Ліза застигла від несподіванки, почувши від чоловіка слова, що він її більше не кохає і ніколи не кохав.
Він все говорив і говорив, і що в нього давно є кохана жінка і що він тільки чекав того, що вона розлучиться з чоловіком, і вона нарешті розлучилася і тепер його черга.
І що від цієї жінки в нього вже є дитина – син, який як дві краплі води схожий на нього і навіть тест не потрібно робити.
Чоловік все говорив і говорив, а Ліза думала, як вона не помітила того, що Сергій її не кохав і одружився з нею, щоб насолити колишній, а тепер уже знову нинішній коханій.
А головне вона тільки нещодавно дізналася, що скоро стане матір’ю, хотіла за вечерею чоловіка та свекруху порадувати, а тут така справа. Ні, нікому вона нічого не скаже. Раз вона їм не потрібна, тоді вони їй теж не потрібні.
Сяк-так зібравшись з силами, Ліза почала збирати речі. Десь їхньою вітальнею долинали слова свекрухи: “Навіщо ти з нею так? Хороша ж дівчинка… ”
Дівчинка… Це вона раніше була дурною і наївною дівчинкою, яка вірить у вічне кохання та сімейні цінності, тепер вона нікому й нічому не вірить. Здавалося, лише за кілька хвилин Ліза подорослішала аж на десять років.
Вона збирала речі, а в голові кружляли думки: куди вона тепер, а чи головне впорається вона одна з дитиною? Де знайти роботу, і чи зможе вона накопичити до появи дитинина коляску, ліжечко та інше приладдя?
Ліза не дарма так переживала. До столиці вона переїхала із Житомира. Їхати до батьків зі своїми проблемами це означало б лише одне – вона не впоралася, вона програла цю битву.
Адже вони її попереджали, що життя у величезному місті не для неї. Вона уявляла, як з німим докором на неї дивитиметься її мати, спустошуючи склянку, з накапаною у воду валеріанкою. Як батько цокатиме від обурення, і ходитиме, голосно човгаючи тапочками з кімнати в кімнату. Ні, вона не може туди повернутися, вона не повинна, вона впорається.
Сумні думки перервала свекруха Лізи – Анжела Вікторівна. Вона мовчки дивилася, як невістка збирає речі, а потім, зібравшись з духом, сказала:
– Я, звичайно ж, цю витівку сина не схвалюю, але думаю, що тобі й справді буде краще без нього. Навіщо тобі чоловік, який буде завжди тебе використовувати? У мене самої чоловік був таким, залишив нас і пішов із сім’ї, коли Сергію та п’яти років не було. Я намагалася його виховувати так, щоб він не став таким, як батько, але, на жаль, від осинки не народжуються апельсинки.
Ліза трималася з останніх сил, щоб не заплакати, тільки це у неї погано виходило. Остання фраза свекрухи її просто вбила.
– Лізонько, у мене тут є деякі накопичення… Я хочу, щоб ти їх узяла, не чужі ж люди, а тобі спочатку вистачить і мені спокійніше буде. І не тримай на мене зла, я не думала, що Сергій ось так от з тобою.
– Ви за що вибачаєтеся? Ви тут зовсім ні до чого.
– І все ж таки, це мій син і тільки я винна в тому, що виховала його таким шалопаєм.
Зібравши речі і тепло попрощавшись зі свекрухою, Ліза покинула будинок, де кілька років прожила щасливим життям. Спочатку їй довелося пожити у своєї студентської подруги, а потім, коли їй вдалося орендувати квартиру і знайти роботу, Ліза з’їхала.
Їй пощастило, роботу вона знайшла за спеціальністю та й від будинку було недалеко. Від переживань Ліза втратила дитину. Хтось скаже, може, воно і на краще, навіщо їй дитина від чоловіка, який так з нею вчинив, ось тільки вона так не думала.
Вона хотіла цю дитину, вона вже любила цього малюка і тому сильно переживала цю втрату. Тепер Ліза намагалася всю себе без залишку присвячувати роботі, щоб не думати про те, що сталося, але біль все одно не вщухав.
Було прикро, що людина, яку вона кохала так з нею обійшлася, але найприкріше було те, що батьки мали рацію, і зважаючи на все, пророцтво циганки вже починає збуватися.
Було це давно, Ліза тільки закінчила школу і збиралася вступати до вузу. Вони з матір’ю гуляли магазинами, обираючи одяг та взуття для Лізи. Мати бачачи, як радіє дочка, спохмурніла, і намагалася відмовити її від цієї витівки.
– Ну, скажи мені, чим тебе наші інститути не влаштовують? І тут люди отримують добрі спеціальності, і роботу знаходять і живуть не гірше.
– Мамо, як ти не розумієш, це столиця! Уявляєш, я житиму в Києві. А якщо пощастить, то й заміж за столичного хлопця вийду.
– Не стрибала б ти так високо, бо боляче падати доведеться. Наші хлопці не гірші, а може навіть і краще, а твій столичний кине тебе. Потім будеш сльози лити, та тільки мамка з папкою далеко будуть.
– А мати твоя справу каже. Не принесе тобі щастя шлюб . Кар’єру бачу, гроші бачу, досягнеш сама, а заміж вийдеш за сільського і тільки з ним будеш щаслива, та й житимеш з ним як за кам’яною стіною. Я навіть більше скажу, ти будеш такою впливовою особою, що до тебе не кожен чоловік підійти зможе, а ти візьмеш і одружишся з простим таксистом.
Тут мати Лізи замахала руками, намагаючись відігнати циганку від дочки, тільки та голосно засміялася, і брязкаючи своїми браслетами помчала в далечінь.
Лізі, звичайно ж, сподобалося, що вона стане впливовою та багатою, значить не дарма вона зібралася підкорювати столицю, а ось пророцтво про чоловіка-таксиста їй не дуже сподобалося. Ось ще! Тільки мені цього не вистачало! Вона пам’ятала, як сусідка говорила –” таксист не чоловік, офіціантка не дружина”, тому вже ненавиділа ці дві професії. І якщо раніше вона не розуміла значення цих слів, то тепер трохи подорослішавши, зробила відповідні висновки.
Вчилася Ліза добре та блискуче закінчила університет. На п’ятому курсі вона познайомилася із Сергієм, а після закінчення навчання вони одружилися. Спочатку жили душа в душу. Він щодня гуляв з нею, показуючи ті куточки Києва, в яких вона ще не була.
Він водив її в ресторани, театри та музеї, дарував квіти та подарунки. Працювати Лізі він заборонив, мовляв, навіщо, він і сам чудово її забезпечить, а вона й не наполягала.
І ось тепер він виставив її за двері, навіть не поцікавившись, як вона буде без нього, адже в неї в цьому величезному місті немає ні житла, ні роботи.
Як і передбачала циганка кар’єра Лізи і справді швидко пішла в гору, вже через кілька місяців вона очолила цілий відділ, а через кілька років їй довірили філію фірми, в якій вона працювала. Тепер їй не треба було думати, де жити, а головне на що. У неї була простора квартира, автомобіль, і вельми значні накопичення, ось тільки в особистому житті вона мала повне затишшя.
Вона боялася підпускати до себе чоловіків, щоб знову не обпектися і не бути ошуканою. Про колишнього чоловіка вона теж не згадувала, було й минуло, як страшний сон, та й якщо чесно з того часу стільки років минуло, що вона навіть не знає чи він тут чи переїхав.
Ліза була на роботі, коли секретарка їй повідомила, що до неї прийшла жінка з особистого питання. Доглянута жінка, приблизно її ровесниця увійшла до кабінету, і без запрошення вмостившись у кріслі, пильно подивилася на Лізу, ніби поглядом намагалася зробити в ній дірку.
– Я Оксана – дружина Сергія. Сергій із матір’ю потрапили в аварію. Аварія була з вини Сергія, тому його засудили. Добре, хоч я ще до аварії впросила продати їхню квартиру і купити квартиру просторішу…
– Ближче до діла. Що ви хочете від мене?
– Тут така справа… На розлучення я вже подала, як ви розумієте жити в очікуванні чоловіка, який не скоро вийде на волю, я не хочу. Я вже знайшла покупця на квартиру, тільки тут проблемка. Анжела Вікторівна. Вона після аварії немов овоч. Ні, руками вона ворушить і розмовляє, тільки ось ноги… Загалом вона не ходить. Я вже домовилася з будинком інвалідів, мені такий тягар у новому житті не потрібний.
– А Анжела Вікторівна знає, що ви вирішили квартиру продати?
– А їй яка справа? Квартира моя власна, я ж не дурна, при покупці оформила квартиру на себе, тож проблем не повинно виникнути. Тут просто таке діло… Ця божевільна стара тебе хоче бачити. Я її прохання виконала, прийшла і тобі передала, а приходити чи ні, то це вже твоя справа. Ось адреса, якщо надумаєш приходь, тільки поквапся, на тижні я її відвезу до будинку інвалідів.
Наступного дня Ліза сіла у свою нову Ауді і поїхала до колишньої свекрухи. Ще на початку шляху в капоті щось клокотало, а потім звідти повалила густа пара. Довелося викликати евакуатор, щоб доставити автомобіль в автосервіс, а добиратися на таксі.
– Зачекайте на мене? Я буквально кілька хвилин.
Ліза вийшла з таксі і поглядом, що оцінює, подивилася на новенький багатоповерховий будинок. Вона сама жила в такому ж і чудово знає, скільки коштує житло в такому будинку.
Піднявшись на необхідний їй поверх, і легко знайшовши необхідну їй квартиру, Ліза натиснула на кнопку дзвінка. Двері відчинила Оксана і жестом запросила їй пройти. У кімнаті, де лежала Анжела Вікторівна, пахло ліками та брудною білизною. Було видно, що жінка давно забула, що таке процедура гігієни. Вона схудла, змарніла і навіть стала виглядати старше своїх років.
– Як добре, що ти прийшла, дитинко. Часу в мене мало, тому говоритиму швидко, а ти не перебивай. У мене під ліжком є валізка, візьми її і дістань звідти банку. Там мої прикраси… Сама бачиш, Оксанка квартиру продає, а мене ніби непотрібні меблі на звалище. Сергійко вийде, залишиться ні з чим. Ти ці прикраси збережи, а потім передай йому. Сама знаєш, туди, де я житиму, з такими речами не їдуть.
– Я тут подумала … а може ви до мене поїдете? Місця у мене багато, живу я одна, удвох все-таки веселіша, ніж самій. Що скажете?
Я зараз речі ваші зберу та ми поїдемо.
Оксана була дуже рада такому стану справ, а Ліза зібрала речі свекрухи, покликала на допомогу таксиста і вони разом спустили Анжелу Вікторівну вниз. Усю дорогу їхали мовчки, кожен думав про щось своє. Анжела Вікторівна думала, як жорстоко помилився її син, покинувши Лізу і зв’язавшись із цією Оксаною. Ліза думала, що треба тепер найняти доглядальницю і якось помити Анжелу Вікторівну.
– Вибачте, ви не допоможете мені ще раз, я, звичайно, все оплачу. Мені потрібно помити свекруху, а сама я її у ванну не зможу дотягнути, та й з ванни витягнути теж не зможу.
– Так звичайно, мені не важко.
– Дякую. Ви тоді у вітальні поки посидите, чай попийте, а я як її скупаю, так вас знову покличу і ми віднесемо її до кімнати.
Через хворобу Анжела Вікторівна схудла і стала немов пір’їнка, тому чоловік легко підняв її і посадив на лавку у ванній, а потім після миття відніс її до кімнати, де Ліза вже приготувала ліжко.
– Дякую вам ще раз, ось тримайте, і як компенсація… може, пообідаєте з нами?
Ліза й сама не знала, чому вона запропонувала незнайомому чоловікові пообідати з ними, може, тому що він так їй допоміг сьогодні і не поставив жодного питання, а може, тому що було в ньому щось надійне і таке рідне.
Максим – таксист, який допоміг Лізі, погодився пообідати, тим більше, що він з самого ранку нічого не їв, а зараз уже було три години дня. За обідом він дізнався, що Анжела Вікторівна колишня свекруха Лізи, і що Ліза просто не змогла вчинити по-іншому, адже свого часу ця жінка їй дуже допомогла.
А Ліза у свою чергу дізналася, що Максим приїхав сюди з їхньої області з села, щоб заробити на операцію своїй бабусі, яка його виростила, проте операція не допомогла, і її не стало.
Кожен із них мав свою історію, яку нелегко було згадувати, і водночас це допомогло їм зблизитися. Коли Максим йшов, він залишив Лізі візитку.
– Дзвони у будь-який час дня та ночі. Ліза посміхнулася
– Обов’язково зателефоную.
Життя поступово налагоджувалося, Ліза найняла доглядальницю для Анжели Вікторівни, яка доглядала за нею і проводила з нею час, поки Ліза була на роботі, а вечорами Ліза вивозила Анжелу Вікторівну на балкон і вони дивилися на мерехтливе вогнями місто, і пили чай.
Одного з таких днів і прийшов Максим. Він стояв біля дверей і усміхався, мовляв, вибачте, що без запрошення. У руках він тримав два букети та коробку цукерок. Анжела Вікторівна підморгнула Лізі, мовляв: ” Не губися, одразу видно, що хороша людина, добра.”
А Ліза і не збиралася губитись, вона вже зрозуміла, що це доля. Так, таксист, та й що з того? Може, хтось скаже, що він їй не пара, проте вона так не вважає. Вона й сама була із простої родини, а Максим, незважаючи на те, що з села і крім як крутити бублик більше нічого не може, дуже хороша, добра і чуйна людина.
Все збулося, як і передбачила циганка. Ліза одружилася з Максимом і живе щасливо. Анжела Вікторівна досі живе з ними та спостерігає за тим, як підростають діти Лізи та Максима.
Іноді дивлячись на Максима, жінка думає: “А на його місці міг би бути мій син, якби Сергій не вчинив так необачно”.
Однак минуле не повернути і Анжелі Вікторівні залишається тільки дякувати Богові за те, що він послав їй таку гарну невістку, хоч і колишню.
