Юра набирав номер матері знову і знову, але йому відповідали холодно, незмінно: «Номер більше не обслуговується».
Він не дзвонив їй два роки. Дружина поставила перед вибором – вона або мама. І він вибрав дружину.
– Номер більше не обслуговується…
Юрі скувало дихання, а під білою робочою сорочкою виступив холодний піт. Через сквер, де він присів, проплив натовп веселих підлітків. Юра поглянув на них, як здичавілий, немов не розумів, хто він і де знаходиться і навіщо взагалі це все: життя, сміх, радість, безтурботний час…
Лист лежав на його колінах. На конверті великими літерами красиво виведено ім’я: «Юрію». І крапка. Мама завжди і всюди ставила крапки.
Юра його вже розпечатав. Воно не було раніше розкрито, значить, сестра не прочитала.
Мати написала дві сторінки своїм ідеальним каліграфічним почерком, але без завитків та іншої мішури – так писали зразкові відмінники: кожна літера одна до одної, все чітко вивірено, без єдиної помарки.
Лист починався зі слів: “Милий Юро, синку. Якщо ти читаєш цей лист, значить, мене більше немає…”
Юра схлипнув на цьому моменті. Він хотів стримати сльози, але в міру подальшого читання йому це не вдалося.
Того дня він не думав про матір. Вийшов на обід, щоб перекусити шаурмою. Він уже передчував, як буде поглинати соковите прикопчене м’ясо, з капустою, помідором і огірком, щедро приправлене дивовижним соусом.
Він остовпів біля обертових дверей ТЦ – здалося, що з них вийшла в бік вулиці його мати, яку він не бачив два роки.
Коричнева куртка, чорне волосся, трохи хвилясте, що не доходить до похилих плечей, важка хода повної жінки, втомленої від роботи і побуту…
Один в один його забута мати. Вона ввижалася йому три останні місяці то тут, то там і снилася пару раз, що мати то збирає речі, готуючись їхати кудись, то ніби маленький він і шукає у неї захисту від недругів, а мама не допомагає, вона сумна, відсторонена, вона просто сидить і це так на неї не схоже, що Юрі до паніки страшно залишатися в цьому світі одному, без її впевненого захисту.
А рівно три місяці тому в ліжко Юри прийшов чи то тхір, чи то щур. Тваринка була така нещасна, він тулився до Юри своїм теплим напівлисим тільцем і він був неприємний Юрі, але жалість взяла верх над огидою.
Юра дозволив йому згорнутися бубликом на подушці, впритул до його голови, і звірятко мирно лежав і дихав, не було сил у цього звіра на більше.
І раптом Юра усвідомив, що у них в будинку немає ні щурів, ні тхорів, і коли він подумав про це в темній кімнаті, то все зникло, залишилася тільки тепла виїмка на подушці біля його голови і Юра готовий був поклястися, що йому це не наснилося.
Тієї ночі дружина вже заснула, а Юра поліз у телефон і рука сама відшукала фотографії, де він і мати, де вони ще сім’я, живуть разом, не в сварці. Він не знав, що й думати.
Затримавшись біля виходу з ТЦ, Юра хотів було наздогнати її, ту, що здалася йому матір’ю, але почув, як кур’єр запитує у охоронця:
– На якому поверсі побутова техніка, не підкажете? У мене доставка.
– На третьому, – важливо відповів той.
– Я там працюю, – втрутився Юра і відірвав погляд від дверей, – кому доставка? Може мені?
У нього було передчуття. Кур’єр з сумнівом прочитав напис на пакеті.
– Семенченко Юрію.
– Це я, – простягнув руку Юра.
– Паспорт, будь ласка, – не поспішав кур’єр.
Юра поплескав себе по грудях і дістав з нагрудної кишені паспорт. Розписавшись в отриманні, Юра вийшов на вулицю і відійшов убік.
Вулиця шуміла: балаканина перехожих, дзижчання машин… Він розірвав пакет – там була записка від сестри.
“Мами не стало 12 червня. Просила передати тобі лист. Не смій мені дзвонити – не відповім. Ти був і залишишся для мене зрадником.”
12 червня! А сьогодні вже 15 вересня! Цілих три місяці йому не повідомляли!
У Юри застукало в скронях, шлунок скрутило до нудоти і його повело вбік, він ледь не зомлів, але допомогло те, що він втупився спиною в запилену і руду стіну торгового центру.
Мами більше немає! Його мама… та людина, яка подарувала йому стільки любові, стільки вірності, відданості і захисту… Та людина, якій Юра, щоб підтримати дружину, крикнув: “Я тобі більше не син!”
Юра і думати забув про шаурму, капучино і голод, який мучив його останні дві години.
Відразу повірити в таке неможливо… Він не наважився відкривати лист тут. Дійшов, нічого не бачачи, до скверу. Сів. Довго не наважувався і нарешті відкрив конверт.
“… значить, мене більше немає. У мене рак, четверта стадія. Сьогодні відчула несподіваний приплив сил і вирішила написати тобі, поки рука здатна утримувати ручку. Знаєш, кажуть, що такий різкий стрибок сил у моїй хворобі вірна ознака близького кінця.
Юрочка, не звинувачуй себе. Скільки разів я набирала твій номер і скидала до початку гудків!
Ми обоє – ти і я – заручники гордості. Навіть зараз, коли я пишу ці рядки, гордість не дозволяє мені зателефонувати тобі. І ти не дзвониш. Можливо, ти про мене і не думаєш, можливо, тобі все одно, але ти мій син, моя дитина, і я не можу перестати тебе любити.
Вибач, що не змогла знайти спільну мову з твоєю дружиною, я була не права в деяких речах, але й вона не найпростіша людина.
Вибач мені за ті прогалини, які я допустила у твоєму вихованні, я ростила вас одна як могла, напевно, я була поганою матір’ю, раз ти так легко відвернувся від мене. Отримала те, що заслужила. Ти покарав мене, синку. Тепер вже досить. Вибач.
Як би я хотіла перед відходом дочекатися дива і почути твій голос… ”
Юра ридав. Він ніколи не вважав себе недолюбленим або обділеним увагою. Мати завжди знаходила час, щоб поговорити з ним , втішити, вислухати, дати пораду. Вона оберігала їх з сестрою як вовчиця.
Коли в п’ятому класі двоє однокласників надумали його цькувати, вона відловила одного з них на вулиці і приставила до вуха складаний ніж : “Ще раз торкнешся Юри, і я.., ну ти зрозумів?”
Мати відвела Юру в секцію карате і сама завжди вчила його, що потрібно боротися, стояти до останнього, не показувати ворогам свою слабкість, а лише силу, сміливість і, якщо треба, відчайдушність.
-Ти завжди встигнеш стати слабаком, для цього нічого не потрібно. За все інше потрібно вміти боротися.
Юра притиснув телефон до вуха і, чекаючи гудків, говорив подумки:” Я дзвоню тобі, мамо, будь ласка, візьми трубку. Вибач, що виявився таким слабаком. Я виправлюся і нехай цей лист виявиться жартом!”
У трубці гнітюча тиша, як у труні, як у чорній скриньці, а потім…
“Номер більше не обслуговується.”
– Ні! Ні! Я не вірю! – кричить Юра і набирає матір знову і знову, але йому незмінно відповідають: “Не обслуговується. Не обслуговується. Не обслуговується!”
Здавшись, він подзвонив і сестрі, але та без будь-яких привітань крикнула:
“Пішов ти, козел!” – і кинула слухавку.
Він відпросився з роботи і поїхав додому. Встав, як стовп, на порозі – не знімав ні куртки, ні взуття. Сили вичерпалися. Дружина Аліса відступила. Вона була на лікарняному з дитиною, сиділа вдома.
– Ти чого так рано? Щось сталося? Юро?
Юра подивився на неї неприязно. Ніяк не міг вимовити ті слова.
– Мами більше немає.
– Що? – Аліса схопилася за серце, і Юрі був неприємний цей удаваний жест – ніби їй не все одно. – Тобі сестра подзвонила? Коли похорон?
– Це сталося три місяці тому.
– І тобі не сказали? Гарна сімейка! Не дарма ми…
– Замовки! – огризнувся Юра. – Не смій більше заїкатися про мою сім’ю.
Заспокоївшись і порадившись, вирішили їхати до сестри. Вся колишня сім’я Юри жила в іншому, обласному місті.
Відразу виїхали.
Юра гнав по дорозі, як божевільний, ніби міг ще кудись встигнути. Він був злий на всіх: на себе, дружину, окремих родичів, але найбільше на сестру.
Вони увірвалися в ту квартиру, де раніше жила мати – тепер там мешкала сестра. Юра метав блискавки, він був не в собі, весь на емоціях.
– Ти повинна була мене повідомити! Ти повинна була повідомити, що мати хворіє! Яка ж ти …!
– Я тобі винна? – червоніла сестра, вороже дивлячись на перекошеного від люті Юру. – Я тобі нічого в цьому житті не винна! Це ти повинен був спілкуватися з матір’ю! А ти підкаблучник! Проміняв матір, яка тебе виростила, на цю …!
– Я б попросила!.. – почала обурюватися Аліса.
– Не лізь! – обірвав її Юра і повернувся до сестри: – Це інша ситуація! Ти повинна була сказати!
– Та яке тобі діло? Ти ж кричав, що більше для неї не син! Ах, образили його Алісочку! Бідна дівчинка! Вся з себе вразлива, ображена! Гнобили тут її, бачиш! Ось і живіть далі! Гей, ти! Пам’ятаєш хоч через що саме ти поставила ультиматум Юрі?
– Пам’ятаю! – відгукнулася Аліса.
– О, бачиш? Вона навіть не кається, їй на нашу матір наплювати. Жила тут, як свиня, ніколи за собою не прибирала, не готувала, сиділа день і ніч надута, а як мати зауваження стала робити, так все – ворог номер один!
Та ще й квартиру відмовилася в останній момент заради вас розмінювати, яка погана!
Юра добре пам’ятав ту ситуацію. По-перше, мати відмовилася брати кредит на весілля і молодим довелося просто розписатися, тому що батьки Аліси теж зайняли жорстку позицію: чому тільки вони повинні витрачатися?
Одружилися і стали жити у Юри. З матір’ю.
По-друге, Аліса особистість досить нетовариська, але мати спочатку намагалася її розговорити і так, і сяк, хотілося їй встановити дружбу з невісткою.
Але Аліса, як з навчання поверталася, закривалася в кімнаті і не виходила звідти, поки не приходив з роботи Юра.
Вона мовчазна, і про що з нею говорити, мати Юри навіть не знала. Коли дитина з’явилася, то вона зайвий раз і на вулицю з нею не виходила – важко візок тягнути.
До плити приготувати щось Аліса ніколи не підходила, а прибирала іноді тільки в своїй кімнаті, хоча речі їх по всьому будинку валялися.
Аліса говорила, що у неї депресія і часто влаштовувала чоловікові скандали за зачиненими дверима, при цьому штовхала ногою дитяче ліжечко, від чого дитина починала кричати.
Мати тихенько проникала в кімнату і забирала від них онука, чим тільки дратувала Алісу: лізе, мовляв, в їхнє життя.
Мати Юри намагалася допомогти: після роботи заглядала до них у кімнату з онуком погратися, запитати, як у них справи, чим весь день займалися, а Аліса, знущаючись, фиркала:
“Чому ви мене весь час одне й те саме питаєте? Чим ми можемо тут займатися? Набридло щодня вам звітувати. Швидше б з’їхати”.
Юрина мати і перестала питати, лише квіти забрала з підвіконня, які Аліса загубила, не поливаючи.
Вона обіцяла їм обмін квартири, щоб молода сім’я взяла собі іпотеку, а їй би й однокімнатної вистачило, та з кожним днем її рішучість танула. Одного разу до них в гості заїхала родичка і сказала:
-Ой, щось брудно у вас, все валяється.
Мати і відповіла, не приховуючи, що їй все набридло. Хотілося і присоромити невістку, і на місце поставити.
– А як інакше? Я ж тут одна за всіх, Аліса не прибирає, не готує, у неї, бачте, дитина маленька. Я свого часу окремо від батьків жила і все встигала, а ця…
Тут вискочила зі своєї кімнати Аліса і як давай кричати на свекруху, якими тільки лайками вона її не крила, не соромлячись сторонньої людини. І така вона, виявляється, і сяка, найжахливіша свекруха в світі.
Посварилися жахливо. Юра повернувся додому – дружина в істериці. Він і зрозуміти нічого не встиг, а вона йому:
– Вимагай у матері обміну квартири! Нехай виконує вже обіцянку! Не можу я більше з нею жити!
Ображена мати ж остаточно і безповоротно вирішила, що квартиру вона розмінювати не буде, що невістка цього не варта.
Вимагала йти на орендовану квартиру. З’їхали. Тут-то й сказала Аліса вибирати: або вона з сином, або мати.
– Вибирай, Юро, з ким спілкуватися будеш. Сестра у тебе теж змія, налаштовує проти мене всіх.
Юра відчував себе глибоко ображеним. Рідна мати його вигнала! Значить…
– Значить я тобі більше не син! Номери ваші я заблокую – навіть не намагайся дзвонити!
Юра дотримав слова лише частково: спілкуватися і справді припинив, але, охолонувши, розблокував номер матері. Чекав, що все-таки подзвонить… І обдумав він все, і розкаявся, та гордість заважала йти на примирення першим.
І тепер він стояв перед сестрою і прекрасно знав, що сам у всьому винен, і бачив стіни цієї злощасної квартири, в якій він виріс, і ті картини, що були на стінах, і світильники, і гачки для верхнього одягу, і меблі – все нагадувало йому матір і той біль, що він їй заподіяв.
– Ідіть, я не хочу з вами розмовляти. Не змушуйте мене викликати поліцію, – говорила сестра.
– Як би не так! – озвалася Аліса, – взагалі-то половина квартири Юри!
– Ось ще! – показала їй дулю зовиця, – мама заповіла її мені.
Аліса прямо задихнулася від обурення.
– Не потрібна мені квартира, – сказав Юра. – Наталю, я по-доброму, просто поговорити хочу…
– Як це не потрібна! – знову втрутилася Аліса, – ми на орендованій живемо, не забув?
Юра зблід, але не встиг відповісти – вийшов чоловік сестри, який до останнього не хотів втручатися.
– Геть звідси. Виходьте. Забери звідси свою мерзенну… – і він засипав Алісу добірними образами, – … щоб і духу тут більше не було від цієї змії. Загубила жінку завчасно і ще чогось хоче тут! Знаєш, як вона побивалася?
Знаєш, як нервувала? Геть звідси, геть, геть.
І він виштовхнув обох за поріг, закрив двері. Аліса тремтіла від приниження. Юра не рухався з місця.
– Юро, ти чому мовчав? Чому не заступився за мене? Ти чув, як він мене обзивав?!
Юра нічого не відповів – сів на брудні сходи і заплакав. Аліса зовсім розгубилася. Потім вже, їдучи в машині додому, Юра сказав холодно:
– У тому, що сталося, є величезна частка твоєї провини. Так, я теж винен, але ти більше за всіх. Як мені жити з тобою після цього?
– Остаточне рішення було тільки за тобою, не треба звалювати на мене відповідальність. Винних тут двоє: це ти і твоя сестра. Вона повинна була повідомити нам! Саме повинна!
– Яка ж ти все-таки…
Вони лаялися половину шляху і в кінці кінців Юра взагалі перестав їй відповідати. Він замкнувся і робив вигляд, що Аліси тут немає.
Юра перестав приходити додому. Де він ночував, Аліса не знала. На телефон теж не відповідав.
Так минув майже місяць. Від розлучення Юру зупиняли дві речі: побутова невлаштованість і маленький син. Він все ж повернувся в сім’ю… Він став відстороненим і холодним, не виявляв по відношенню до Аліси ніякої любові.
Великим був його смуток за матір’ю. Аліса, навпаки, не відчувала ніякого жалю з приводу свекрухи, тільки чоловіка їй шкода: ця зараза, його мати, навіть наостанок примудрилася все їм зіпсувати.
Юрі, як і раніше, іноді здається, що він бачить на вулиці маму. Вона пройде повз, зовсім його не помічаючи. Вона немов фантом…
Юра, не відразу усвідомлюючи, обернеться – а її немає. Вчора він побачив її в електричці: мама сиділа і байдуже дивилася у вікно. На станції увійшла ціла юрба. Юра протиснувся між ними, його серце скувало залізним прутом… Він мало не впав їй до ніг…
Ні, це інша жінка. Це й не могла бути вона.
Іноді, за старою звичкою, він дзвонить матері. Нехай буде хоча б шипіння, нехай вирветься хоч один гудок з темряви, однак…
“Номер більше не обслуговується”, – скаже, як завжди, хтось штучний.
– Я її син! Мамо, мамо, почуй мене!
“Не дзвоніть більше на цей номер. Радійте – у вас залишилася дружина.”
Спеціально для сайту Stories
