Людині потрібна людина…
Дмитро сидів на лавочці в парку, повторюючи цю фразу з болем, не звертаючи уваги на холод і на те, що сніжинки першого в цьому році снігу падають йому за комір.
Цьому снігу він не радів вперше в житті. Зараз у нього взагалі практично немає приводу для радості. А де його взяти, якщо він залишився один у цьому жорстокому світі, яким правлять гроші?
Три дні сьогодні, як він проводжав в останній шлях свою маму. Три дні самотності і туги.
Де ж друзі? Зазвичай в таких випадках вони підтримують, але ось тільки їх було дуже мало в житті Дмитра, тому що він не грав у футбол, не ходив по клубах, не гуляв у дворах і під’їздах.
Дімі довелося рано подорослішати – коли йому виповнилося чотирнадцять років, його батько пішов до іншої. Він ніби забув про те, що у нього раніше була сім’я.
Павло надсилав аліменти до вісімнадцяти років, але вони були мізерними. Як казала мати – спеціально влаштувався на таку роботу, де офіційно зарплата була мінімальною.
Мама була звичайним бібліотекарем і на її оклад не розгуляєшся. А Дмитро ріс, йому потрібні були нові речі, взуття. Та ще й на зло біди посипалися як з рогу достатку – спершу бабуся зламала шийку стегна і через кілька місяців її не стало. Через рік дід пішов від серцевого нападу.
Мамі було складно, вона тільки й встигала віддавати борги, які позичала на похорон. Ось Діма і взявся за підробіток – після школи мив машини на автомийках, працював кур’єром, роздавав флаєри.
Шкільні друзі віддалилися від нього, тому що він не гуляв з ними. Коли Дмитро став повнолітнім, батько ніби остаточно обірвав зв’язок.
У нього була дівчина, Настя. Коли два роки тому захворіла мама – у неї виявили рак, то в один далеко не прекрасний день вона просто сказала йому:
– Дмитре, я не можу так… Ти постійно думаєш про маму, поспішаєш до неї, щоб зробити уколи, тобі не до мене. Я молода і не хочу поки бачити біль і втрату.
Він не став нічого відповідати, просто кивнув. Дай Бог, щоб вона цього не пізнала. А для нього все ще триває. Він уже в своєму житті багато чого побачив.
Діма вступив до інституту на юридичний і тепер розривався між навчанням і хворою мамою. Він намагався її вилікувати, продали квартиру бабусі і дідуся, але грошей не вистачило. Одна операція за кордоном нічого не дала… А на другу не було коштів.
Це на дітей фонди швидко набирають кошти, а для дорослих це важче. А потім раптом мама підійшла до вікна, постояла пару годин, повернулася в ліжко і більше не встала з нього. Через два дні Дмитро скликав її подруг, знайомих і сусідів на похорон…
****
Діма встав з лавки і побрів до магазину. Треба щось купити поїсти, хоч і шматок в горло не ліз. Але якщо зовсім не харчуватися, то і сил не буде.
Раптом він побачив, як на холодний ґанок магазину акуратно, хитаючись, присіла літня жінка. Купивши кефір, батон і упаковку сосисок, Дмитро вийшов і раптом почув незадоволений голос молодої жінки, яка звернулася до літньої:
– Бабцю, встигла вже нализатися? Не відходячи від каси, так би мовити? Іди звідси, розсілася, діти дивляться!
Старенька щось пролепетала і обхопила голову руками.
– Лика не в’яже. Що за магазин? Тут навіть охоронця немає, щоб погнав її з ґанку.
– Жінко, заспокойтеся, може, людині погано! – обурився Діма і підійшов до старенької.
– Якщо погано, нехай сидить вдома, – обурювалася далі молода, і Дмитро гримнув на неї:
– Ідіть, куди йшли! – потім, нахилившись до старенької, запитав: – Бабусю, вам погано?
– Погано, милий. Мабуть, цукор впав. А я, як на зло, телефон залишила в квартирі, а цукерки вдома забула. Зазвичай допомагає. Ось, навіть до магазину не дійшла.
– Зараз, зараз, зачекайте трохи, – Діма кинувся до магазину і, розштовхуючи чергу, схопив біля каси маленьку шоколадку, відрахував гроші і вибіг назад на вулицю.
Бабуся з’їла трохи шоколаду, потім Дмитро допоміг їй підвестися, попутно викликаючи таксі через додаток.
– Швидка довго їхати буде, я вас відвезу до лікарні.
– Не треба, милий. Ти додому мене проведи, якщо вже є час зі старою бабусею возитися. А у мене сусідка медик, вона знає, що робити. Я віддячу.
– Не варто, – похмуро відповів Діма. Його і так дратувало, що в цьому сучасному світі все вимірюється грошима. Хіба в дитинстві не вчили допомагати старим і дітям? Кого як, а його ось вчили.
Їхали вони всього дві хвилини – таксі стояло поруч і водій прийняв замовлення, а будинок старенької знаходився в сусідньому кварталі. Як вона по дорозі сказала – тут смачна випічка, тому вона сюди ходить.
Купує дієтичні вироби і для онуки солодощі. А ще вона сказала, що її Марією Степанівною звати.
– Мене Дмитро. А що ж ваша онука сама в магазин не ходить?
– Вона працює офіціанткою в дитячому кафе. Сьогодні на банкет її викликали. А я як у вікно побачила, що сніг падає, вирішила прогулятися, похрустіти чобітьми по снігу, морозним повітрям подихати.
Вони не встигли увійти в під’їзд, як з нього вилетіла молода дівчина і обурено вигукнула:
– Бабусю? А куди ти їздила? І хто з тобою? Я повернулася додому раніше, а тебе немає.
– У магазин ходила, мені стало зле, цукор впав, а Дмитро ось допоміг – шоколадку купив, додому довіз. Я зараз до Маринки зайду і все буде добре.
– Ну бабуся! Скільки разів казала – носи з собою в кишені цукерку або шоколадку.
– Та я вже думала, до магазину дійду і назад, коли вийшла, то добре себе почувала…
– Діма, допоможете мені бабусю довести? Нам на другий поверх.
– Із задоволенням, – відповів хлопець.
Підхопивши стареньку з двох боків, вони піднялися на другий поверх і дівчина подзвонила у дзвінок. Відчинила двері жінка років сорока.
– Марія Степанівна?
– Маринка, я знову до тебе. Знову ось захворіла.
– Заходьте, – зробивши крок назад, жінка пропустила Марію Степанівну.
А її онука повернулася до Дмитра і сказала:
– Мене теж Марією звуть, на честь бабусі мати назвала. Діма, ходімо я вас хоч чаєм напою, – вона вказала на двері навпроти. – Бабуся все одно як мінімум годину буде у сусідки.
– Не варто, дякую. Ви бабусю бережіть.
– Мені, справді, незручно. Не відмовляйтеся, інакше я ображуся. Та й бабуся посварить, що відпустила вас ось так, навіть чаю не наливши рятівникові.
– Добре, ви ставте чайник, а я скоро, – підморгнув він і побіг вниз по сходах.
Йому і справді особливо додому йти не хотілося. Тому він повернувся в той самий магазин, де сиділа на ґанку Марія Степанівна, і, зайшовши всередину, побачив відділ з дієтичним харчуванням. Там були печива з насінням і кунжутом, цукерки для діабетиків.
Набравши всього потроху і купивши маленький тортик, він розрахувався на касі і повернувся туди, де був заварений смачний чай.
ЕПІЛОГ
Незабаром Марія і її бабуся Марія Степанівна стали найближчими йому людьми. Дівчина в чомусь була схожа на нього.
У неї також було мало друзів, тому що вона віддавала перевагу справжній дружбі, а не просто приятельським стосункам. Її мама жила з новим чоловіком у Києві, поїхавши туди ще п’ять років тому.
Вона приїжджала всього пару разів, а все інше спілкування було в основному по телефону.
Діма і Марія зблизилися, гуляли разом, вона ніби повернула його до життя. Він тепер любив суботні вечори, коли вони збиралися в квартирі Марії Степанівни і пили чай, обговорюючи тижневі події.
Через рік Марія і Дмитро одружилися, і він навчився знову вірити в дива. Адже якби він тоді пройшов повз, міг би не зустріти своє кохання…
Спеціально для сайту Stories
