився дід, – і майстерня не пропаде, житиме, як і раніше.
– І ви живіть, Єгор Петрович. Ще не раз навчите і підкажете, як до чого руки прикласти правильно, – відповів Валера.
Олеся і Валера сиділи за столом, як завжди поруч. І бабуся Марія шепнула діду, що пара збирається одружитися після досягнення повноліття.
Олеся і Валера кивнули на знак згоди.
– Ой, ще не час думати про весілля, ви такі молоді… — похитала головою баба Анна, — але молодці, що на сім’ю націлені. І подарунок дідуся, виходить, як придане Олесі піде!
– Та ні! Це — подарунок Валері, як учневі від вчителя. А на придане я готую Олесі інше. Ви що, думали, я про це не подбаю?
Баба Марія покликала всіх до кімнати і дістала з великої шафи купу білизни, виклавши все на диван. Вона почала показувати подушки й ковдру, комплекти постільної білизни, рушники різних видів, від банних до кухонних, а ще скатертини з в’язаними краями, покривала і навіть стос хусток та шалей власного в’язання.
– Ого! – сплеснула в долоні бабуся Анна, – та тут на трьох наречених вистачить. Припини, сусідко. Хіба їм стільки потрібно?
– Нічого, там вони вже самі розберуться, а я зібрала все як треба, – посміхалася задоволена бабуся Марія, складаючи придане назад у шафу.
Олеся і Валера сміялися й обіймали бабусь, кажучи:
– Зачекайте, весілля не завтра, досить вже добром трясти. Дайте нам потанцювати в клубі, та ще й вчитися треба…
Однак бабусі є бабусі. Після школи Валера пропрацював рік на фабриці й пішов служити в армію, а Олеся стала студенткою політехнікуму.
Дід Єгор хоч і постарів, але звично ходив у майстерню, іноді перебираючи інструменти, дивлячись, чи не вкрилися вони іржею, чи на тому ж місці лежать.
Після повернення Валери з армії дід особливо радів, що наречений онуки не відмовився від його подарунка, від спадщини майстерні, і щоразу, приїжджаючи, заходить до неї, щось майструє, стукає молотком.
Валера спеціально затівав чергову поробку, щоб підтримувати діда, щоб старий не знітився і менше хворів.
Дід так і дожив до весілля Олесі та Валери. Сидів він на бенкеті в кінці столу, поруч із молодятами, і раз у раз шепотів своїй Марії:
— Ось як гарно у них все склалося. А з чого все почалося? З спільної праці. А це вірний знак: сім’я буде щасливою!
