– Та не пропаде твій батько. Йому ж всього сорок три. Думаєш, він вічно буде оплакувати твою маму? Як би не так. За статистикою, самотніх жінок більше, ніж чоловіків.
Обов’язково його прибере до рук якась самотня жінка. Тому поїхали до Києва, не заважай батькові налагоджувати своє особисте життя. Або ти хочеш, щоб він до кінця своїх днів жив один?
Вони жили в невеликому містечку під Києвом. Коли дівчата вчилися в десятому класі, мама Наді потрапила під машину.
Вони з батьком важко переживали втрату. На Надю звалилися домашні справи, але вона все встигала, не закинула навчання і отримала високі бали за іспити.
Аліса весь час мріяла виїхати з невеликого містечка до Києва, вмовляла і Надю поїхати з нею.
– Батько досі переживає, не може змиритися з втратою мами. А якщо ще й я поїду? Ні, я не залишу його одного, – не погоджувалася Надя.
– Та не пропаде твій батько. Йому ж всього сорок три. Думаєш, він вічно буде оплакувати твою маму? Як би не так. Ось побачиш, скоро якась самотня жінка прибере його до рук.
Безжальні слова подруги про батька боляче ранили Надю. Але не можна сказати, що в них не було правди. Тому Надя все ж поговорила з батьком.
– Їдь, донько. Не бійся, я впораюся. Та й Київ поруч. Не сподобається, завжди зможеш повернутися.
І Надя поїхала з Алісою до Києва. Вона вчилася добре, могла б і до інституту вступити. Але в Аліси бали середні, їй інститут не світить. А Надя не хотіла кидати подругу. За компанію вона вступила разом з Алісою до педагогічного коледжу.
А до інституту можна вступити потім, на заочне відділення, коли буде працювати. Жили вони разом в одній кімнаті в гуртожитку.
Спочатку Надя щовихідних їздила до батька. Але після Нового року стала помічати, що батько змінився: повеселішав, в холодильнику стоїть каструля з супом і котлетами. Невже сам приготував?
Збентежений батько зізнався, що це сусідка Світлана приготувала йому, ну і взагалі… Надя заспокоїла батька, сказала, що все розуміє і зовсім не проти, навіть рада, що у батька з’явилася подруга. Здогадалася, що коли вона приїжджає додому, сусідка до батька не заходить.
– Що ви як маленькі? Живіть разом, я не проти.
Але їздити до батька стала рідше, щоб не заважати і не бентежити.
Аліса до навчання ставилася байдуже, часто прогулювала заняття, вечорами ходила з хлопцями по клубах, а то й ночувати не приходила. Надя всіляко прикривала її, допомагала на заняттях.
– Ти зовсім на навчання забила? Дивись, дограєшся, виженуть з коледжу або дитину нагуляєш. Воно тобі треба? – намагалася напоумити подругу Надя.
– Ти прямо, як матуся. Не бійся. У мене все під контролем. Мені діти не потрібні. А ти зі своїм Мишком все за ручку ходиш? – безтурботно відповідала Аліса.
Літню сесію за другий курс вона здала абияк. Не без допомоги Наді, звичайно. Останнім часом стала похмурою і розсіяною, ніби щось турбувало її.
– Що з тобою? Ти не захворіла? – поцікавилася Надя, коли вони їхали додому, в своє рідне місто.
– Що-що? Дитина в мене буде, – зізналася Аліса.
– Я ж попереджала тебе. І що тепер робити? – ахнула Надя.
– Залишати не буду. Слухай, попроси грошей у батька на переривання. Мати не дасть, я навіть заїкатися не буду, – попросила Аліса подругу.
– Ти що, з глузду з’їхала? Ти ж казала, що у тебе все під контролем? – обурилася Надя.
– Не кричи так голосно, люди навколо. Так попросиш грошей у батька?
– Навіть не подумаю. Після цього ти можеш залишитися без дітей назавжди. Скажи краще своєму хлопцеві. Нехай одружиться.
Аліса прикусила губу.
– Сказала. Він відразу зник. Мати в..є мене. Вона одна мене виростила. Весь час повторювала, щоб я не повторила її помилку. А я… – Аліса відвернулася до вікна.
– Нічого, посварить, звичайно, а як побачить онука чи онуку, так і розтане, – сказала розсудлива Надя.
– Як же. Ти мою матір не знаєш. Може, і розтане, тільки спочатку зі світу мене зживе. Надю, допоможи, га? – Аліса благально подивилася на подругу.
– Гаразд, спробую, – зітхнула Надя.
Батько грошей дав би. Але Надя питати не стала. Не могла вона на таке просити. Думала, може, з часом в Алісі прокинеться материнське почуття.
Приведе на світ навесні, вчитися залишиться всього кілька місяців. А вона допоможе Алісі. Та ще й дякуватиме їй, що не дала позбутися дитини.
Алісі сказала правду, що грошей у батька просити не стала.
– А ще подругою називаєшся, зрадниця… – кричала на Надю Аліса.
Але переривання вона так і не зробила. Містечко маленьке, всі один одного знають, боялася йти в лікарню. Матері обов’язково хтось доповів би. А коли повернулися до Києва у вересні, було вже пізно робити.
На зимових канікулах Аліса додому не поїхала. Живіт вже не сховаєш. Але мати раптом сама приїхала провідати дочку, немов відчула недобре. Аліса вчасно побачила її і сховалася в іншій кімнаті, залишивши Надю прикривати її.
Вірна подруга заспокоїла маму Аліси, сказала, що вона підробляє в інтернаті, набирається досвіду. Мати рвалася до дочки.
– Та вас не пустять туди. І дітей одних вона кинути не може, – брехала, червоніючи, Надя.
Мама посумувала, що не застала дочку, залишила сумку з гостинцями і поїхала додому.
– Навіщо ти так? Мати все-таки. Вона ж, скільки тобі навезла всього. Сказала б правду, самій же легше було б. Покричала б і перестала, – вичитувала потім подрузі Надя.
– Ага, побачила б мій живіт, знаєш, що влаштувала б? Ні вже. Швидше б вже. У пологовому будинку її залишу. Що я одна з дитиною на руках робитиму? – зітхала Аліса.
– Раніше треба було думати. Як ти можеш так говорити? Вона ж чує, – дорікала Надя.
– Ось і забирай її собі, якщо така добра, – вигукнула Аліса. – Теж мені мати Тереза знайшлася.
Наприкінці лютого Надя прокинулася вночі від стогонів Аліси. Та корчилася на ліжку.
– Що, почалося? – Надя викликала швидку допомогу.
– Журавленко, май на увазі, з дитиною в гуртожиток не пущу, – крикнула вслід Алісі вахтерка.
Через три дні Аліса повернулася в гуртожиток одна.
– А дитина де? Ти її що, все-таки залишила в пологовому будинку? Як ти могла? – накинулася на подругу Надя.
– Відчепися. Набридли всі. – Аліса лягла на ліжко і відвернулася до стіни.
Через тиждень вона зібрала речі і пішла з гуртожитку, поки Надя була на заняттях. Та дзвонила подрузі, але Аліса весело відповіла, що у неї все добре. Нехай правильна Надя вчиться, а їй набридло. Більше подруги не бачилися і не спілкувалися.
*****
Після закінчення коледжу Надя з сином повернулися додому, до батька. Він у своїй квартирі жив із сусідкою Світланою, а її квартиру здавали.
Але коли повернулася Надя з сином, відмовили мешканцям і віддали квартиру Наді. І всі задоволені. Жили поруч, але й не разом.
Минуло чотири роки.
Надя влаштувалася працювати в дитячий садок, щоб бути поруч із сином. Одного разу вони йшли з Іваном з садка. Містечко занесло снігом. Іван радісно міряв кучугури. Надя сварила його, що в чоботи наб’ється сніг, промокне і застудиться, але хіба витягнеш хлопчика з кучугур?
– Надя, привіт! А я дивлюся, начебто ти. Скільки ж ми не бачилися? – несподівано почула вона знайомий голос і обернулася.
У яскравій жінці в дорогій шубі вона не відразу впізнала Алісу. Поруч з нею стояв чоловік.
Надя розгубилася.
– Ти що, не рада? Це ж я, Аліса.
– Тебе важко впізнати. До матері приїхала? – запитала Надя, а сама не випускала з поля зору Івана, сподіваючись, що він не підійде до них.
– Так. Це мій чоловік Сергій. А це твій син? – Аліса кивнула в бік Івана. – Невже Мишко все-таки вмовив тебе? – зареготала Аліса.
– Холодно, а Іван весь у снігу, застудиться. Вибачте, нам треба додому. – Надя підійшла до сина, витягла його з чергового замету і відвела подалі від чіпких очей Аліси.
Ця раптова зустріч налякала її. Всю дорогу вона сподівалася, що Аліса не встигла розгледіти Івана. Але ввечері пролунав дзвінок. Надя пошкодувала, що не здогадалася вимкнути телефон. Вона відповіла.
– Скажи чесно, це мій син? Ти все-таки усиновила його? – запитав у слухавці напружений голос Аліси.
– З чого ти взяла? Це мій рідний син, – відповіла Надя, але приховати занепокоєння не змогла.
– Ти ніколи не вміла брехати. Він же схожий на свого батька. Просто одне обличчя, – не відставала Аліса.
– Ти помиляєшся. Це мій син, – Надя хотіла натиснути на «відбій», але не встигла, Аліса крикнула в трубку, що хоче побачитися і поговорити. – Завтра о п’ятій в нашому кафе.
Надя розуміла, що якщо не піде, Аліса все одно знайде її, прийде додому і буде розмовляти при синові, що ще гірше. А цього допустити вона не могла. І вона пішла в кафе. Сіла за столик навпроти Аліси, яка чекала на неї. Та сьогодні була одна.
– Про що ти хотіла поговорити? У мене мало часу. Мені потрібно забрати з садка сина, – з відчаєм і страхом запитала Надя.
– Сина? – Аліса підняла ідеальної форми брову.
– Так, сина. Мого сина, – з натиском повторила Надя.
– Як тобі вдалося забрати його? Начебто самотнім жінкам не віддають дітей.
Надя мовчала. Вона не знала, чи варто розповідати Алісі правду.
– Я все одно все дізнаюся, – рішуче сказала Аліса, вгадавши її думки.
– Я вмовила Михайла одружитися зі мною. Дістала довідку, що при надії, і нас швидко розписали.
– А ти, виявляється, спритна. – Аліса посміхнулася.
– Незабаром ми розійшлися, Михайло так і не зміг звикнути до дитини. – Надя зі страхом подивилася на колишню подругу. – Ти ж сама мені сказала: «Забирай її». Дитина була не потрібна тобі. Хіба ні? – з відчаєм запитала Надя.
– Іван не іграшка, не можна просто так кинути його, а потім… Я його мама, а не ти. Я не віддам його тобі, – Надя говорила голосно, на них озиралися.
– Тихіше ти. Я не забираю його. Поки. Просто прийшла поговорити.
– Про що? – напружилася Надя.
– Про сина. Мабуть, Бог покарав мене. Не виходить більше дітей. Сергій просить спільну дитину. У нього є дочка, але у неї проблеми зі здоров’ям: косоокість, одне око майже не бачить, дівчинка відстає в розвитку…
Дружина кинула Сергія. Я кохаю його. Заради нього я терплю його дочку. А Іван здоровий. У нього такі розумні очі… – Аліса говорила, дивлячись убік, немов сама до себе.
– Думаєш, твій чоловік прийме чужу дитину? – запитала Надя.
Аліса здригнулася, немов прокинувшись.
– Знаєш, як побачила його, відразу зрозуміла, що він мій. Це голос крові. Я впевнена, Сергій полюбить його. Він мріє про сина.
– Я не віддам тобі його, чуєш? Не віддам! – Надя підхопилася на ноги, перекинувши з гуркотом стілець, і кинулася до дверей.
– Побачимо! – крикнула їй у спину Аліса.
Надя бігом побігла в сад, немов Аліса вже гналася за нею. Вона притиснула до себе Івана і все повторювала, цілуючи:
– Не віддам. Нікому не віддам. Ти мій, тільки мій.
Тепер Надя ходила вулицями містечка, постійно озираючись, здригалася від дзвінків. Але минув тиждень, Аліса більше не з’являлася. «Напевно, поїхала до Києва», – подумала Надя і заспокоїлася.
Її зміна в п’ятницю була ранкова, і коли вона прийшла за сином в садок, друга вихователька здивовано подивилася на Надю.
– Як нога? Твоя сестра сказала, що ти підвернула ногу і просила забрати Івана.
– Ти віддала чужій людині мого сина? – закричала на неї Надя.
– Я ж не знала. Вона так переконливо говорила…
– Як ти могла віддати його без мого дзвінка? – накинулася Надя на неї.
Але вихователька тільки кліпала очима і вибачалася.
Надя кинулася додому до Аліси, але її мати сказала, що Аліса з чоловіком поїхали ще тиждень тому до Києва.
Не роздумуючи, Надя побігла в поліцію.
– Це його мати, кажете? То чого ви кричите? – відповів поліцейський.
– Яка мати? Вона відмовилася від хлопчика в пологовому будинку, а тепер вкрала його у мене. Ви будете шукати мого сина? – Від відчаю і безсилля Надя вдарила кулаком по столу чергового.
– Заспокойтеся, громадянка. Будете бешкетувати, посаджу в клітку. Де шукати вашого сина? У Києві?, – незворушно сказав черговий.
– У мене є номер її телефону, за ним же можна знайти людину? – запитала Надя, втомившись від суперечок з поліцейським.
– Сідайте он туди, громадянка. Ось папір. Напишіть все детально. Потрібна фотографія хлопчика.
Почалися страшні своєю невідомістю дні. Надя не могла спати, нічого не їла. Іноді їй чувся голос Івана, і вона бігала по квартирі, як божевільна, шукаючи його. Намагалася додзвонитися до Аліси, але у тієї весь час був вимкнений телефон. А може, вона його викинула і купила новий.
Батько зі Світланою були поруч, підтримували, як могли. Надя рвалася до Києва шукати Івана. Батько заспокоював її.
– Куди ти поїдеш? Вулицями ходитимеш і шукатимеш? Ти не знаєш адреси Аліси.
– А якщо вона з ним щось зробить? – не вгамовувалася Надя.
– Яка-неяка, а вона все ж йому мати. Забрала, значить, він їй потрібен. Нічого вона з ним не зробить. Чекай.
Але як чекати, коли без Івана не могла навіть дихати? Через чотири дні зателефонувала Аліса.
– Поверни мені сина! – закричала в трубку Надя.
– Ти мені все життя зламала, – пролунав у слухавці голос Аліси. – З твоєї вини я народила. Ти хороша, так? Чого не відвезла його подалі? Так ні, додому повернулася. Спеціально? Щоб показати, яка ти добра і хороша?
Сергій змусив зателефонувати тобі. Поставив умову, що якщо не поверну тобі сина, він кине мене. Мого, до речі, сина. Якби не він, не побачила б ти Івана.
– Де Іван? – прошипіла Надя. Горло стиснуло спазмом.
Якщо чоловік її кине, значить, Іван Алісі буде більше не потрібен, вона може…
– Будь ласка, поверни мені сина. Я дам тобі все, що хочеш, – повторила Надя.
У трубці пролунав сміх Аліси.
– А що у тебе є? Ти ж жебрачка.
– Будь ласка, поверни мені сина… – прошепотіла з останніх сил Надя.
Настала довга пауза. «Вона збожеволіла, якщо пішла на таке. Господи, тільки б Івану нічого не зробила…» – думала Надя, втрачаючи терпіння.
– Приходь в кафе. Одна, – раптом сказала Аліса.
– Іван біля тебе? – крикнула Надя, але зв’язок уже обірвався.
Надя кинулася до передпокою, зірвала з вішака пальто і відчинила двері.
– Ми з тобою, – вискочив слідом батько.
Надя тільки махнула рукою. Не було часу пояснювати йому, що Аліса просила прийти її одну.
Вона влетіла в кафе і відразу побачила Алісу. Івана з нею не було.
– Де Іван? – крикнула Надя, задихаючись від бігу.
– Мамо! – звідкись збоку до неї підбіг Іван, і обійняв її.
Надя цілувала сина, забувши про Алісу. Поруч пролунав якийсь шум. Відірвавшись від Івана, Надя побачила, як батько міцно тримав за руки Алісу.
– Ось, втекти хотіла. Поліція вже їде. Нехай вона розбирається з нею, – сказав батько.
– Відпусти! Нічого ви мені не зробите, це мій син! – кричала, вириваючись, Аліса.
– Тату, відпусти її. Нехай іде. Вона вже себе покарала, – сказала Надя і знову притиснула до себе Івана.
Надя забрала заяву з поліції, взявши з Аліси обіцянку, що вона більше ніколи близько не підійде до Івана.
Жіноча дружба закінчується, коли подруги не можуть поділити між собою чоловіка. В даному випадку сина. Аліса народила його і кинула в пологовому будинку, Надя забрала і виростила, віддаючи йому свою душу і серце.
А Іван нічого не зрозумів. Мамина знайома відвезла його до великого міста. Але майже з ним не спілкувалася, цілими днями сварилася з чоловіком. А Іван грав з дивною, але доброю дівчинкою і дуже сумував за мамою, справжньою мамою…
Спеціально для сайту Stories
