Павло з радістю збирав валізу. Йому набридло задушливе, галасливе місто, хотілося тиші і свіжого повітря.
А де це можна отримати, як не у улюбленої бабусі в селі. Бабуся зустріла пиріжками і смачним свіжозвареним борщем.
Відпочивши, наговорившись з бабусею, Павло вирішив прогулятися. Село з кожним роком ставало все більш занедбаним. Молодь виїжджала, старі йшли на той світ. Але була якась особлива краса в цих маленьких дерев’яних будиночках.
Крики півнів вранці, гавкіт собак, мукання корови і запах свіжоскошеної трави. Павло відпочивав тут душею.
Дійшов до самої околиці. Побачивши високий дуб, Павло присів під ним на густу траву. Тиша і свіже повітря зробили свою справу, Павла почало хилити в сон. Людей поблизу не було, і він вирішив подрімати.
— Надовго до нас, добрий чоловіче?
Павло відкрив очі і побачив дівчину небувалої краси.
Чорне волосся обрамляло тонке миле личко. Вона ніби світилася вся. Одягнена була незвично, в довгу білу сукню. Павло здивувався такому вибору вбрання, але подумав, що, напевно, зараз така мода.
— Так на місяць — два точно залишуся тут. А можна дізнатися, хто Ви, звідки?
— Я Єлизавета. Все життя тут прожила.
— Яке гарне ім’я — Єлизавета. Очі у Вас тільки сумні якісь, чи мені здається? А я Павло, приємно познайомитися.
— Мені і справді сумно, є причина… Але не будемо про це. Розкажіть про себе, чим займаєтеся, чи є дівчина?
— Я вчуся в університеті, на юридичному, дівчини поки що немає. Хочу закінчити навчання, знайти роботу, щоб дохід був постійний, обзавестися житлом, а потім можна і одружитися.
— Як продумано. Всього сам хочеш досягти, батьки не допоможуть?
— Сам хочу, руки-ноги є, диплом отримаю, батьки зараз допомагають, а потім сам буду вчитися жити без допомоги. І дівчина, яка буде зі мною, повинна знати, що я не женуся за швидкими грошима, усьому свій час.
— Треба ж, який ти самостійний. Похвально. Ну добре, Павле, я піду, приходь завтра сюди, ще поговоримо.
— Добре, Єлизавета, прийду.
Павло не помітив, як Єлизавета зникла.
«Треба ж, яка незвичайна дівчина, і зовнішність, і манери, і одяг дивовижний. Є щось привабливе в ній».
Наступного дня Павло знову прийшов до дуба. Єлизавета з’явилася несподівано, ніби чекала на нього неподалік.
Павло довго розмовляв з дівчиною, але йому здалося, що минуло зовсім небагато часу. Єлизавета швидко попрощалася і пішла. Павлу подобалося з нею спілкуватися.
Кілька днів поспіль він приходив до дуба і вони базікали годинами. Людей там чомусь не було навколо, був тільки він і вона. Павло запропонував їй прогулятися вздовж річки, або пройтись куди вона захоче, але Єлизавета відмовлялася.
Павло вирішив зізнатися дівчині, що вона йому дуже подобається. Нарвав букет ромашок і чекав її під дубом.
Єлизавета зніяковіла, але ромашки взяла.
— Дякую, Павле. Мені ще ніколи не дарували квіти.
— Як так? У такої красивої дівчини хлопця не було чи що?
— Був. Та зник. Іваном його звали. Кохання у нас було міцне, збиралися одружитися. Поїхав він у місто у справах і зустрів там жінку, старшу за себе. Багата і красива, закрутила йому голову. Він відмовився від мене, сказав, що хоче жити в розкоші, і нова дружина його збагатить. Я дуже сумувала, як можна кохання на гроші проміняти…
— Тепер зрозуміло, чому очі сумні… Не можеш пробачити йому досі?
— Себе не можу пробачити… Я зробила тоді жахливу дурість, великий гріх, і тепер не маю спокою…
— Нічого, Єлизавета, не сумуй, всі ми помиляємося в цьому житті… Я, звичайно, ніколи б не проміняв таку чудову дівчину на гроші…
Єлизавета важко зітхнула, зайшла за дерево і зникла. Павло не міг зрозуміти, як вона так спритно вислизає від нього. Наступного дня вона не з’явилася. Павло приходив щодня до дерева, але вона так і не прийшла більше.
— Чого це ти, онуче, засумував, сумний ходиш такий? Останнім часом ти загадковий став.
— Бабусю, а ти не знаєш випадково Єлизавету, чорненьку таку дівчину, високу?
— Ні, у нас тут таких немає, я всіх знаю, все життя в цьому селі прожила.
— Дивно, мені сказала, що місцева…
— Може, студентка якась на канікули приїхала, живе в місті, таких я не можу знати.
А що ще вона розповідала?
— Та історія неприємна з нею трапилася, хлопець кинув перед весіллям, на багатій одружився, Іван звали його. У неї очі сумні такі, видно, не відійде ніяк. Ми з нею під великим дубом сиділи завжди, а потім вона зникла.
— Ох, невже Лізка за старе взялася? Онуче, їдь-но ти в місто, поки біди не сталося.
— Та що може статися, ба? Ти її знаєш?
— Ти не повіриш, звичайно, але Єлизавета твоя привид! Сталася ця історія років 50 тому. Батьки у неї суворі були, світла білого дівчина не бачила. І ось почав до неїї залицятися Іван Степанченко, перший хлопець на селі.
Вона закохалася по вуха, обманювала батьків, щоб бігати на побачення до нього. Ну і добігалася, виявилася при надії. Іван обіцяв одружитися з нею, вона вірила і чекала, приховувала живіт, всі думали, що дівчина просто набрала вагу.
Іван поїхав до міста на заробітки і зник. Потім з’явився з нареченою, знайшов собі багату коханку. Батьки схвалили, вони зіграли весілля і поїхали до міста, у тієї дами там була своя квартира.
Лізка мало не збожеволіла. Вже була на останніх місяцях, а тут таке. Нар..ила передчасно в сараї прямо, батьки її знайшли, лікаря викликали. Дочку вона на світ привела. Батько в люті, зганьбила сім’ю, з дому почав гнати, та мати заступилася.
Як тільки відійшла від по..гів, втекла Єлизавета з дому і по..илася на тому дереві, де ти сидів. Не змогла перенести таку ганьбу.
Батько погрожував Івана покарати, та так і не знайшов його. А Лізка почала з’являтися людям, хлопцям в основному, розмовляє з ними, а потім зникає. Застрягла душа її неприкаяна між двох світів, ось і мучиться, дівка…
— Бабусю, що за казка… Придумаєш теж, привид… А з донькою її що стало потім?
— Батьки виростили, сумували вони за Лізкою, і онуку полюбили дуже. Поїхала вона потім в місто вчитися, та там і заміж вийшла, не чула нічого про неї.
Павло поїхав від бабусі, але історію з Лізою він не міг забути. У те, що бачив привид, він не вірив, вважав, що бабуся вигадала це все, щоб він не сумував за дівчиною.
Приїхавши наступного року до бабусі, він першим ділом пішов до дуба, сподіваючись побачити там Єлизавету. Під деревом сиділа дівчина, разюче схожа на неї.
— Ні, я Настя. А Єлизаветою звали мою бабусю. Ми з мамою приїхали ненадовго, вона на мог..ки ходить, прибирає там.
— Невже ти онука тієї самої Єлизавети, яка тут на дубі… Ну… Пові…я…
— Так, саме тієї. Ти знаєш цю історію?
— Так, бабуся розповідала. А можна подивитися на м..илу твоєї бабусі?
— Так, підемо сходимо, раз цікаво.
На маленькому цвинтарі нікого не було. Павло з Настею підійшли до місця спочину за огорожею. З потьмянілої фотографії на нього дивилася та сама Єлизавета. Йому стало страшно. Невже бабуся правду сказала, і він спілкувався з привидом дівчини?
— Кажуть, що бабуся іноді з’являється людям, але я не вірю, казки якісь… А ти віриш, Павле?
— Так, тепер вірю…
Раптом Павло побачив Лізу. Вона стояла осторонь і посміхалася. Він вперше побачив її посмішку. Павло посміхнувся у відповідь, хоч вона і привид, але він був радий її бачити.
Павло і Настя сподобалися один одному і почали зустрічатися. Через півроку одружилися. Єлиавета більше нікому ніколи не з’являлася. Але Павло пам’ятав її і завжди приносив на її мо..лку квіти.
Спеціально для сайту Stories
