Повертатися додому Светі не хотілося: у селі їй і раніше було нудно, а після великого міста тим більше. Але робити нічого: приватизувати квартиру вони не встигли, лікарі сказали, що Андрій ніколи не буде ходити, а гроші давно закінчилися.
На квиток додому надіслав брат: той після армії влаштувався працювати до приїжджого фермера і запевняв Свету, що вдома їй буде краще.
У дитинстві вони часто сварилися, у неї навіть залишився шрам на руці, коли брат вда…в її штахетиною, але після того, як зник молодший, в Сергієві щось змінилося: він став часто писати їй, робив подарунки, вмовляв повернутися.
Втім, Света і сама почала тягнутися до брата, спільна біда згуртувала їх краще за сімейні узи. Мати, взагалі, мало не збожеволіла, все повторювала, що це вона винна. Напевно, тому, що Любку до них в дім пустила.
Любку Света ненавиділа. Зрозуміло, що все через неї сталося. З дитинства користувалася Павлом, зробивши з нього свого зброєносця, а потім і згуб ила.
Попросила в місто її відвезти, по дорозі посварилися, мабуть, і з Павлом щось зробили. Якби зустріла її – очі б вид ерла. Але в селі та не з’являлася, навіть машину через чужих людей повернула. Шкода, що повернула, можна було б до суду на неї подати.
Света пропонувала батькові, але тому було не до них – у нього нова сім’я і новий син, навіщо йому Павло.
Найскладніше було доїхати з паралізованим Андрієм до села. На поїзд його завантажили колишні колеги, спасибі хоч за це, Света сильно на них сердилася, коли вони кинули Андрія після події.
У місті зустрів брат на батьківській машині, куди насилу заштовхали німого Андрія і дві години їхали в повній тиші. Сергій ніяковів, не знав, як тепер поводитися з зятем.
Поселили Андрія в кімнату Павла. Там все ще висіли його постери футболістів. Света дозволила собі трохи поплакати, потім зняла постери зі стіни і склала на верхню полицю.
-Я вже домовився, Віктор тебе візьме на роботу, – заявив Сергій. – Завтра підемо знайомитися.
Гроші були потрібні, але Светі страшенно не хотілося повертатися до гною і корів. Несподівано для себе, вона відкрила в собі талант озеленювача, і ті роки, що жили з чоловіком в Дніпрі, займалася саме цим.
Та що говорити, вона з дитинства обожнювала квіти, весь будинок був у кімнатних рослинах, тільки мати їх всі погубила.
-Може, пізніше? Треба влаштуватися, – спробувала Света потягнути час.
-Не бійся, встигнеш влаштуватися. Він чоловік світовий, побачиш.
Света безпорадно подивилася на Андрія в надії, що той хоч щось скаже, але він мовчав. Андрій і раніше мало говорив, а після того, як його паралізувало, немов вимкнув у собі цю функцію, хоча лікарі запевняли, що голова не постраждала.
-Я за Андрієм догляну, – запевнила Свету мати. – Що тобі вдома сидіти.
І вона пішла.
У селі майже нічого не змінилося: ті ж будинки, ті ж обличчя, Светі навіть здалося, що вона повернулася в минуле і йде не на роботу влаштовуватися, а в школу.
Сергій всю дорогу базікав, розповідаючи, як він зараз накопичить грошей, купить землю і буде будувати будинок. І про свою наречену говорив, Зою Таранюк, яка в пам’яті Свети була маленькою дівчинкою. А тепер подивися – наречена.
За рогом, де був старий магазин, з’явився величезний будинок. Він виглядав тут недоречно.
-А там у нього ферма, – махнув рукою Сергій. – Цього року він планує ще землі купити, розширюватися буде.
-І що ти мені пропонуєш робити? Корів доїти?
Сергій округлив очі.
-А я що, тобі не говорив?
-Про що?
-Віктор сад хоче влаштувати. У дитинстві він десь на під Одесою жив, каже, у бабусі шикарний сад був.
– А я тут до чого?
– Ну, ти ж впораєшся? Я обіцяв йому, що впораєшся.
Світлана зітхнула. Це було несподівано, начебто те, що вона хотіла, але ще більш хвилююче. Одна справа – клумби садити, інша – сад влаштовувати.
-Напевно, – відповіла Света без особливого ентузіазму.
Віктор виявився зовсім не таким, яким Света його уявляла, зі словом “фермер” у неї асоціювалися чоловіки міцні і ділові, неодмінно з бородою і в робочому одязі. Віктор був гладко поголений, у спортивних штанах і олімпійці, середнього зросту і худий, немов хлопчисько. Тільки різкі зморшки на лобі видавали його вік.
Коли він потиснув їй руку, Света зніяковіла – ніколи чоловіки з нею так не віталися.
-Ваш брат каже, що ви – фея квітів? – посміхнувся він.
-Та не те щоб… – зніяковіла Света.
Посмішка у нього виявилася світлою, зовсім хлоп’ячою.
Віктор повів її по ділянці, натхненно розповідаючи, що і де він планує посадити. Подекуди ще лежав сніг, з чорної землі прокльовувалися перші зелені паростки. Пахло перепрілим і вологим, і Світлана втягнула повітря ніздрями, впускаючи разом з ним тонкі промінчики надії на те, що все ще може бути не так погано…
Про полуницю вона придумала, коли Віктор показав їй порожній шматок землі. Зрозуміло, що в селі у всіх була своя полуниця, але ось в місто можна продавати, особливо якщо великими партіями.
-Є сорти такі, велика ягода виходить. У перший рік, звичайно, врожаю особливо не буде, але ви ж надовго тут плануєте?
-Надовго! – відповідав Віктор. – Я б ось ще малинку посадив, он там, уздовж. паркану.
Він не вимагав, щоб Света проводила у нього на ділянці весь свій час, пропонував навіть дівчат якихось найняти, щоб поливали і з бур’янами боролися. Але Світлані подобалося бувати тут: тихо і спокійно, нікого немає, сам Віктор з ранку до вечора в роз’їздах та на фермі, вдома його і не бувало зовсім.
Самим будинком займалася суха жінка, яка приїхала з ним, ступінь спорідненості якої Світлана довго не могла визначити, поки Віктор сам не згадав, що це тітка двоюрідна.
-Квартиру у неї відібрали, коли дядько пішов з життя, я її до себе забрав – вона мені як мати.
На пальці у Віктора була обручка, але про дружину він ніколи не говорив. Світлана вирішила, що та живе в місті, і цьому факту зраділа: з одного боку, наявність дружини хоч трохи захищала її від мимовільних думок про Віктора.
З іншого боку, її відсутність робила цю жінку міфічною і дозволяла все ж іноді пустити ці думки на самоплив, згадуючи, як вони випадково торкнулися руками або як Віктор розглядав виріз її сукні, думаючи, що Света цього не помічає.
Звичайно, їй було соромно за ці думки, тому в покарання вона годинами працювала під палючим сонцем без рукавичок на маминій ділянці: прополювала картоплю, довгі грядки з морквою, цибулею і буряком.
Мама, як тільки Света приїхала, всі справи непомітно скинула на дочку, а сама взялася «ставити на ноги» зятя, відпаюючи його гіркими трав’яними відварами і втираючи в спину мазі, взяті незрозуміло де.
Андрій все так само мовчав, не помічаючи Свету, і вона вже не намагалася зрозуміти, чому він так поводиться.
З того самого дня, як він прокинувся і почув, що ходити більше не буде, Света і десяти зрозумілих слів від нього не чула, тільки «так», «ні», «не знаю».
Разом з тим саме він перший помітив зміни, що відбувалися з нею: стежив поглядом, коли Світлана діставала з шафи сукню в горошок з глибоким вирізом, і вона відразу червоніла, злилася і ховала сукню назад, дістаючи спортивні штани і вицвілу футболку.
-Вам так пасують сукні, – сказав їй одного разу Віктор. – Носіть їх частіше.
Він завжди так просто про все говорив, дивлячись прямо і посміхаючись, так що Света не могла зрозуміти, що стоїть за цими його словами.
Тим часом багатьох сільських жінок він цікавив, і деякі запитували Світлану, яка єдина працювала не на фермі, а в його будинку, що чути про дружину Віктора.
-Може, він спеціально носить обручку, щоб нас відважувати? -сміялася Наталка. -Чоловік-то видатний, он з яким приданим!
Вони не розглядали Свету як потенційну суперницю в боротьбі за серце заможного чоловіка, всі знали, що вдома у неї чоловік лежить, хоч і паралізований, але чоловік.
Ніхто ж не знав, що вони навіть спали в різних кімнатах. І ніхто не знав, що з кожним днем вона все довше і довше затримується на роботі, тільки б застати вечірнє повернення Віктора і перекинутися з ним парою слів.
А вже понеділки, коли він здійснював обхід ділянки і обговорював з нею подальші плани, були взагалі її улюбленим днем тиждня.
– Ось тут думаю альпійську гірку зробити, – говорив він. – А тут – яблуні посадити.
Света прикривала очі і уявляла ці яблуні та альпійську гірку. Красиво.
Того понеділка Віктора не було вдома з ранку, його тітка сказала, що в корівнику вночі мало не сталася пожежа, скоро приїде. Света сіла на лавочку і стала чекати, розправивши перешиту з маминої зелену сукню.
Машину його вона впізнала здалеку: випрямилася, постаралася заспокоїти дихання. І майже відразу помітила на передньому сидінні дівчину. І впізнала її відразу, так що кров застукала в скронях.
-Світлана, а я вам помічницю знайшов! – весело повідомив Віктор.
Надя вийшла з машини так, ніби була тут господинею. Коротка джинсова спідниця відкривала стрункі засмаглі ноги, волосся було розпущене і розсипалося по плечах золотистим водоспадом. Света відразу відчула себе потворою з цією старомодною сукнею і дурною косою.
Поки Віктор ходив по ділянці, звертаючись ніби до них обох, в голові у Свети стукало: це кінець.
Коли Надя втекла додому, подарувавши наостанок Віктору сліпучу посмішку, Света сказала:
-Це добре, що ви знайшли іншу працівницю. Справа в тому, що я звільняюся.
Брови Віктора піднялися вгору.
-Чому?
-Мені треба доглядати за чоловіком. Ви знаєте, він інвалід.
-Але ж раніше за ним хтось доглядав?
Света не дивилася йому в очі, втупившись у шкарпетки своїх стертих туфель.
-Мама ж не може вічно за мене…
Він простягнув руку, легенько взяв її за підборіддя і підняв його вгору, змушуючи їхні погляди зустрітися.
-Світлано, ви що, образилися? Я ж як краще хотів…
Вона відчула, як тремтять її губи, і злякалася, що зараз розплачеться.
-Її сестра брата нам погубила! – вирвалося у неї. – Використала його, а потім через неї він у біду потрапив. Знайшли тільки куртку його, всю в крові…
-Я не знав, – розгубився Віктор. – А при чому тут Надя?
-Та вони хоч би вибачення у нас попросили! Самі її з дому вигнали, проблеми на нас спихнули і радіють!
Чи то від жалю до брата, чи то від жалю до себе, Света все ж розплакалася. Віктор притягнув її до себе, притиснув до грудей і тихо сказав:
-Якщо це для тебе так важливо, я звільню її сьогодні ж.
Від цих його слів Світлану обдало жаром, а сльози відразу минули. Але вона стояла, не ворухнувшись, боячись, що він її відпустить.
Вони довго так стояли, після чого Віктор взяв її за руку і повів за собою в будинок…
Дружина у нього ніби була, а ніби й не було: зникла чотири роки тому. Віктор довго її шукав, навіть спеціальних людей для цього найняв, але все марно. А обручку носив саме для того, щоб зайвий раз надії нікому не давати.
-Я все думаю – раптом вона повернеться, – зізнався він.
Спочатку Світлана ще намагалася вигадувати відмовки, чому пізно приходить додому, але потім мати їй сказала:
-Та годі тобі, переїжджай вже до нього, я з Андрієм поговорила – йому все одно.
-У сенсі – переїжджай?
-Та все село про вас знає, Надька всім розказала, що ти його змусила її звільнити! Та я розумію тебе: хороший чоловік, не п’є і гроші є. Тобі дітей народжувати треба, а не за інвалідом доглядати.
-А як же Андрій…
Світлана і сама вже думала, що потрібно щось робити, але що – не знала. Безвихідна ситуація, ніяк її не вирішити.
-Та що Андрій, я ж кажу – нормально все. Мені чим займатися – буду за ним доглядати. А ти давай поквапся, поки та ж Надька його не відвела…
Піти просто так не можна було, потрібно було щось сказати Андрію. Світлана дочекалася, поки нікого не буде вдома, присіла поруч і, дивлячись у підлогу, сказала:
-Ти майже рік зі мною не розмовляєш. Не знаю, чим я перед тобою провинилася. Я ж намагалася, правда, намагалася. Тільки ось… Не можу я так. Розумієш, я жива, рано мені себе ховати. І дітей я хочу. От якби ти…
-Іди, – сказав Андрій. – Іди з Богом. Мені нічого від тебе не треба. Я не кохаю тебе і ніколи не кохав.
Стільки слів Світлана від нього давно не чула. Від подиву слова застрягли в горлі. Вона подивилася на нього крізь сльози, але нічого не прочитала на його обличчі.
-Іди, – повторив він. – Розлучення сама оформи.
І Світлана пішла. Всю ніч вона проплакала на плечі у Віктора, відчуваючи одночасно неймовірне щастя і пекучий до кісток сором. Що ж, мабуть, така у неї доля – це краще, ніж згинути як Павло. У щасті і соромі народяться її діти. Може, хоч у них буде інша доля…
Спеціально для сайту Stories
