Усе життя виховувала сина одна. Витратила величезну кількість нервів, не спала ночами. Намагалася виростити з нього насамперед нормальну людину. Щоб сміливо могла дивитися в обличчя життю і нічого не боялася. Допомагав слабким, коли потрібно, і не відступав перед викликами життя.
16 років тому син поїхав з кордон. Лише два рази він повертався додому, вирішити деякі справи. І все. Жодних приїздів, щоб побачитися особисто зі мною, не було. Але я не засуджую. Весь цей час я працювала, тож його фінансової допомоги не потребувала.
Хоча він і передавав мені якісь гроші на день народження і Новий рік. Але віднедавна мене скоротили. До пенсії залишилося ще три роки, тож часи настали складні. Ніхто не хотів брати в офіс працівницю мого віку, адже можна взяти молоду. Платити їй менше, та й вимагати побільше.
Моє покоління мене зрозуміє. Тож мені довелося освоїти іншу професію, але за підсумком грошей все одно не вистачало. Подумала я і вирішила, що буду просити сина якось мені допомогти. Втім, він одразу погодився і навіть допоміг мені з квитками до себе.
Обіцяв, що навіть без знання мови я буду як удома. Це виявилося правдою, часто на вулицях міста я чула рідну мову. Попри порядний вік, син одружуватися не збирався. Жив один, сказав, що тут так заведено. Штамп у паспорті, за його словами, нічого не означає, а тільки обмежує права.
Проте мені сподобалася його симпатична двокімнатна квартира в тихому районі. Ми нарешті змогли поспілкуватися, багато гуляли, порівнювали життя одне одного. Загалом мені все дуже сподобалося. У якийсь момент я вирішила, що не хочу летіти назад. Адже що на мене чекає вдома?
Самотність, брак коштів, уявний пошук нормальної роботи і очікування пенсії? А тут так легко і сонячно, привітні люди, син. Ось я й поділилася своїми думками з сином. Виявилося, він цього не очікував. Спочатку почав мене відмовляти, пославшись на те, що в нього багато справ.
Потім заявив, що не звик жити у квартирі ще з кимось. Це йому заважає налаштуватися на потрібний лад, і взагалі, він за натурою самітник. Але запропонував мені зняти кімнату за його рахунок і потім глянути, що буде далі. Я, звісно, погодилася. Не відразу, але іншого виходу не було.
Кімнатка була, скажімо так, не найзатишніша. Та й район уже інший. Хоч на безоплатну допомогу скаржитися не можна, але мене здивувало прохання сина економно використовувати воду і світло. Невже пара зайвих копійок зробить якусь погоду? Далі я влаштувалася на роботу.
Нічого важкого, мені навіть подобалося, але добиратися потрібно було громадським транспортом. І вставати для цього потрібно було просто спозаранку. З цієї причини мені було ще гірше, що син не хотів впускати мене до себе. У нього ж автомобіль, дорога зайняла б кілька хвилин.
На якийсь час я змирилася з ситуацією і просто продовжувала жити далі. Із сином ми підтримували зв’язок, здебільшого мобільний. Зате я нарешті знайшла хоч якісь фінансові можливості. Поки муха не вкусила мене піти до нього в гості. Без дзвінка, точніше, подзвонила я йому вже на порозі.
Зустрів він мене з виряченими очима і вимагав, щоб я чекала за дверима. За кілька хвилин, одягнений, він узяв мене під руку і з видимим роздратуванням випровадив у двір. Запропонував пройтися до кафе, там і поговорити. Уже в кафе, знайшовши найзатишніший куточок, він сказав мені все, що думав.
Що він мене, звісно, любить і поважає, але в цій ситуації йому стає тісно. Що він не звик, щоб до нього без дозволу приходили в гості, заважали його життю. Що він, як міг, спробував мені допомогти, але більше цього робити не має наміру. Запропонував дати трохи відпочити одне від одного.
На моє запитання, чи не хоче він, щоб я полетіла назад додому, відповів ствердно. Сказав, що надсилатиме мені гроші і частіше телефонуватиме, але бути “під ковпаком” у матері втомився. Справа залишилася за малим, і наступні два дні я витратила на збори і приведення документів до ладу.
Тепер, коли я вже знову в рідному місті, сумні думки не полишають мене. Син обіцянку дотримав. Він надсилає мені якісь подачки, тож на роботу я можу не виходити, по суті. Ми спілкуємося, ніби нічого не сталося. Хоча ми обидва все розуміємо. Чи виховала я свою дитину так, як хотіла?
З одного боку, він фінансово незалежний і має свою думку та погляди на життя. З іншого боку, його поведінка мене шокувала. Але, можливо, це цілком і повністю моя ж заслуга і, як результат, мої проблеми. Чи задоволена я? Звичайно ж, ні. А, втім, які ще є варіанти?
