Кажуть, Бог дивиться на людей очима собак.
— Провалюй! І скажи спасибі, що не приспав! — дверцята автомобіля зачинилися, машина помчала вдалину. На узбіччі шосе залишився пес.
У сутінках він здавався великим, ширококостим — насправді ж це було лише п’ятимісячне щеня алабая. Малюк кинувся навздогін, але сил у нього було занадто мало, щоб наздогнати автомобіль.
Намагаючись переставляти незграбні лапи, захеканий песик повільно побрів уздовж шосе.
Куди йти? Де дім? Господар?
Навколо ні душі, по пустельній трасі лише зрідка пролітали машини, засліплюючи світлом фар…
Темніло. Короткий зимовий день добігав кінця.
Малюк сів на узбіччя, завив, заридав…
Він плакав, як плачуть всі покинуті маленькі діти — про те, що ніхто в усьому білому світі не любить його і не чекає.
Його світ зруйнувався…
Всього пару днів тому він жив у теплій квартирі, з рідною і шалено коханою людиною. Цуценяті пощастило — йому дістався добрий господар, призначений згори, про що говорила собака-мама, коли він був зовсім маленьким:
— Творець послав нас на Землю охороняти життя і спокій людини, любити безкорисливо і віддано. Кажуть, Бог дивиться на людей очима собак…
Мама, тепла і ласкава, добра і улюблена! Шкода, що не можна залишитися маленьким і продовжити щасливе дитинство на все життя…
Але цуценята підростають і розставання неминуче.
Коли на порозі з’явився його майбутній господар, малюк відразу зрозумів – він прийшов за ним! Радісно виляючи маленьким обрубком хвостика, кинувся назустріч.
— Ну, привіт! — посміхався чоловік, і цуценя, відкривши пащу, висунувши рожевий язичок, намагалося посміхнутися у відповідь, із задоволенням підставляло животик.
– Чудовий малюк! Як же я мріяв про тебе!
Їхнє спільне життя було наповнене ніжним, сонячним, теплим щастям. Запах, голос, посмішка і сміх господаря назавжди залишаться в пам’яті пса, як і звички, улюблені ігри, ласкаві епітети…
– Який же ти хороший хлопчик! – говорив господар, розчулюючись цуценячими витівками. Час летів непомітно, песик ріс стрімко, і до чотиримісячного віку його висота в холці становила майже п’ятдесят сантиметрів…
— Навесні підемо на виставку. Треба обов’язково показати всім, які ми красиві!
— Розчісував свого вихованця господар, — а влітку поїдемо на дачу!
Дні тягнулися в томливому очікуванні приходу улюбленої людини з роботи.
Цуценя довгий час дивилося у вікно, потім засинало на килимку, поруч з ліжком, зарившись носом у капці. Відчуваючи запах рідної людини, малюк не відчував себе самотнім.
Але одного разу господар не повернувся. Не прийшов і наступного дня. Цуценя вило від туги і горя, бо знало, що ніколи не побачить рідне обличчя.
Увечері наступного дня прийшли люди — родичі, з якими малюк зустрічався лише один раз.
— Треба вирішити, куди собаку подіти, — жінка діловито оглядала кімнати, — він нам ні до чого… похорон, поминки…
— Зараз прямо і вирішимо! — пристебнувши повідець до нашийника цуценяти, відповів її чоловік.
Малюк пручався, ковзав животом по підлозі… але його силою витягли з дому, запхали в машину, відвезли в ліс.
І тепер він один, на безлюдній дорозі, далеко від людського житла.
Втома взяла своє – цуценя прилягло на узбіччі. Великі сніжинки падали на його шерсть, і поступово він перетворювався на кучугуру. Під сніговою ковдрою було затишно, малюк трохи заспокоївся, задрімав.
І уві сні, як на останній прогулянці, він пірнав у кучугуру, заривався мордочкою в чистий сніг, а потім біг назустріч людині, стрибав на груди, намагаючись розцілувати дороге обличчя, лизнути долоню.
— Прокинься, не можна спати, замерзнеш, вставай! — раптом почув він голос господаря і різко прокинувся. Хитаючись від голоду і втоми, пес йшов без сну дві доби, поки не впав, знесилений, поруч з чиєюсь хвірткою.
Прокинувся в незнайомому сараї. На шиї важкий, короткий ланцюг… Так, у найніжнішому віці, всупереч своєму бажанню, він був визначений охоронцем приватного сільського будинку.
Люди, які підібрали цуценя, хотіли мати злого собаку. І, щоб виховати в ньому агресію, ставилися до нього погано і не годували цілодобово. Воно ж мріяло про ігри та ласки, які вже встиг пізнати…
У нього свербіли зуби, і за погризені дошки вольєра його жорстоко карали.
Але все одно пес не зміг перетворитися на дикого звіра, оскільки знав, що на світі між людиною і собакою існують любов і дружба.
І тільки улюбленим людям він був готовий служити віддано, беззавітно.
Незабаром нові власники позбулися його, як «непридатного»: віддали на «службу» — охороняти торгову базу.
День і ніч він сидів на короткому ланцюгу, злобно гавкав на відвідувачів, демонструючи готовність розірвати на шматки всіх злодіїв і бандитів.
У будь-яку погоду: під палючим сонцем, проливним дощем, під ураганним вітром.
Осінніми ночами примерзав шкірою до калюжі, в якій доводилося спати.
У нього розмокнув і розвалився нашийник, але ніхто не захотів купити новий. Шию просто обмотали важким ланцюгом. Його часто забували годувати, а коли база закривалася на вихідні, доводилося голодувати кілька діб.
У спекотні дні страждав від спраги — миска рідко наповнювалася водою…
Але все це пес міг би пробачити, якби хоча б один раз хтось із людей, чиє майно він охороняв, пригорнув його. Але майже в кожному, хто проходив повз, він бачив людину, чиєю життєвою метою були лише гроші.
Не люди — ходячі калькулятори, з душею, закритою для любові.
Кілька років алабай був в’язнем на ланцюгу, що охороняв вхід. Десять кроків в одну сторону, десять в іншу… Дні тягнулися нескінченною, безрадісною низкою.
Ланцюг поступово вростав у шию, і нікому не спало на думку його послабити — його гучний гавкіт ставав все більш хрипким.
Колись енергійне і грайливе цуценя стало повільним і байдужим до подій псом.
Ймовірно, він продовжував би мучитися в самоті, якби на базі одного разу не з’явився новий співробітник. Він підмітав двір і часто поглядав на собаку.
— Хороший хлопчик! — оцінив його двірник. Почувши знайомі слова, пес підняв голову.
— Візьми, — простягнув він собаці бутерброд, — ти худий, щось…
З того дня у алабая почав прокидатися інтерес до життя. Працівник з’являвся на базі не щодня — іноді кілька днів був відсутній, і тоді життя знову здавалося собаці нудним, безрадісним.
Увага двірника була єдиним світлом і теплом, що осяяло його болісне, безрадісне, остогидле життя.
Якось вдень, недалеко від входу на базу, алабай помітив людину, яка спостерігала за ним, і відразу, інстинктивно, відчув небезпеку.
Якщо більшість людей до нього були байдужі, цей — боявся і ненавидів…
Вранці незнайомець з’явився знову, підійшов до двірника.
— Дай це собаці, — простягнув він пакет з їжею.
— Навіщо? — двірник відсахнувся.
— Будеш питання задавати — довго жити не будеш!
Двірник нерішуче підійшов до собаки, поклав шматок ковбаси, уважно подивився в очі.
Пес понюхав і їсти не став…
— Він ситий, потім з’їсть, — взявши в руки мітлу, двірник відійшов.
— Добре, я почекаю, — прошепотів чоловік і спробував наблизитися до собаки.
Ледь він зробив крок вперед, пес загрозливо загарчав.
— Ух, який! — з криком кинувся геть незнайомець.
Двірник затримався на роботі допізна. І коли зовсім стемніло, підійшов до алабая:
— Здається, комусь було вигідно, щоб ти зник. Я здогадуюся, навіщо… Людині тій я скажу — мовляв, немає більше, поховав. Тільки йди геть звідси! Іди звідси! Пішов! Біжи!
І алабай зрозумів…
Повільно перебираючи лапами, пес побрів уздовж траси. За кілька років життя на прив’язі він майже розучився ходити, швидко втомлювався, часто лягав.
Він знову йшов по дорозі, як кілька років тому, цуценям, але тепер це був уже великий, ставний пес.
І, навіть незважаючи на недоглянутість, скуйовджену, брудну шерсть, горда постава велетня мала б викликати захоплення. Але люди, в страху, шарахалися від нього.
Їжу він знаходив поруч з придорожніми кафе в кущах і урнах. Спав, де доведеться – там, де заставала його безмірна втома.
Повз проїжджали машини. Одного разу поруч пригальмував великий чорний джип. Пролунали постріли – пес впав у канаву, а машина помчала далі під сміх і крики зсередини. Пес злегка зачепив лапу, і рана кровоточила, але він залишився живий.
Влаштувавшись у кущах, пес довго зализував рану. За що?
Він ще не розумів, що людина — іноді завдає болю без необхідності.
Рана запалилася, пес насилу спирався на лапу, кульгав, його тремтіння сковувало тіло, і дуже хотілося спати.
Він ішов уже багато днів, куди і навіщо, не знав, ішов безцільно, страждав від самотності і все частіше згадував свого господаря, маму…
Як же йому знову хотілося притиснутися до її теплого тіла, зігрітися, як у дитинстві, відчуваючи себе в повній безпеці.
— Невже мій господар був єдиною доброю людиною на світі? — плакав він уві сні, — ні… був ще двірник, а зараз — навколо лише темрява.
Сон пса був перерваний: до нього підійшла людина з ножем. Але врослий ланцюг врятував тварину — лезо зачепилося за метал і не змогло заподіяти серйозної шкоди.
Алабай різко підскочив, відштовхнув людину і грізно заричав. Переляканий нападник кинувся геть.
— Треба викликати поліцію! Скажений собака на заправці! — вбіг він у придорожній магазин.
— Він покусав! — розмахував руками, показуючи алабая. — Дзвоніть у поліцію!
— Скажений? Зачиніть двері! Нікому не виходити! Наряд вже викликаю! — розпорядився охоронець.
Пес, кульгаючи і залишаючи за собою криваві сліди, рухався по узбіччю траси.
З кожною хвилиною він все більше слабшав. Разом з останніми силами зникало бажання жити, і тільки в очах — німе запитання: за що?
Якщо дійсно Бог дивиться на людей очима собак — чому цей світ досі існує?
Десь далеко завила поліцейська сирена. І пес вирішив не чинити опір долі. У п’ятдесяти метрах від заправки, ліг на узбіччя:
— Більше не можу…
І, коли поруч зупинилася машина, вийшли люди, пес, готовий до найгіршого, прикрив очі.
— Що з ним? — почув він жіночий голос, — відпочиває чи машина збила?
Жінка нахилилася і… несподівано погладила його велику, плюшеву голову.
Пес здивовано розплющив очі. Скільки років він не бачив людської ласки! Перед ним стояла молода, тендітна, безстрашна жінка.
— Дозволиш подивитися, що з тобою? Ти ж хороший хлопчик?
Треба терміново їхати в клініку! Підеш зі мною, малюк!
І велетень відразу довірився: підвівся, на тремтячих від слабкості лапах, пішов до машини. Сил ледь вистачило, щоб залізти на заднє сидіння.
— Молодець, будеш жити! — примовляла жінка, допомагаючи йому забратися в автомобіль.
Пса дбайливо укутали вовняним пледом, і він відразу занурився в спокійний, глибокий сон — навіть сирена поліцейської машини, що промчала повз, не змогла його розбудити.
Спеціально для сайту Stories
