Ольга монотонно шкрябала пригорілий жир із дна каструлі залізною мочалкою, і одним оком стежила за ряженими в телевізорі. Убрані в бутафорські, громіздкі костюми, вони танцювали і голосно співали відомі шлягери. А ті, що сиділи в журі, старанно захоплювалися і вдавали, що не впізнають виконавців – своїх друзів, родичів та знайомих за фахом.
На відміну від виступаючих, журі були без картонних коробок на голові, але від цього нітрохи не втрачали подібності до тих, що на сцені. Товстий шар гриму, їм схоже накладали на обличчя лопатою та вирівнювали шліфувальною машинкою, на поверхні не було ні зморшок, ні нерівностей.
На мармурових, як гіпсовий зліпок, обличчях, солодко-захоплено сяяли намальовані очі, і засліплювали білизною зуби. Ольга не те що захоплювалася б подібними шоу по телевізору, швидше за все їй сьогодні хотілося бачити, щось яскраве і радісне.
Втома від нескінченного кола будинок-робота-дача та незадоволене обличчя чоловіка на дивані кожного вечора, не додавали життєвого тонусу. Нещодавно покинула цей тлінний світ мати Ольги, жінка в солідному віці, але при своєму розумі. І дочка тяжко перенесла втрату тієї, яка любила її просто так, за те, що вона на світі є.
Могла лаяти, ображатись, але у важкі хвилини завжди була поруч і підтримувала чим могла. Близькі горювали після похорону. Ніхто не ляже поряд у труну, саваном твоїм не вкриється, кістлявою рукою долоня не стисне, висловлюючи підтримку. Кожен у свою останню годину постане перед старою з косою.
І нічого страшного в цьому немає, смерть лякає поки вона в далекому-далеко знаходиться, а як станеш віч-на-віч, начебто і нічого особливого. Ось так і мати Ольги, довго хворіла і пішла наостанок, полегшено зітхнувши, з усмішкою на губах. Ольга на похороні плакала, чоловік її Іван на поминках нажерся, чи то від радості, чи то з горя.
Швидше за все від радості, теща терпіти не могла “лінивого, ненажерливого” зятя. Не соромилася бабка і застосовувала міцні вирази, коли чехвостила нахабного лінивця, що зручно влаштувався на шиї дружини. З роками, спритність тещі зменшилася, а перед смертю так зовсім занедужала. Два роки хворіла тяжко, Лариса доглядала її за нею, Рома з дружиною приїжджали, допомогти.
Ольга теж бігала до матері, хоч Іван і забороняв, викроювала час, відпрошувалася з роботи, щоб чоловік не знав. Теща Ваню завжди напружувала неймовірно, а в молодості особливо, він терпіти не міг цю жінку, що суне свій ніс куди не потрібно. Він часто знімав напругу, і лікував нерви, зіпсовані битвами з тещею, зриваючись на дружині та дітях.
Старенька здогадувалася про це, але дочка мовчала як партизан, а онуки теж боялися батька, і намагалися уникати цієї теми. Підростаючи, вони все більше тяглися до бабусі, і якомога більше проводили час в її двокімнатній квартирі. Гірко плакали, проводжаючи в останній шлях онуки Лара з Ромою, невістки та правнуки.
Приперся навіть колишній співмешканець Лариси з гвоздиками, і старанно тер очі хусткою, зображуючи горе. Бабуся любила і балувала всіх, а в останні років 15, Лара спершу одна, потім з дитиною жила у бабусі. Після школи Рома теж жив у бабусі, з батьками чи бачите, йому жити не хотілося, а Іван Миколайович і не хвилювався.
У трикімнатній, просторій квартирі було дуже комфортно вдвох із дружиною. Дев’ять днів після похорону пройшли, як у тумані, близькі горювали і сумно зітхали. Іван нагадував дружині про спадок постійно. Йому кортіло прибрати до рук двокімнатну квартиру і всі цінні речі в ній, а там же десь і гроші ж мають бути.
Чоловік блаженно посміхнувся, уявивши як добре вони житимуть, якщо продати тещину квартиру. Можна звільнитися з роботи, і лежати вдома, проїдаючи спадщину, і попльовуючи в стелю. Іван почухав черево, туго набите пельменями зі сметаною. В цей момент дружина запропонувала здавати квартиру в оренду, що б був додатковий дохід.
Вона хвилювалася за дочку з онукою, яким доведеться з’їжджати зі звичних умов, але боялася прямо говорити про це чоловікові. Вона обережно запропонувала чоловікові залишити у квартирі дочку з онукою. Іван же сказав, що вони можуть залишитися жити в тій квартирі, якщо дочка платитиме за неї і зробить ремонт.
Він хрюкнув від задоволення, передчуючи халявні гроші. Батько недолюблював дочку та онуку, тож у Ольги очі полізли на лоба, почувши його пропозицію. Це було щось неймовірне і надзвичайне, щоб він дозволив дочці, жити в бабиній квартирі. Він прямо наказував дружині подзвонити дочці, бо його манила перспектива отримати гроші якомога швидше.
Ольга витерла руки і пішла за телефоном у спальню, припадаючи на хвору ногу, куди штовхнув чоловік. І без того коліна часто опухали та боліли, чоловік знав про це, і йому дуже подобалося, завдавати ударів по хворих місцях. Це була така весела гра, шпикувати і діставати дружину, особливо коли вона цього не чекає.
Дочка довго не брала слухавку, чим розлютила батька, і він почав бурчати, що ще п’ять хвилин і передумає. Нехай з’їжджає Ларка на орендоване житло, якщо бабусина квартира не потрібна. Але Лариса, мабуть, почувши загрозу, нарешті взяла слухавку, і мовчки вислухала матір. Гукала, погоджуючись, поки та розхвалювала батька, готового поступитися квартирою рідній доньці.
І сказала спокійно, що завтра заїде після роботи, там обговорять, як бути далі. Іванові стало не по собі, від тону доньки, яка, навіть і не подумала хвилюватися, що залишається на вулиці. Невже чогось удумала зараза, може, сподівається теж частину спадщини отримати?! Лара була копією ненависної тещі, така ж егоїстична і жорстока, але ще енергійніша і мстивіша.
Іван побоювався її, і цей страх посилювався з кожним прожитим роком, дочка дорослішала і ставала нахабнішою. Він старів, втрачав сили і владу, над вирослими і самостійними дітьми. Колись він був володарем у сім’ї, вирішував кому і що робити, і як поводитися. І йому це подобалося, він насолоджувався владою і безкарністю, із задоволенням зводив всіх.
Дружина повністю підкорялася йому і не створювала незручностей, а от дітей іноді доводилося втихомирювати. Рома ріс слухняним і мовчазним, як мати, йому на горішки діставалося не так часто, як Ларисі. Виховання дітей справа нелегка, ледь даси слабину, сядуть на голову, тому Іван і намагався тримати їх у суворості.
А дочка відірва така росла, батькові та матері нерви мотала, навіть у школу відмовлялася ходити, соромилася, що вбрана погано. Хотіла щоб батько з матір’ю тисячі витрачали на якусь дурницю – джинси, сорочки, телефони. І не думала про те, що гроші не з неба падають, за них треба попітніти. Якщо витрачати на хотілки, то доведеться зуби на полицю покласти, а цього Іван боявся.
А дочка і по дому не любила працювати, вічно доводилося підганяти стусанами, щоб вчасно подала батькові каву та капці. У 15 років вирішила, що виросла і в’якати почала, я мовляв не зобов’язана прислужувати. Довелося Івану пояснювати їй просту істину, що батька треба шанувати. Два тижні лежала Ларка, доки бабуся не прийшла.
Рома не витримав і пішов після школи з дому. Коли одружитися надумав, навіть на весілля не запросив і онуків не показав жодного разу. Живе через вулицю, їздить на роботу повз будинок батьків, і не заходить провідати. Ольга начебто ходить до них, коли Івана нема вдома, але нічого не розповідає, все відмовчується.
Ларка розпустилася вщент, пожила з якимсь дебілом і дочку принесла, Улянку білобрису і кістляву. А потім розлучилася й на бабину шию села, разом із соплячкою своєю. А бабця і задоволена, все сюсюкалася з ними, всю пенсію на них витрачала. Добре жилося Ларисці, шикувала на бабусині гроші, ще й аліменти від колишнього співмешканця приходили.
Вела такий розпусний спосіб життя, що захитаєшся, батько на власні очі один раз бачив, як дочка йшла з пляшкою пива в руці, а ще Олексій із сусіднього будинку казав, що Ларка з подругами гуляла у кафе, день народження відзначала. Тому Іван і заборонив дружині вітати дочку і внучку безрідну, в гріху зачату, не зрозумій від когось народжену.
Співмешканець же не став з Ларкою розписуватися, розумів, що розпусну дівку не варто брати заміж. Але Ольга схоже, так і не послухалася, пропадала часто десь і приходила зі щасливими очима. За що й була навчена, але терпіла, на те вона і дружина, щоб мовчки зносити повчання чоловіка. І ось теща нарешті померла, і квартира у спадок має перейти до Ольги, а Ларка тепер могла вилетіти з нажитого місця.
Але Іван з роками добрішим став, не став одразу виганяти доньку з онукою на вулицю. Нехай живуть, їм нікуди йти, та й квартира вимагає ремонту хорошого, нехай спершу вкладеться у майно. Щоб потім продати за хороші гроші, і старість Івану зустріти гідно. Заслужив він на це, стільки років праці та терпіння його, коштують не один мільйон.
І ніхто йому не відшкодує витрачені нерви та здоров’я, якщо сам не подбає. А що, має право, будинок побудував, вірніше квартиру дружина отримала від підприємства, дерево якось на суботнику посадив. Син є, і він давно прибудований, свати люди не бідні, дочці будинок подарували, де молоді та живуть. Щоправда, Іван не був там, але бачив збоку, гарний дім у сина.
Сват грошей для них не шкодує, а що шкодувати дармові, на ринку два кіоски тримає, капіталіст моржовий. Отже, все призначене природою чоловікові він виконав, настав час і собі пожити трохи. Увечері Ларка прийшла сама, принесла матері цукерок та пирогів, а батькові навіть пляшечку не прикупила, невдячна.
Навіть Ольга не витримала і шепнула дочці, чого мовляв гостинець батькові не взяла. Лариса скривила тонкі губи, точнісінько як у тещі, очі з прищуром, і ніс гострий, як дзьоб. Івану не сподобався зухвалий тон доньки, так і хотілося її пояснити що до чого, як він звик. Дочка ж спокійно сказала, що батько жодного відношення до спадщини бабусі не має.
Виявилося, що за життя бабуся подарувала квартиру онучці. Івану здалося на мить, що ягідна усмішка тещі проступила на обличчі Лариси, і він заревів від ненависті. Спадщина, на яку він покладав великі надії, попливла з його спітнілих рук, навіть не помахавши на прощання рукою. Теща, кончини якої він чекав стільки років, і терпів витівки, помстилася йому через Ларису.
Він задихаючись від злості, кинувся на дочку, яка стояла, переможно випнувши груди, і дивилася на нього з усмішкою. Раптом йому на голову впала люстра. Чоловік лежав горілиць і не рухався і, здається, не дихав. Лара вправно перевірила пульс батькові на шиї, помацала розбиту голову, а потім спокійно витерла руку старим рушником, що висіла у матері на плечі.
Швидка допомога приїхала швидко, лікар зморщив носа, почувши запах. Сусіди допомогли завантажити його в машину та горе-вояку відвезли до лікарні, де окрім забиття, діагностували ще й інсульт. Прийшов до тями Іван у лікарні, де з подивом виявив, що права рука не слухається. І тіло якось підозріло відсутнє місцями, не відгукується на спроби ворушитися.
Ольга прийшла тільки надвечір, і мовчки поклала на тумбочку вузлик із фруктами та пиріжками. Дивно відсутня, вона посиділа трохи поряд із ліжком, де лежав чоловік, і мовчки пішла, не попрощавшись. Як тепер жити, коли рука не слухається, а серце затихло і лежить там, усередині, наче чекає кінця.
Ольга приходила щодня і мовчки кидала на тумбочку пакет із продуктами, ні про що не питала, і сама не розповідала нічого. Вона дивилася на чоловіка, що безпорадно лежав перед нею, і в темних очах без зіниць розгорілося солодке почуття помсти. Той, хто мучив її тридцять з лишком років, тепер не міг поворухнути рукою, і їй хотілося ткнути його в бік або вщипнути.
Вона насилу стримувала себе, розуміючи, що на людях цього робити не можна, стискала кулачки так, що тріщала шкіра під нігтями. Кат, що терзав душу і тіло, лежав розпластаний перед нею, і був цілком у її владі, вона могла робити з ним що завгодно. У душі чорним полум’ям вирувало щось погане, і шепотіло не перестаючи, що треба помститися.
Тієї миті, коли впала люстра, обірвалася якась нитка, що міцно тримала її на прив’язі, як собаку. І прийшло розуміння, що чоловік не всесильний. Вона дивилася на нього, з нетерпінням чекаючи, коли він нарешті буде в її владі. За тридцять з лишком років Іван нагороджував її знущаннями так часто, що повертати все це, не вистачить життя.
Але вона поверне стільки, скільки встигне, і не шкодуватиме про залишки, хай тільки випишуть його з лікарні. Через три дні Іванові дозволили підвестися, і насамперед він схопив телефон і набрав номер сина. Колись він знайшов його в телефоні дружини, і потай забив у свій, просто так, не знаючи, стане в нагоді колись чи ні.
Відповіла невістка Варя і навіть не стала питати, хто цікавиться її чоловіком, і скинула дзвінок. Іван знову натиснув на ім’я сина у списку, і крикнув, доки невістка не відключилася, щоб покликала його сина до телефону. Варя явно впізнала його голос, тому слова цідила крізь зуби, щоб той більше не дзвонив.
Він довго дивився на згаслий екран, намагаючись прийняти те, що син ніколи не прийде і не допоможе. Він набрав дочку і попросив, щоб вона зайшла до нього та привела Уляну, не чужі ж люди, він же батько все ж таки. Лариса у відповідь нагадала батькові, як вона з бабусею та дочкою ледь виживали на пенсію бабусі, а брат зі стипендії намагався якось допомогти.
Іван лише промимрив, що нічого не знав. Він добре розумів, що настав час забути про те, яким він був всесильним. І спробувати знайти виправдання деяким своїм вчинкам, а якщо не вдасться виправдатися, то вдати, що не пам’ятає нічого. Розмова з Ларою налякала його, і він на прощання квапливо прокричав у слухавку, що любить її.
Лариса нічого не сказала у відповідь, вона вперше почула слова любові від батька, але вони викликали лише нудоту. Їй було соромно за батька, який брехав, не соромлячись про любов. Було прикро, що тепер їй доведеться вдавати, що вірить його словам. Неприємно і боляче, що у цій брехні доведеться жити ще довгі роки.
Іванові стало набагато легше від того, що йому вдалося сказати дочці, що любить. Як будь-яка жінка, донька розтане від цих слів, навіть якщо й не повірить. І буде добра до немічного батька, нагодує, напоїть і випере одяг, грошима допоможе, навіть якщо вони в неї останні. Рома чоловік, він слухати не стане скарги батька, тож можна не витрачати сили.
Занурений у роздуми, він не помітив, як зайшла дружина, і стала в дверях палати. І здригнувся, коли побачив її похмуре обличчя, і величезні, чорні очі, що горіли ненавистю. Вона сухо сказала, що підготувала йому кімнату з балконом, де він і буде доживати свої роки безпорадни1 і всіма забутий.
