Ольга Іванівна була розумна, дуже доглянута жінка. Працювала завжди на керівних посадах. У вухах гойдалися дорогі сережки, пальці були унизані перснями. Висока зачіска, костюми.
Чоловік її балував, а улюблене чадо – синочок Ігорьок, купався в променях батьківського кохання. У нього з дитинства було все найкраще, навіть за часів дефіциту. Мама та тато могли дістати.
Ольга Іванівна жила у просторій трикімнатній квартирі. І завжди кривила губи, коли приходила в гості до сусідки – тітки Маші. З нею вона дружила. Ну як дружила, треба було з кимось спілкуватися. Тітка Маша була багатодітною матір’ю.
Три сини, донька. Чоловіка рано не стало. Тягнула дітей одна. Хлопці приходили з вулиці замурзані, з обдертими колінами, брудними долоньками. То кораблики пускали, то в калюжах гралися. Ішли цілувати матір. Її подруга обурювалася: “Хоч би руки помили. Невиховані вони у тебе. Он мій Ігорьок. Він зовсім не такий! Завжди чистенький, ручки помиє”. На що тітка Маша добродушно посміхаючись, відповідала: “Так діти ж! Їм все цікаво. А одяг я випраю”. Але подруга лише посміхалася.
Вона гордо виходила надвір. Там іноді зустрічала ще одну сусідку, Людочку. Їм із чоловіком було вже за сорок. Дітей не було. Ольга Іванівна любила почитати Людочці мораль, яка починалася зі слів:
– Пустоцвіт ти, Людмило. Дивись, щоб чоловік від тебе не пішов. Дитини немає. І взагалі. Ось будеш стара, хто тобі склянку води подасть? Хто за тобою доглядатиме? Так і будеш одна. Ось мій Ігорьок. Надія моя. Такий добрий хлопчик. Знаю, що сама ніколи не залишусь. Він і зараз підійде, запитає: “Мамо, що тобі принести? Чайку? Чи цукерку?”. Золотий хлопчик росте!
На це Людмила не ображалася. І тільки відповіла:
– Так, Оленько. Пощастило тобі, що казати. Синочок такий гарний. Прям не хлопчик, а диво!
Ольга Іванівна поправляла зачіску і починала розповідати про переваги свого Ігорка.
Час минав. У сусідки тітки Маші виросли її хлопчаки, вивчилися на робітничі професії. Дочка на кухаря. Вони, як і Ольга Іванівна, теж жили у трикімнатній квартирі, куди незабаром старший син привів дружину, народилася дитина.
Ольга Іванівна до них заходила і в душі лякалася. Скільки народу! Пелюшки, крики, всі один на одному. Грошей завжди бракує. А вони ще ходять та чогось радіють.
Інше діло у неї! Будинок повна чаша. Порядок. Ігорьок в інституті навчається. Начальником буде.
Так і вийшло. Щастю матері не було меж. Затьмарювало тільки, що чоловік не дожив, не побачив, яким син став – великою людиною. Заходячи за звичкою до тітки Маші, Ольга Іванівна знову підтискала губи зі словами:
– Ех, Машо. Ось що в тебе діти? Прості робітники! А ти ще ними пишаєшся! Було б чим, хоч би вивчила їх. Ось у мене Ігор ,який молодець, тепер керівник.
– Та на що ж мені було їх учити Оля? Одна ж я. А так вони хлопці добрі. І професії нормальні. Микола шофер від Бога. У машинах розбирається із заплющеними очима. Гришенька зварювальник хороший. А Вася токар, його завжди звуть скрізь, – з придихом у голосі, нахвалювала своїх хлопців тітка Маша.
– То вони ж робітники, прості робітники. Ні, ну як так можна? Грошей завжди бракує. Навариш каші гречаної відро, їсте потім тиждень. Або цей борщ на кістках. Або млинці, ми ось з ікрою їмо або з рибкою. А ви на салі смажете, макаєте у цукор і все! – кривилася Ольга Іванівна.
– У мене бабуся завжди так робила.Це смачно! – промовляла тітка Маша.
Вона подрузі ніколи не заздрила. І щиро захоплювалася її рафінованим і розумним Ігорком, при цьому обожнюючи своїх дітей.
Чоловік Ольги Іванівни пішов з життя. Проте незабаром з’явилися онуки. Катруся та Костик, у яких бабуся душі не чула.
Роки мчали, літні жінки стали потихеньку здавати. Якось у тітки Маші відмовили ноги. З вікна Ольга Іванівна дивилася, як її подругу, жінку в тілі, несуть у машину на руках двоє синів. Старенький автомобіль підігнали прямо до ґанку. Зітхнувши, вона випила серцевих крапель. Знову подивилася у вікно. Під’їхав на джипі Ігорьок, із пакетами. Мати поспішила до дверей.
Тітку Машу лікували довго. Вона сильно схудла і тепер будь-хто з синів міг з легкістю поодинці носити її на руках. Якось Ігорьок, як називала його мати, а інші шанобливо: “Ігор Сергійович” зіткнувся на вулиці із сином тітки Маші, Гришею. Той сам заніс матір додому і з сумкою вирушив до магазину.
– Чуєш, не набридло тобі? Я б на твоєму місці здурів давно. Вовтузитися зі старою, яка не ходить. Її ж і мити треба, і таке інше. А в туалет ви як її теж носите? Так, не заздрю я тобі, Гришко, – процідив Ігорьок.
– Ти зараз це навіщо сказав, га? Це моя мама! Вона нас четверо одна тягла! А коли ми маленькі були і вона нас мила та пелюшки прала, це як? Прибирала за нами, ночі не спала. Працювала, де могла, щоб хоч трохи нам чогось купити! І твоя мати тебе ростила також, – насупився Грицько.
– Ну, ти мене з собою не порівнюй. Ми завжди добре жили. І не треба знову-таки порівнювати немовля, за яким приємно доглядати і смердючу стару, – реготав Ігорьок.
Гриша тількі но хотів відповісти грубо. Ззаду підбіг його брат Микола.
– Не треба, Гришко! Мамі знову погано, ходімо додому!
А потім тітка Маша зненацька стала на ноги. Хитаючись, тихесенько, почала ходити. За допомогою своїх дітей виходила у двір, сідала на лаву. Ті загортали її пледом.
Весняним днем Ігорьок прийшов до матері, яка вже кілька днів не вставала. Та зраділа, простягла до сина руки.
– Мамо, тут таке діло. Ти щось зовсім розболілася. Та й Костик геть, одружитися знову вирішив. Загалом, я тебе в одне добре місце відвезу, домовився вже. Там прямо курорт! Догляд, краса. А сюди Костик заїде зі своєю. Я вже домовився, що післязавтра ремонт почнуть. Так що прямо зараз і збирайся, ми тебе будемо відвідувати, – бадьоро прокричав Ігорьок.
Ольга Іванівна слухала його і нічого не розуміла. Яке гарне місце? Чому сюди, до її квартири, Костик переїжджає?
– Синку, то давай я з Костиком житиму? Чи з вами з Наденькою? Мені ж місця багато не треба. Синку, не треба мені курортів! Я хочу з вами! – по зморшкуватих щоках Ольги Іванівни потекли сльози.
– Мамо, ну чого ти як маленька? Молодим потрібна стара поруч? У них своє життя. А у нас гості постійно, ти лежиш, за тобою ж догляд потрібний. Надя працює, їй не до тебе. Мені теж ніколи. Мамо, давай збиратися, зараз люди приїдуть, допоможуть нам, – відвертався від Ольги Іванівни Ігор, доки вона чіплялася за його руку.
– Синочку, не треба, я ж не назаваджи, Ігоречку, – ридала жінка.
Але Ігор був непохитний. Сльози його матері не чіпали. Ользі Іванівні допомогли вийти з речами на ґанок. Там вона побачила свою подругу, тітку Машу. Вона з синами та донькою саме збиралася з саду. Грузили розсаду, мішки з картоплею.Жартівливо перемовлялися. І цієї хвилини Ользі Іванівні раптом так відчайдушно захотілося поїхати з ними.
Подруга її побачила, помахала рукою. Щось сказала синові, Грицьку. Той, повільно, таки підійшов до Ігоря. Відвів його убік.
– Мати моя питає, куди твоя поїхала? Та ще й з речами, — спитав Грицько.
– До лісу за горіхами! – реготів Ігорьок.
І продовжив:
– У будинок для людей похилого віку я її визначив. Та не хмурся ти. Місце добре, догляд там, медпрацівники, харчування. Мати відвідуватиму. Це у вас грошей немає, поралися зі своєю, на руках тягали та прибирали все. А я можу всі послуги проплатити! – підняв брову Ігорьок.
– Ігоре, постривай. Так не можна. Це ж… твоя мати. Ти що твориш? Слухай, може до нас її, га? Удвох із матір’ю моєю в кімнаті будуть. Вони ж подружки. Ти приїжджатимеш. Їм же веселіше вдвох, Ігоре, — почав умовляти Гриша.
І Ольга Іванівна, що підійшла ззаду, раптом почала просити сина:
– Ігоречку, дозволь? Ми з Машенькою удвох будемо, Ігоречку, будь ласка!
– Ще чого! Вони ж там у тісноті живуть! Я тобі в змозі чудові умови забезпечити. Своя кімната буде, телевізор поставимо. Годують там чудово, а в цих що? Кашу гречану, про яку розповідала, тріскатимеш? Все мати, не голоси!
Ольгу Іванівну відвезли. Її не стало через три тижні. Серце не витримало. За цей час Ігор жодного разу не відвідав мати.
Отже, питання зі склянкою води в старості і з тими, хто її подасть, залишається відкритим.
