Катя піднялася у вагон. Провідниця зайшла за нею слідом і зачинила двері.
– Проходьте, дівчино, не стійте в проході.
Вагон смикнувся, і Катя дивом встояла на ногах. Вона пішла по проходу, тримаючись за поручні біля вікон. Поїзд набирав швидкість.
Двері в її купе були трохи прочинені. Катя відсунула їх убік і увійшла. На нижній полиці сиділа жінка і дивилася на будівлю вокзалу, що пропливала за вікном, на рідкісних проводжаючих на пероні, на місто вдалині. Жінка повернула голову і привітно привіталася з Катериною.
– А я боялася, що всю дорогу доведеться їхати самій. – Посміхнулася вона.
Катя неохоче привіталася, поставила невелику сумку на вільну полицю і зняла пальто. Потім сіла і теж втупилася у вікно. Місто давно залишилося позаду. Весело стукаючи колесами, поїзд відвозив її подалі від болю, туги і зради. Катя не втрималася і схлипнула.
– У вас щось сталося? – співчутливо запитала попутниця.
Катя не відповіла.
– І далеко їдете? Встигнете до Нового Року? – Не відставала цікава жінка.
– Зустріну у поїзді, – безбарвним голосом промовила Катя, аби її залишили в спокої.
– А я встигну, якщо нічого не трапиться, – весело сказала жінка.
Зайшла провідниця і забрала у них квитки.
– А чаю нам можна? – запитала невгамовна попутниця.
– Так. Квитки зберу і принесу, – відповіла провідниця і вийшла.
Було помітно, що їй не дуже хочеться працювати в новорічну ніч.
Жінка полізла в свою сумку і виклала на столик невеликий пакет.
– Будемо пити чай з цукерками, – сказала вона.
Катя про себе зазначила, що це її улюблені. Вони їхали мовчки, поки провідниця не принесла чай у склянках з металевими підстаканниками.
– Ось і добре. Беріть цукерки. Не соромтеся. А потім лягайте спати. А мені через півтори години виходити.
Катя взяла склянку і обережно відпила. Не втрималася і взяла з пакета цукерку. Стукали колеса, поїзд мчав крізь темряву, а у вагонах люди пили гарячий чай або щось міцніше, розмовляли, чекаючи настання дванадцятої години, а хтось незворушно спав.
Катя відчула, що біль і образа, які мучили її останні кілька годин, потроху відпускали. «Правильно, що поїхала. Сиділа б зараз в гуртожитку одна і ревіла. Ось так їхати б далеко-далеко і нікуди не приїжджати…» – подумала вона і взяла ще одну цукерку.
Непомітно вони розговорилися з випадковою попутницею, яку звали Надією.
– Я їду від подруги. Уявляєте, тиждень тому від неї пішов чоловік, перекресливши двадцять п’ять років спільного життя. Діти виросли, вже є онук, а він закохався в молоденьку… – Надія помовчала.
– Вона не придумала нічого кращого, як випити жменю таблеток. Дочка, на щастя, вчасно зайшла до неї, викликала «швидку», потім мені зателефонувала. Довелося їхати, приводити її до тями. Все обійшлося. Виписали вчора. А сьогодні вранці її чоловік повернувся. Кинувся до ніг, плакав, просив вибачення…
– Пробачила? – запитала Катя із завмиранням серця.
Історія нагадувала її власну. Тільки Катя обійшлася без таблеток, а сіла в поїзд.
– Пробачила. – Надія зітхнула. – Я не засуджую. Адже чоловіки не думають про наслідки, йдуть на поводу пристрасті, бажання. А як пристрасть проходить, так повертаються назад. А ми, жінки, боїмося на старості років самотності. – Надія знову зітхнула.
– Я не стала їм заважати. Добре, що на цей поїзд квиток дістався, а то довелося б зустрічати на вокзалі Новий Рік. Та й за сина душа болить.
– А з ним що? – запитала Катя.
Вона слухала Надію, і своя біда вже не здавалася їй такою вже непоправною.
– Зараз все добре, – почала свою розповідь Надія. – Він музикант. У них з друзями своя група. У ресторанах, клубах грають. Влітку повертався вночі з ресторану і почув крики про допомогу. Двоє хлопців чіплялися до дівчини. Він вступив з хлопцями в бі йку.
Поб или його сильно. Але синці пройшли, а ось ліву руку Олегу пошкодили. Грати вже так добре, як раніше, не може. Я казала йому, що потрібен час, треба розробляти руку, але він пішов з групи.
А я бачу, що він не може жити без музики, без хлопців. Замкнувся в собі, гітару в руки не бере. – Надія відвернулася до темного вікна.
– А я додому їду, до батьків, – несподівано сказала Катя.
– Так це ж добре. Чекають, напевно? – Надія повернулася до Каті.
– Сьогодні не чекають. Я обіцяла другого приїхати. А тут… – і непомітно для себе Катя розповіла, що майже рік зустрічалася з хлопцем…
– А два дні тому я проходила повз ювелірний магазин і побачила у вікні Сергія. Він купував щось. Я подумала, що це каблучка для мене, що він хоче подарувати її на Новий Рік і зробити мені пропозицію.
Летіла до гуртожитку на крилах. Сукню нову купила для такого випадку. А моя сусідка по кімнаті сказала, що він зустрічається вже місяць з Вікою. – Голос Каті затремтів.
– Вона повна, некрасива. Я вирішила, що з заздрості так сказала. Не повірила їй. А сьогодні подзвонив Сергій… Загалом, сказав, що не прийде…
Моя сусідка, не полінувалася, привела до мене дівчину з групи Віки. Вона підтвердила про Сергія і Віку. Значить, він для неї купував каблучку. – Катя вже голосно плакала.
– А говорив, що кохає… Я сукню розірвала від горя. Потім поїхала на вокзал, не могла залишатися в гуртожитку…
– Бідна ти моя. – Надія пересіла на полицю до Каті і обійняла її за плечі. – Все, що робиться, все на краще. Зараз тобі важко в це повірити, але пройде час, і ти зрозумієш, що я права.
Може, і добре, що на самому початку це сталося, не встигла вийти заміж, дітей народити. Важче було б дізнатися про зраду потім, проживши разом багато років, як моя подруга. Важко жити з людиною, якій не можеш довіряти.
– А як же ваша подруга? Вона ж пробачила, – схлипнула Катя.
– Вони прожили двадцять п’ять років разом. Не один пуд солі з’їли, як то кажуть. Та й не впевнена, що пробачила. Чіпляється за прожиті з ним роки. А що далі буде, хто знає? – Надія зітхнула.
– Ось я і думаю. Приїдеш ти така засмучена до батьків. Не зможеш приховати від них свій біль, як не старайся. А вони впевнені, що у тебе все добре. І тобі легше не стане, і їх засмутиш, – сказала Надія.
– Ой, я не подумала. – Катя відразу перестала плакати. – А що ж робити? – Вона злякано дивилася на Надію.
– Як що? Вийдеш зі мною на моїй станції. Син нас зустріне, довезе додому. Зустрінеш з нами Новий Рік, заспокоїшся, прийдеш до тями, а потім поїдеш другого січня до батьків, як обіцяла. І нам буде з тобою веселіше. Ну що, згодна?
– Згодна, – тихо сказала Катя і посміхнулася крізь сльози.
Через двадцять хвилин вони зійшли з поїзда на маленькій станції. До них уже поспішав молодий чоловік. Він взяв у матері сумку і поцілував її в щоку.
– Познайомся, Олег, це Катя, – представила її Надія.
– Зрозумів, треба Катю підвезти додому, – сказав Олег.
– Який ти в мене кмітливий. – Надія притулилася головою до плеча сина. – До нас додому її підвеземо, – додала вона.
– Ти знову когось рятуєш, мамо? – засміявся Олег. – А як твоя Алла?
– Виписали з лікарні. Чоловік до неї повернувся. Вмовив пробачити його. Щоб не заважати, я і поїхала, – розповідала Надія по дорозі.
Машина зупинилася перед дерев’яним будинком з палісадником. В одному вікні блимала новорічна гірлянда.
Катя завмерла на порозі. У будинку було тепло, пахло смолою від пухнастої лісової красуні. Посередині великої кімнати накритий святковий стіл.
– Олег, ти і стіл встиг накрити? Сам? Який же ти у мене молодець! – з гордістю похвалила Надія сина.
– Тітка Марія трохи допомогла, – чесно зізнався Олег. – Чого встали? Мийте руки і за стіл, – скомандував він.
– Правильно. Потрібно проводити старий рік, щоб у новий не тягнути смуток і біди, – підтвердила Надія і повела Катю у ванну.
Вони випили, послухали промову президента. Від втоми, дороги і випитого ігристого Надія почала позіхати. Та й Катю непереборно потягнуло в сон.
– Мамо, лягай, поспи трохи, а ми прогуляємося. Не проти? – Олег подивився на Катю.
Вона дала згоду посмішкою.
Їй подобався будинок, ялинка і незвичайний Новий Рік в колі зовсім незнайомих людей. І Олег. Вони вийшли на вулицю. З відкритих кватирок лунали тости, голоси відомих артистів з працюючих телевізорів.
Олег з Катериною дійшли до центральної площі з великою ялинкою. Двоповерхова будівля потопала у вогнях, з вікон лунала гучна музика і радісні крики.
– А що це? – запитала Катя.
– Це Будинок культури залізничників. Чуєш музику? Грають мої друзі, – сказав Олег.
– А можна туди? – безтурботно запитала Катя. – На вулиці холодно.
– Ходімо, – Олег зітхнув і взяв Катю під руку.
Його впізнав охоронець біля входу, привітався, впустив. Вони роздяглися і увійшли до зали. Молодь танцювала, а на невисокій сцені троє хлопців грали на музичних інструментах.
– Ой, а я знаю цю пісню, – сказала Катя і пішла до сцени.
Один з музикантів допоміг їй піднятися на піднесення. Катя відсунула від мікрофона волохатого хлопця з гітарою і заспівала чистим, трохи розкутим голосом від випитого ігристого. Хлопці схвально кивнули, танцюючі пари оплесками підтримали сміливу дівчину.
Коли пісня закінчилася, до сцени підійшов Олег. Хлопці відразу за руки підняли його до себе. Один дав йому гітару, прошепотів щось.
Вони заграли повільну мелодію. Катя знову заспівала…
Вже під ранок вони задоволені і збуджені йшли додому.
– Ти класно співаєш, і голос у тебе приємний, – сказав Олег.
– Якби не випила, нізащо не вийшла на сцену, – засміялася Катя. – Я в шкільному хорі співала. А ти відмінно граєш.
– Ні, – відразу якось посерйознішав Олег. – Ось раніше…
– Я не чула, як ти грав раніше. А зараз мені дуже сподобалося. Думаю, тобі пора повертатися в групу. Он як хлопці зраділи.
– Мама розповіла? – Олег насупився.
– Вибач, вона попереджала, а я забула… – почала вибачатися Катя.
Вдома їх зустріла Надія. Катя відразу почала розповідати про їхній виступ, але Олег перервав її.
– Вже пізно.
Надія поклала Катю спати в кімнаті Олега, а йому постелила в своїй, на дивані. Катя довго не могла заснути, незважаючи на те, що втомилася. Думала, що якби не зрада Сергія, вона не сіла б у поїзд, не познайомилася б з такими чудовими людьми, як Надія і Олег.
Спогади про Сергія не викликали у неї колишньої образи і сліз.
Катя прокинулася пізно і відразу зібралася додому.
– Катю, потяги у нас вдень не зупиняються. Потерпи до ночі, а краще до ранку, – вмовляла її Надія.
– Ти наш ангел. Дякую, що допомогла Олегу повірити в себе, – прошепотіла вона їй на вухо.
Олег погодився відвезти Катю на машині. Коли вони приїхали додому, мама сплеснула руками.
– Ой, а ми чекаємо на тебе завтра. А це…
– Це Олег, мамо, – Катя встигла зупинити ім’я Сергія, готове зірватися з язика мами.
Батьки Каті не відпустили Олега, який зібрався відразу ж поїхати назад. Наступного дня вони гуляли містом, і Катя показувала всі свої улюблені місця. Розлучатися обом не хотілося.
Потім Олег поїхав. Вони телефонували один одному щодня. Катя сказала, на який поїзд купила квиток. Проїжджаючи повз станцію, вона притулилася до вікна і мигцем побачила його. Олег стояв на пероні і махав рукою.
«Тільки знайшли один одного і відразу розлучилися. Яка несправедливість», – знову плакала Катя, сидячи на полиці купе.
Сусідка по кімнаті в гуртожитку сказала, що Сергій приходив, питав, коли Катя повернеться.
– Хіба він не дзвонив тобі? – запитала вона.
– Я його заблокувала, – відповіла Катя.
Увечері прийшов Сергій, але Катя не стала з ним розмовляти. Вона не випускала з рук телефон, адже в будь-яку хвилину міг зателефонувати Олег.
А через тиждень він приїхав до Каті.
У них все буде добре. А як же інакше?
І неважливо хто, звів разом двох молодих людей, які зазнали в житті біль і зраду. Головне, що вони зустрілися і врятували одне одного, змусивши повірити в себе.
«Кожен вірить, що старий рік і справді забере розчарування і непотрібне, а новий – обов’язково подарує щастя. Люди вірять в це, скільки б болю і розчарувань їм не довелося пережити. Вони вірять в те, що рік, що настав, обов’язково стане щасливим».
Спеціально для сайту Stories
