Андрій завмер у дверному отворі спальні, нервово смикаючи ґудзик на манжеті сорочки.
– Вирішила зробити сюрприз, – Марина посміхнулася, але щось у поведінці чоловіка змусило її насторожитися. За дванадцять років спільного життя вона навчилася помічати найдрібніші деталі.
– Щось трапилося?
– Ні-ні, просто… несподівано, – він переступив із ноги на ногу, щільніше прикриваючи за собою двері. – Ти ж казала, повернешся завтра…
Зі спальні пролунав ледь вловимий шурхіт. Марина напружилася:
– Там хтось є?
– Де? – голос Андрія здригнувся. – Ні, здалося… Слухай, а давай куди-небудь сходимо? Прямо зараз!
– Почекай, я тільки переодягнуся…
– Ні! – він майже викрикнув це слово, потім схаменувся: – У сенсі, ти і так чудово виглядаєш. Пам’ятаєш той ресторан на набережній? Де подають приголомшливі стейки?
Марина повільно обвела поглядом передпокій. Щось було не так. Зовсім не так. І справа не тільки в дивній поведінці чоловіка. Останні тижні спливли в пам’яті яскравими картинками: Андрій, який постійно переписується з кимось, загадкові телефонні розмови пошепки, раптові “термінові зустрічі”…
І тут вона помітила сумку. Елегантну жіночу сумочку, явно привезену з Європи. Вона причаїлася в кутку передпокою, частково прикрита парасолькою.
– Андрію, – голос Марини задзвенів від напруги, – чия це сумка?
– Сумка? – Андрій простежив за її поглядом і помітно зблід. – А, це… це подарунок! Тобі на день народження!
– Подарунок? – Марина підійшла ближче до сумки. – Дивний якийсь подарунок. Явно не новий…
– Завтра подарую тобі – він миттю закинув сумку в шафу.
Зі спальні знову пролунав шурхіт, цього разу більш виразний, ніби хтось випадково зачепив щось у шафі.
Марина завмерла, згадуючи. Усі ці тижні… Як же вона раніше не склала картинку? Андрій, зазвичай такий передбачуваний, став якимось смиканим. Вічно з телефоном, вічно шепочеться з кимось…
– Люба, – Андрій рішуче взяв її за руку, – поїхали в ресторан. Прямо зараз. Я забронював столик…
– Забронював? – вона вивільнила руку. – Але ти ж не знав, що я сьогодні повернуся.
– Я… я хотів тобі зателефонувати! Зробити сюрприз!
– Сюрприз? – Марина гірко усміхнулася. – По-моєму, це я застала тебе зненацька. І судячи з усього, не одного…
Новий шерех зі спальні, тепер уже з приглушеним вигуком. Безумовно жіночий голос.
– Андрію, – Марина відчула, як до горла підступають сльози, – пам’ятаєш, що ти говорив три тижні тому? “Люба, я трохи затримаюся, важлива зустріч із партнерами”. А потім я мигцем побачила у твоєму телефоні повідомлення: “Усе вийде, тільки не проговорися завчасно”…
– Це не те, що ти думаєш! – він схопився за голову. – Клянуся, все зовсім не так!
– А як? – вона зробила крок до дверей спальні. – Може, поясниш?
– Тільки не тут! – Андрій кинувся навперейми. – Поїхали в ресторан, благаю! Там усе розповім!
Марина застигла, роздивляючись чоловіка. Такого панікуючого вона його ще ніколи не бачила. Але ж були часи… Відрядження, термінові проєкти, аврали на роботі – але таким наляканим він не був ніколи.
– І це все пояснить? – вона пильно зупинила на ньому свій погляд. – І дивні дзвінки останні тижні? І твої секретні листування?
– Так! Тобто… – він запнувся. – Просто повір мені. Один раз. Поїхали куди-небудь, поговоримо спокійно…
У цей момент у спальні щось із гуркотом упало. Марина здригнулася:
– Там хтось є. І не заперечуй!
– Мариночко, сонце моє… – Андрій уже практично благав. – Давай просто поїдемо. Ненадовго. Будь ласка!
Вона знову подивилася на сумку в шафі. Щось у ній здавалося смутно знайомим… Десь вона вже бачила таку… У соцмережах? У когось зі знайомих?
– Добре, – раптово сказала Марина, – поїхали в ресторан.
Андрій на секунду розгубився від такої різкої зміни:
– Правда? Тобто… так, звісно! Зараз, тільки візьму ключі від машини…
–
– І гаманець, – додала вона з гіркою усмішкою. – Не забудь. Раз уже вирішив зробити “сюрприз”.
Поки Андрій метався передпокоєм, Марина ще раз уважно подивилася на сумку. Таке відчуття, ніби вона бачила її зовсім недавно… Але де?
– Йдемо? – Андрій простягнув їй пальто, намагаючись не дивитися в очі.
– Ходімо, – вона повільно одягла пальто. – Знаєш, я все думаю… Останні тижні ти став якимось іншим. Весь час у телефоні, постійні секрети…
– У ресторані, – швидко перебив він, – усе поясню в ресторані! Він буквально виштовхав її за двері.
Марина помітила, як тремтять його руки, коли він замикав замок. “Цікаво”, – подумала вона, – “скільки в нього є часу, щоб встигнути попередити… кого?”
У машині Андрій увімкнув музику голосніше, явно уникаючи розмови. Марина дивилася у вікно і згадувала. Два тижні тому вона випадково почула його телефонну розмову:
“Так, усе готово… Ні, вона точно не дізнається… Звичайно, я все організую…”
Тоді вона не надала цьому значення. А зараз…
Ресторан виявився тим самим, де вони колись відзначали п’яту річницю весілля. “Як мило”, – з іронією подумала Марина, – “хоч місце вибрав зі змістом”.
– Я… я замовлю нам червоного сухого, – Андрій явно нервував. – І стейки. Ти ж любиш їхнє прожарювання медіум?
– Любила, – вона подивилася йому в очі. – Знаєш, що ще я любила? Довіряти тобі.
Андрій поперхнувся водою:
– Марино, послухай…
– Ні, це ти послухай, – вона нахилилася вперед. – Дванадцять років, Андрію. Невже весь цей час я…
Його телефон раптом завібрував. Він сіпнувся, але не взяв слухавки.
– Не відповіси? – Марина підняла брову. – Раптом щось важливе?
– Потім, – він похитав головою, – зараз я хочу…
– Пояснити? – вона гірко усміхнулася. – Адже я справді вірила, що в нас особливі стосунки. Що ми завжди будемо чесні одне з одним…
Телефон знову завібрував. Цього разу повідомлення.
– Може, все-таки подивишся? – у її голосі дзвеніла сталь. – Раптом твоя… тобто, твій “діловий партнер” щось термінове хоче повідомити?
Андрій зблід ще сильніше, хоча здавалося – куди вже більше. А Марина раптом відчула дику втому. Усі ці таємниці, недомовки, дивні дзвінки та повідомлення… Невже так закінчуються дванадцять років шлюбу?
Вечеря пройшла в тяжкому мовчанні. Марина ледь доторкнулася до їжі, а Андрій, зазвичай такий товариський, сидів як на голках, щохвилини поглядаючи на телефон.
– Поїхали додому, – нарешті сказала вона. – Досить цієї вистави.
– Може, ще десерт? – у голосі чоловіка прозвучала майже паніка. – Або кави?
– Додому, Андрію.
Усю зворотну дорогу вона розмірковувала, що скаже, коли відчинить двері спальні. Якими словами запитати про зраду? Як жити далі, коли руйнується все, у що вірила?
Андрій припаркувався біля будинку і судорожно зітхнув:
– Марино, я знаю, зараз усе виглядає жахливо, але…
– Відкривай двері, – перебила вона.
У квартирі стояла дзвінка тиша. Марина одразу помітила – сумки в кутку більше не було.Вона пішла до спальні, відчинила двері…
Порожньо. Жодного сліду “гості”, тільки ледь зім’яте покривало на ліжку, і прочинені дверцята шафи видавали чиюсь недавню присутність.
– Пішла, значить, – Марина відчула, як зрадницьки тремтить голос. – Поки ми були в ресторані? Так усе спланували? Молодці. Встиг її сховати.
– Марино…
– Одне дивно – вона провела рукою по зім’ятому покривалу. – Ця сумка… Вона здалася мені такою знайомою. Ніби я вже бачила її десь. У когось…
Андрій мовчав, опустивши голову.
– Я переночую в подруги, – Марина попрямувала до виходу. – А завтра прийду за речами.
– Ні! – він схопив її за руку. – Прошу тебе, залишся! Завтра… завтра все проясниться, обіцяю!
– Проясниться? – вона невесело розсміялася. – Що тут прояснювати? По-моєму, все і так зрозуміло.
– Ти не розумієш…
– Куди вже мені, – вона обережно вивільнила руку. – Знаєш, але ж я майже повірила. Що ти став більше часу проводити вдома через мене. Що всі ці дивні дзвінки й листування – просто робочі моменти…
– Так і є! Тобто… – він запнувся. – Просто почекай до завтра. Один день. Прошу тебе.
Щось у його голосі змусило її зупинитися. Відчай? Надія?
– Добре, – нарешті сказала вона. – Одна ніч нічого не змінить. Але вранці ми поговоримо. Про все. І так, такого дня народження в мене ще явно не було.
– Обіцяю, – видихнув Андрій. – Завтра ти все зрозумієш.
Марина лягла в гостьовій спальні, не в силах перебувати в їхній спільній кімнаті. Заснути не виходило. У голові крутилися уривки спогадів: дивні телефонні розмови чоловіка, його нервозність останні тижні, загадкові повідомлення… І ця сумка. Чому вона здається такою знайомою?
За стіною чулися тихі кроки – Андрій теж не спав. Кілька разів він підходив до дверей гостьової спальні, але так і не наважився постукати.
“Завтра все проясниться,” – сказав він. Що ж, до завтра залишилося зовсім небагато. І тоді вона нарешті дізнається правду – якою б гіркою вона не була.
Ранок почався із запаху кави та кориці. Марина розплющила очі й не одразу зрозуміла, де перебуває. Потім згадала – гостьова спальня, вчорашні події, дивна поведінка чоловіка…
– Марино! – голос Андрія з кухні звучав підозріло бадьоро. – Ти прокинулася?
Вона повільно піднялася, накинула халат. Що ж, час дізнатися правду.
На кухні на неї чекав накритий стіл: свіжа кава, круасани, улюблений чорничний джем. І Андрій – у костюмі, явно нервуючий.
– Снідати не буду, – відрізала Марина. – Давай одразу до справи. Хто була та жінка?
– Яка жінка? – він спробував зобразити здивування.
– У спальні. Не прикидайся, я ж чула…
Дзвінок у двері обірвав її на півслові.
– О, це… це кур’єр! – Андрій підскочив як ужалений. – Я замовив дещо тобі…
– Я сама відчиню.
– Ні! – він кинувся до дверей. – Тобто… я сам. Почекай тут.
Але Марина вже йшла до дверей. Вчорашня образа, безсонна ніч, цей дивний ранок – усе вимагало розв’язки.
Вона відчинила двері й застигла…
На порозі стояла Аліса – її найкраща подруга, яку вона не бачила два роки. У руках величезний торт, а за спиною – валіза і та сама знайома сумка.
– Сюрприз? З днем народження, люба!!! – Аліса винувато посміхнулася.
– Взагалі-то я мала з’явитися за годину, все красиво організувати… але ваш консьєрж зателефонував, що ви вже не спите, і я вирішила – до біса церемонії!
– Алісо? – Марина переводила погляд із подруги на чоловіка. – А ти як тут?…
– А я тут з учора! І твій чоловік героїчно рятував наш сюрприз! – Аліса розсміялася.
– Я прилетіла на день раніше, збиралися тут усе підготувати, а тут ти так рано. А потім, поки він тебе відводив , встиг дати мені ключ. Андрій потім написав, коли ви вже поїхали, а я швиденько втекла в готель. Уявляєш, годину майже просиділа в шафі!
– У шафі? – Марина відчула, як починає паморочитися в голові.
– Ну так! Там ще подарунки лежать, я сподіваюся, ти не бачила їх?… О, і я привезла твої улюблені празькі солодощі! Пам’ятаєш, як ти їх хвалила у відеочаті?
Марина повільно повернулася до чоловіка:
– Так ось чому ти весь час шепотів по телефону? І ці дивні повідомлення…
– Вибач, – Андрій розвів руками. – Ми з Алісою місяць це планували. Я ж знав, як ти сумуєш за подругою…
– А я-то подумала…
Договорити вона не встигла – Аліса з урочистим вигуком “Групові обіймашки!” згребла їх обох в оберемок.
Увечері того ж дня вони сиділи на кухні втрьох: коробка з празькими солодощами спорожніла наполовину, недопитий напій іскрився в келихах, а лічильник непрочитаних повідомлень у телефоні Аліси давно перевалив за сотню.
– Ні, ну ти уявляєш? – Аліса витирала сльози від сміху. – Сиджу в шафі, чхнути боюся, а ти там такі пристрасті розводиш! “Дванадцять років шлюбу”… “Усі ці таємні дзвінки”…
– Між іншим, – Марина жартівливо штовхнула подругу ліктем, – могла б і подати голос. Я мало з розуму не зійшла!
– Ага, і зіпсувати весь сюрприз? – Аліса похитала головою. – Я два місяці готувалася, квитки підбирала, з твоїм чоловіком конспірацію таку провернула…
Андрій, усе ще трохи блідий після вчорашніх переживань, підняв келих:
– Пропоную тост: за сюрпризи, які добре закінчуються!
– І за вірних чоловіків, – додала Марина, цілуючи його в щоку. – Які готові годинами сидіти в ресторані, аби зберегти таємницю.
– І за найкращих подруг, – підхопила Аліса, – які прилітають , щоб сховатися в шафі!
Вони розсміялися. За вікном догорав захід сонця, у духовці грівся привезений із Праги штрудель, а на столі серед подарунків лежала та сама сумочка – винуватиця переполоху, яку Марина стільки разів бачила у відеочатах із подругою.
Попереду було ще два тижні відпустки Аліси, десятки історій, якими потрібно поділитися, і безліч спільних планів. Але головне – більше жодних таємниць.
Хіба що… найприємніших.
