Тетяна набирала номер подруги, а під язиком була таблетка валідолу.
– Ну, чому ти трубку не береш? Спиш, чи що? – запитала вона замість привітання роздратованим тоном.
– Та поки я почула, поки руки витирала, з кухні бігла, ось і минула хвилина, а ти як завжди вже на нервах, Таню. Ну, що сталося?
– Так навіщо ти готуєш? Знову буде тиск, буде спина боліти, і яке свято вийде? – почала вичитувати подругу Тетяна.
– Ну, не можу я без столу, з якими очима я вас прийму? – здивувалася Віра, – як не як, а мені вже шістдесят п’ять, ювілей, і моїх дівчаток треба пригостити по-людськи…
– А ми зі Светою що тобі говорили? Забула? – знову вичитувала Віру Таня, – ми тобі даруємо ресторан! Столик від нас, щоб нічого не треба було готувати. Розумієш? Так що кидай все. Зустрінемось в ресторані!
Краще виспися, відпочинь, і сходи в перукарню, неслухняна ти бабця…
“- Ну, неможливо перевиховати людину. Хоч як пояснюй… Однак і мені треба сходити пофарбувати волосся.”
Наступного дня три подружки зустрілися біля ресторанчика на березі річки. Провінційне містечко було сонячним у цю осінню пору бабиного літа.
– Ну, краса! Можеш, якщо захочеш,- Таня обійняла Віру і поцілувала.
– Живи сто років, рідна, – приєдналася і Света, – ми тебе любимо і поважаємо! Ось квіти…
Жінки були ошатними, посміхалися, а Віра соромилася:
– Ну, дівчата, що ви з рестораном придумали… Все життя на кухнях сиділи і в кімнатах, а тут – ресторан. Навіть незручно. Скільки ж грошей вийде за їх обслуговування?
– Так, почалося, – посміхнулася Таня, – хіба ти, хіба ми не заслужили ресторан? Ми не такі вже й бідні, щоб гуляти тільки вдома, до того ж ти навесні ще лежала в лікарні, і тобі не можна важкого підіймати. Тож ходімо до столу.
Офіціант, молодий чоловік, провів жінок за накритий стіл, поставив квіти у вазу і приніс ігристе.
– Ого, і навіть ігристе! – зраділа Віра, – адже я можу тільки пригубити. Але мені дуже приємно. Ура, дівчата! Дякую вам, мої дорогі.
– Почекай, ще й танцювати будемо, – пообіцяла Світлана і запитала офіціанта про музику.
Жінки вітали свою подругу, бажали багато добра, розмовляли про молодість, про своїх чоловіків, яких вже ні в кого не було. Віра була вдовою, Тетяна розлучилася років п’ятнадцять тому, а Світлана розлучилася з останнім чоловіком нещодавно.
У ресторані було небагато людей. Люди віддали перевагу відпочинку на природі в такий сонячний, по-літньому теплий вечір.
Наговорившись вдосталь, жінки вийшли з ресторану і пішли по набережній вздовж парку.
– Шкода тільки потанцювати не вдалося. Я думала, що у них буде жива музика , а її сьогодні і не було. Людей мало. А ось на танцмайданчику вже молодь збирається. Вже й сутінки, і ліхтарі запалилися. Красиво, – сказала Таня.
– А пішли хоч подивимося, як молодь танцює. Адже за перегляд з нас грошей не візьмуть? – запропонувала Света.
Подружки були майже однолітки. Вони давно не гуляли так пізно, не підходили до танцмайданчика.
– Я востаннє танцювала в будинку відпочинку, років п’ять тому, – згадала Віра, – і то одні жінки там, в основному, були. А тут так добре!
– Так, жива музика надихає, – зауважила Тетяна, – а що, дівчата? Пішли, подивимося, як там тепер? Ми ж давно тут не були. Мабуть, майданчик перебудовували вже не раз з часів нашої молодості…
Жінки піднялися по декількох сходинках на дерев’яний танцмайданчик. Біля входу стояла жінка, така ж пенсіонерка, як і подруги. Вона з подивом подивилася на жінок.
– Нам би тільки подивитися… Років сорок тут не були… – почала Віра, посміхаючись.
– Онуків стерегти прийшли, чи що,? – запитала контролер і пропустила жінок.
– Це нам пощастило, вважай, на честь твого дня народження, Віро… – сказала Света.
Музиканти заграли веселу мелодію, а потім соліст почав співати.
Гітарист виводив мелодію, ударник чітко відбивав ритм, і поки ще нечисленна молодь почала танцювати невеликими групами під енергійну пісню.
– Ех, – завелася Тетяна, – нумо, пішли, дівчата! – вона потягнула за собою Віру і Свету в центр майданчика і почала танцювати. Її рухи були такими красивими, Тетяна водила плечима і підспівувала.
Подругам нічого не залишалося, як підтримати Таню, хоча Віра весь час озиралася на контролерку і шепотіла:
– Боже, як незручно. Ми ж не взяли квитків! Ганьба, дівчата…
– Танцюємо зайцями, – підтримала Света, і вже хотіла йти за квитками, але Таня її зупинила:
– Почекай, потанцюємо танець-другий, та й підемо, а контролерці яка різниця, скажемо, що у нас свято. За три танці грошей не беруть.
Тим часом, молодь помітила бабусь, які завзято танцювали, і почала на них витріщатися та посміхатися. Дехто відверто сміявся, а поруч група хлопців навіть заради жарту почала танцювати поруч, трохи заграючи з трьома літніми красунями.
Танець закінчився, молодь зааплодувала, на майданчику всі посміхалися і чекали, що ж буде далі. Віра, Світлана і Тетяна сіли на лавочку біля периметра огорожі і посміхалися.
Але тут соліст, який спостерігав за трьома подругами, щось сказав музикантам, і зазвучав вальс.
І знову полився знайомий мотив по парку, і засяяли вогники кольорової музики зі сцени. Подруги закачали плечима в такт вальсу, мрійливо дивлячись на соліста.
На танцмайданчику ніхто не танцював. Всі слухали і дивилися на сцену. Але в групі хлопців сталася якась суперечка.
Раптом один хлопець відокремився від своєї компанії, підійшов до жінок і запросив Тетяну на вальс. Вона з посмішкою подала йому руку, і хлопець став кружляти з нею по майданчику.
Віра і Світлана теж встали в пару і закружляли поруч. А потім вийшли на вальс і ще дві молоді пари, а решта спостерігали і не могли вже потішатися, настільки це було красиво, хоч і не модно, але неможливо було відірвати погляд від тих, хто танцював.
– І як це ти наважився мене запросити? – запитала під час танцю Тетяна хлопця, – адже товариші будуть сміятися з тебе. З бабусею танцюєш…
– Нормально. Я люблю танцювати. А ви теж добре танцюєте, – відповів хлопець, – так, я посперечався, що запрошу вас.
– На гроші? – серйозно запитала Таня.
– Ну що ви… На сміливість і принцип, – відповів хлопець.
У цей час молодь і сміялася, і плескала в долоні, а коли вальс закінчився, пролунали крики «Браво!» і загальні оплески.
Тут же заграла нова швидка музична композиція, і всі разом встали танцювати. Вже весь майданчик був зайнятий, і три подруги теж у своєму куточку потанцювали трохи, а потім, обнявшись, пішли до виходу.
Контролерка посміхнулася їм. А вони подякували їй за гарний настрій.
– А я б не змогла ось так працювати, як ви, – сказала Віра їй.
– Чому ж? – здивувалася жінка.
– Тому що дуже хочеться танцювати… Я б не встояла, ось як зараз ми не витримали… Дякую!
Вони йшли темною вуличкою до будинку Віри.
– Нікуди я вас сьогодні не відпущу, і не просіть. У мене дві кімнати. Спальних місць всім вистачить. Постелю і будете спати як немовлята. Немає чого вночі ходити.
Вони увійшли в її затишну чисту квартиру, переодяглися в домашні халати, вмилися і знову сіли за стіл. Віра поставила чайник. На столі під білосніжним рушником гіркою лежали пиріжки, в холодильнику чекав ранку вафельний торт з сирно-кремовою начинкою…
– І все-таки ти невиправна, Віра, – застогнали подруги, – все одно приготувала: напекла всього, зачарувала…
А Віра виставляла на стіл салатики, оселедець, свої фірмові фаршировані помідори…
Довго світився на кухні помаранчевий абажур над столом. Подруги знову поринули в спогади і мрії, а потім тихо співали на два голоси свої улюблені пісні.
– Ну, і з яким рестораном можна порівняти мою кухню, га? – нарешті запитала Віра.
Подружки підняли руки вгору – здалися.
– Ну, ось і все… А тепер марш спати. Вже пізно. На добраніч, танцівниці… – Віра прибрала в холодильник страви, витерла стіл, а Таня і Света перемили посуд.
Вони вже лягли на свої ліжка і почали дрімати, як раптом почувся гучний голос Тетяни:
– І все-таки як він мене сьогодні кружляв? Га? На очах у всіх? Жах!
– Спи, стара розпусниця… – засміялася Света, – налякала мене…
– Ну, вже не кажіть. На мій день народження теж танцювати підемо. Офіційно заявляю і прошу вас заздалегідь купити квитки… – пробурмотіла Тетяна.
– Припиніть розмови, дівчата. Вже ніч як ніяк… – знову скомандувала Віра.
У кімнатах стало тихо, лише годинник цокав на кухні, і десь за вікном чулися гули пізніх машин…
Спеціально для сайту Stories
