– Я не хочу більше терпіти це все! – Ірина кричала, не могла зупинитися.
Роговий замовк, здивований. За все сімейне життя від Ірини він такого не чув. До останнього дня дружина частіше мовчала або намагалася віджартовуватися від його претензій.
А претензій у Рогового було більш ніж достатньо. Йому вічно щось не подобалося: обід, поведінка Іри, її звичка «тупити» на кожному кроці, її лінь, небажання виконувати ініціативи чоловіка і раціоналізаторські ідеї, її аморфність… Ой, та скільки завгодно претензій.
Він іноді уявляв, а що, якби… Якби раптом Ірини не стало. Навіть кривився. Стільки проблем доведеться вирішувати самому. З нею зручно. Легко. І знову ж таки – на кого він буде виливати відро бруду, поганого настрою, на кого він буде зганяти свої образи і роздратування?
На нього часто находило: сил ніяких і вселенська несправедливість. Ірка дуже доречно потрапляла під гарячу руку. Так покричиш на неї, штовхнеш, і потім легше стає. Навіть шкода її. Навіть подоба любові до неї. Стоїть біля раковини, згорбилася, намиває тарілки і сльози ковтає. Дурепа. А не треба було…
Що – не треба було – він і знати вже не хотів. Баби – дурепи, все пробачать. Баби – дурне плем’я. Створені, щоб терпіти. Нічого – потерплять. Тим більше, Іра завжди терпіла. Сама винна.
У Алли б його закидони не пройшли. Алла сама могла його змусити п’ятий кут шукати. Спробував би він Аллу хоч раз дурепою назвати… А ця….
Брав Роговий Іру заміж із задоволенням. Тендітна, маленька, великоока і сміхотлива. Є чим похвалитися. Нехай Алла дивиться і давиться – не одна вона така королева, бувають і кращі.
Познайомився він з Іркою після чергового розриву з Аллою. Та знайшла чергового чоловіка і вказала Роговому на двері: вали, псих і жебрак, бачити тебе не хочу.
У розпатланих почуттях валив. Крутив кермо і плакав. Аллу Роговий любив до божевілля, до тремтіння. І ось, на узбіччі раптом побачив Іру. Юна, легка, в білій сукні, вона не йшла, летіла. Ця картина врізалася в мозок. Бачення чистої краси. Символ молодості – ця Ірочка.
А що зараз? Желе. Крізь поріділе волосся видно беззахисну шкіру черепа. Вся хвора. Вічно у неї «там коле, там болить». Двадцять років сімейного життя в кущі.
Соромно на люди з нею вийти: якась безглузда куртка, якісь потворні чоботи… Очі порожні. Хоч би нафарбувалася… Ой, краще не треба їй фарбуватися. Ще гірше стане: помада вічно скочується в кутах рота. Туш обсипається.
Роговий давно звик іти не поруч, а попереду. Іра повзе слідом, потім наздоганяє. Опудало. Дивитися огидно. А така ж красуня була. Чому, коли «вони» виходять заміж, перестають за собою стежити?
Інша справа, Алла, досі тримає себе у формі. Але жити з нею Роговий не став би ні за які гроші. Ніяких нервів не вистачить: роги приміряти він не збирається. Нехай вже краще при ньому буде така миша. Зате комфортно.
Десь Роговий прочитав, що чоловіча любов відбивається на обличчі жінки. Брехня. Ось він Іру любить, і що? Та нічого. Іра постаріла і подурнішала. Зраджувати він їй не збирається з почуття огиди до всієї жіночої статі, та й лінь. Але закрутити інтрижку, пофліртувати з кимось він ніколи не відмовлявся, тримав себе в тонусі.
Були якісь історії в молодості, але – несерйозно, так. Він тоді про Іру думав. Ревнував. Чому все проходить? Прикро…
Роговий скромно відзначив п’ятий десяток. Друзів у нього за роки не накопичилося, а ті, що були колись – відсіялися. Іра теж стала замкнутою, нетовариською. Сім’я – справа така, не до подружок. Нема чого в будинку прохідний двір влаштовувати.
Он, у мами Рогового кожні п’ять хвилин було: Рая, ти вдома? Рая, дай солі. Рая, став чайник, Рая, Рая, Рая… Ніби справ у Раї ніяких. І цілий день повзають і повзають. Роговий, ще молодий хлопець, часто з матір’ю сварився:
– Я можу відпочити після роботи? Чи ні?
Мати тоді сперечалася з ним, навіть голосила щось. Роговий, щоб вона замовкла, починав бити тарілки. Мама слово – він тарілку. Мама ще одне – і він не відстає. Одного разу так весь сервіз з шафи розтрощив. Зате запам’ятала на все життя, і гості в квартирі пропали.
Зараз у мами знову прохідний двір. Син давно одружений – можна і розслабитися. Хоч вона і стара, але хвіст трубою. По ній і не скажеш.
– Ти на фітнес, чи що, записалася? – жартував Роговий іноді при зустрічі.
А та посміхалася і мовчала. Вона взагалі намагалася з сином не розмовляти. Неможливо з ним розмовляти – вічно перебиває, смикає, лається. Ну його. Мама згортала розмову і тікала у своїх справах. Роговий – у своїх.
Батьків потрібно любити здалеку, чим далі від них, тим міцніше. Аксіома щасливого життя.
Роговий взагалі завжди був принциповим. Заперечень на свою адресу не терпів. Він був розумним. І знав це. Правда, з його думкою рідко рахувалися, що дратувало. Колеги цуралися Рогового, відверталися, як від чумного. Тупа, сіра маса. У підсумку, завжди виходило так, як він і передбачав.
– Наврочив! – говорили йому, – у тебе язик поганий!
Язик… Просто аналітичний дар! Просто треба частіше прислухатися до розумних людей! Роговий зневажав сіру масу. Але ж прикро. За обідом Роговий розмірковував про роботу і злився, що Ірка погано слухає його – не «слухає» мудрих слів.
Така ж тупа, як і всі. Він дратувався і починав смикати дружину з приводу і без. Втім, приводів було більш ніж достатньо.
І ось – грім серед ясного неба – вона раптом почала кричати.
– Замовкни! Ненавиджу! Залиш і мене, і людей у спокої! – обличчя Іри почервоніло, очі перетворилися на гострі клинки.
Роговий не витримав, вліпив Ірині ляпаса. Кажуть, ляпас – найкращий засіб від істерик.
Вона вся відразу якось здулася, обм’якла і затихла. Мовчки підвелася з-за столу, пішла в іншу кімнату.
Через пару годин Роговий не витримав, постукав по стіні: пора пити чай. Йому подобалося пити чай у вітальні, в «залі», як він любив говорити. Перед телевізором.
Іра викочувала з кухні столик на коліщатках. На столику красувався порцеляновий чайник, блюдце з лимонними часточками, цукорниця, вазочка з цукерками і піднос з канапе.
Роговий пив чай під новини. Так смачніше. Іра сиділа на кріслі і чекала, поки чоловік закінчить трапезу. Було в цьому щось вишукане. Потім дружина котила столик назад і довго гриміла на кухні посудом. Це дратувало. Сервіз дорогий. А вона гримить. Вже дві чашки розбила, роззява.
Тиша. Іра не реагувала. Роговий злився. Крикнув. Іра мовчала. Він підвівся з дивана і ногою відчинив двері в кімнату. Дружина лежала на ліжку і дивилася в стелю.
– Гей! Я довго чекатиму? – заричав Роговий.
Вона ніяк не реагувала. Вона була, як…
– Іра? Іринко, ти що? Ірк-а-а! – Роговий страшно закричав, кинувся до телефону, викликати швидку.
Лікарі приїхали швидко.
– Інсульт, – сухо констатував молоденький лікар.
***
Вона важко вибиралася. Мати Рогового забрала невістку до себе: м’яла її тіло сильними руками, годувала її з ложечки, вчила говорити заново. Чомусь, одухотворені предмети Іра могла промовляти: корова, коза, собака. А слова «чай», «стіл», «будинок» у неї не виходили.
– Нічого, нічого, – втішала її Рогова, – лиха біда – початок. У Марії Соколенко, вона в п’ятій квартирі живе, ще гірше було. І нічого, бігає по грядках, як кінь. Ти їж, Ірочка, їж. Ще ложечку – ам!
Іра не питала про Рогового, а мати – не говорила. Син і чоловік до них не приходив. Він «любив» родичів здалеку.
Казали, що бачили його в товаристві миловидної дами. Але мати не сказала невістці про це. Нехай одужує. Нехай, якщо що, залишається. Їм двом місця вистачить. Спокійно і не нудно. А Роговий… Що – Роговий? Роговий з возу – Ірці легше!
Спеціально для сайту Stories
