– Світлано, скільки можна себе мучити? Що ти, справді? Ну не вийшло дітей, значить, є на те причини, – Олег накинув на плечі дружині, що застигла біля вікна, теплий халат і, обійнявши натягнуту, немов струна, жінку, м’яко притиснув до себе.
Як же летить час. Здавалося, тільки вчора він поганим голосом співав під її вікном пісні, мучачи струни старенької, випрошеної у батька гітари.
Тільки вчора кружляв її, схожу на казкову, вдягнену в білу повітряну сукню, принцесу під вальс Мендельсона, що ллється зі стелі, і з грудей його виривався трішки божевільний, щасливий сміх.
Тільки вчора вони сиділи на веранді нового, відбудованого будинку, що пахла сосновою смолою, і, дивлячись, як з неба падають зірки, навперебій загадували бажання.
“Щастя, щастя, щастя, щастя…” – нісся в темряву дзвінкий шепіт. Долітав до самого небосхилу і луною повертався на землю секундним розчерком падаючої зірки.
Але ж минуло десять років. Десять років душа в душу. Десять років рука до руки. Багато чого досягли. Ось тільки перед одним безсилі виявилися – не почуло видно бажання заповітне небо. Усе перепробували, до яких тільки лікарів на уклін не ходили, а потім…
Ні, не змирилися, звісно. Перегоріли просто. Як гірлянди на ялинці, що обсипалася, блиснули востаннє і згасли. Не гідні значить. Не заслуговують.
Олег, чого душею кривити, уже й зовсім не сподівався, а Свєта…
– Олеже, ти знаєш, мені сон сьогодні наснився, – Свєта ледве повернула голову до чоловіка, який обіймає її, і, потершись скронею об міцне плече, продовжила.
– Дивний такий сон. Неясний. Кішка уві сні була. Біла, пухнаста, м’яка, як хмари на небі. Усе ходила за мною, в очі зазирала, ніби просила чогось чи сказати що хотіла. А під ранок розтанула серпанком, тільки глянула безнадійно. Немов зневірилася зовсім.
– Ох,Світлано, ну чому ж ти не змиришся ніяк. Тепер ось кішку тобі треба. Ну, навіщо вона нам, кішка твоя? Від неї шерсть одна, запах. Хіба погано тобі зі мною? Хіба потрібен нам хтось іще?
– Добре, Олеже. Добре з тобою. От тільки кішка ця… Знаєш, неспроста цей сон був. Це немов випробування, розумієш? Можна я її пошукаю? – на останніх словах голос Світлани зовсім тихим став.
Олег навіть слух напружив, от тільки замість слів почув раптом краплі дощу, що стукають по підвіконню. А може й не дощу зовсім? Чоловік розвернув дружину до себе і важко зітхнув. Знову плаче.
– Ну гаразд, гаразд, годі тобі. Що ти засмутилася? Кішка, значить кішка. Біла, чорна, та хоч зелена! Світлано, не плач тільки. Краще скажи, де ми твою кішку шукати будемо?
– А вона сама, – Свєта схлипнула надривно, – Сама знайдеться. Я знаю. Відчуваю.
Чорна машина мчала по шосе диким звіром, розполохуючи ревом водіїв, що зазівалися. Сніг, що стелився, білими іскрами вилітав з-під колес, що шелестіли, і, залишаючись далеко позаду, губився в чорнильній темряві нічної дороги.
Десь там, за сотню кілометрів від звичної теплої домівки на них чекали. І було неймовірно важливо встигнути. І не дозволити “не дочекалася”, що билося молоточком у голові, стати реальністю.
Олег міцніше перехопив кермо і, переконавшись, що дорога вільна, натиснув на газ. Свєта, що завмерла на сусідньому сидінні, побілілими пальцями вчепилася в коробку, яка лежала на колінах, і, не кліпаючи, дивилася на хуртовину, що розігралася за автомобільним склом.
Її кішка була там. У цьому крижаному вихорі кружляючих сніжинок. У невеликому селищі за сто з гаком кілометрів від міста.
“Пішов з життя господар… Вигнали на вулицю… Замерзає… Не переживе морозів… Прихистіть… голодна…” – слова з поста про допомогу, що попався на очі, перемішалися в голові в одну суцільну круговерть.
Оголошенню було три дні. Три дні, два з яких термометри опускалися на позначку нижче двадцяти градусів. Чи жива?
Свєта змахнула сльози, що набігли на очі, і вкотре відтворила в пам’яті нечітку фотографію худорлявої кішки, яка майже зливалася із заметіллю.
Вона впізнала її відразу. Відчула рідне тепло як від зустрічі зі старою доброю знайомою. Розсміялася щасливо.
Але, прочитавши дату публікації, перегорнувши залишені коментарі і зрозумівши, що за всі ці дні кішку так і не забрали, злякалася.
Страшенно злякалася не встигнути. І подумки квапила чоловіка, який гріє замерзлу на холоді машину. І тихенько шепотіла кудись у нічне небо молитви і гнала від себе думки, що рвуть душу, про те, що вже пізно. Що ніхто їх уже не чекає. І що кішка зі сну, яка приречено заглядає їй в очі, так і залишиться сном.
Спляче селище зустріло холодом. Виючий вітер, що здіймав угору снігові пластівці, намагався залізти під куртки.
У жовтому світлі фар маленькі будиночки здавалися несправжніми. Хиткими. І якимись нескінченно приреченими, що зливаються з холодною зимою, яка не знає жалю.
Десять… п’ятнадцять будинків. Тридцять. Невже в жодному не знайшлося кутка для кинутої напризволяще тварини? Невже серед кількох сотень мешканців не виявилося жодного небайдужого?
На закличне “киць-киць” ніхто не відгукнувся. Слідів лап біля зазначеного в пості будинку в темряві розгледіти не виходило, і безглузда надія, що підганяла машину, яка мчала напівпорожнім шосе, танула на очах.
Пізно. Не встигли. І в грудях так боляче. І якась дитяча образа збиває дихання, змушуючи сльози, що навертаються на очі, замерзати на віях гострими крижаними голочками. І ноги стали немов не свої. Важкі. І пройти кілька кроків до машини – випробування. І…
– Світлано! Сюди! Швидше, Свєта!
Трохи правіше, перестрибнути через замет. Ще кілька кроків. І ривком обійняти безглуздо усміхненого чоловіка, що притискає до грудей білу, скуту холодом, тварину.
Як добре, що в кішок у темряві очі світяться. Як же добре! А те, що голос захрип зовсім і шелестить тихіше, ніж сніг, що падає, – дурниця. Вилікуємо. Усе вилікуємо. Відігріємо. Найголовніше, що знайшли. Встигли.
– Та що ж це таке? Віддай негайно! Гірше за собаку, чесне слово, – Олег забрав у білого пухнастого кошеняти шкарпетку і, з удаваною образою подивившись на усміхнену дружину, яка гладить на дивані білосніжну кішку, сам розсміявся.
Врятована ними кілька місяців тому Марта виявилася з приданим. Це з’ясувалося вже у ветеринарній клініці, куди вони, схвильовані, завалилися посеред ночі, навперебій змахуючи руками.
До такого повороту Олег абсолютно не був готовий, але дружина, яка ридала у нього на плечі, твердо сказала – всіх залишимо.
Тепер у їхньому будинку замість однієї кішки, дві. І якщо перша, та сама, врятована, поводиться пристойно, то друга – єдина вціліла дрібна копія своєї матері – справжнісіньке випробування.
Тягає все, що погано лежить. Підчіплює лапою, підтягує, а потім під диваном ховає. Під цим диваном уже така гора скупчилася, що скоро жодна мітла не впорається.
А Свєта тільки сміється: все в одному місці, каже. Ось і сьогодні сидить, усміхається. Загадково так, світло. Олег аж замилувався ідилією цією, а дрібна , скориставшись ступором господаря, другу шкарпетку під диван потягла! От не хотів лізти, дружину з дивана зганяти, а, мабуть, усе одно доведеться.
– От що ти посміхаєшся? – кректав чоловік, відсуваючи злощасні меблі та про себе посилаючи прокльони на голову одного конкретного кошеняти.
– От що ти….Світлано? – голос Олега раптом зірвався на хрип, і чоловік, що розігнувся, стискаючи в руках тонку смужку, невпевнено подивився на дружину.
– Знайшовся все-таки, – Світлана опустила на підлогу свою улюбленицю, взяла з рук чоловіка знахідку з двома яскравими червоними штрихами.
– Я вже й не сподівалася. На десять хвилин на столі залишила, сюрприз тобі зробити хотіла, а Сніжинка мене, значить, випередити вирішила, пустунка. Та й нехай, головне ж інше, правда?
Олег, який усе ще недовірливо дивився на дружину, невпевнено кивнув.
– У нас буде…?
– Дитина, – закінчила за нього Світлана.
І, ласкаво подивившись на Марту, що в’ється біля її ніг, підморгнула маленькій Сніжинці, яка визирала з-під дивана.
– Буде, Олеже, буде. Ми ж із тобою пройшли випробування.Спеціально для сайту Stories
