Михайло стояв посеред вітальні і вдихав запах свіжості, чистоти, новизни. Ремонт закінчено. Три місяці пилу, галасу, робітників з їхнім вічним «зараз зробимо», три місяці життя в хаосі – все позаду.
Білі стіни. Глянцевий паркет, який відбиває світло так, що хочеться зняти взуття і пройтися босоніж. Новий диван. Нові штори, які Ірина вибирала цілу вічність, порівнюючи відтінки бежевого з якимись незрозумілими назвами – «капучино», «слонова кістка», «топлене молоко».
– Ідеально, – прошепотів він уголос і посміхнувся.
Ірина повернеться післязавтра. Уявив її обличчя, коли вона увійде в квартиру! Він уже бачив цю картину: як вона завмре на порозі, як рука сама потягнеться до рота від подиву, як очі заблищать.
Михайло дістав телефон, зробив кілька фотографій. Надіслав дружині з підписом: «Готуйся до сюрпризу». Вона відповіла майже миттєво – серією знаків оклику і сердечок.
Добре. Все добре.
Він якраз збирався налити собі кави і влаштуватися на новенькому дивані з книгою, коли телефон завибрував. Сергій.
– Михайле, ти вдома? – голос друга звучав якось поспішно чи що.
– Вдома. А що?
– Слухай, виручай. Мені кота на ніч прилаштувати треба. Терміново їду, а залишити ні з ким. Ну ти розумієш.
Михайло не розумів.
– Сергію, ти про що? Який кіт?
– Та звичайний кіт! Рудий. Сімба звуть. Спокійний, ніяких проблем. Корм привезу, лоток. Все при ньому. На одну ніч, клянуся! Завтра вранці заберу.
– Ні.
– Михайле.
– Сергію, ні. У мене тільки що закінчився ремонт. Розумієш? Тільки що. Ірина через два дні приїжджає.
– Ти його навіть не помітиш! Михайле, ну допоможи. Я ж ніколи ні про що не прошу.
Це була неправда. Сергій весь час про щось просив. То машину на вихідні, то грошей до зарплати. Але він був другом. Старим другом. З інституту ще.
Михайло подивився на бездоганну чистоту своєї вітальні. Потім на годинник. Потім знову на вітальню.
– Одна ніч?
– Одна! Чесне слово.
– І ти його завтра вранці забереш? Обіцяєш?
– Так! Дякую, брате. Я тобі винен.
Михайло поклав слухавку і зітхнув. Одна ніч. Ну що може статися за одну ніч?
Сергій влетів у під’їзд з величезною коробкою, з якої доносилося незадоволене нявкання.
– Ось, тримай. Корм тут, лоток тут, іграшки, – він базікав, вивантажуючи з пакетів якісь банки, пакети, м’ячики. – Михайле, ти супер! Я побіг, таксі чекає.
Двері грюкнули. Сергія як не було.
Михайло залишився сам на сам з коробкою, з якої вже визирала руда морда з нахабними жовтими очима.
– Ну привіт, Сімба, – спробував він зобразити дружелюбність. – Правила прості: ти тихо сидиш, я тебе годую, вранці тебе забирають. Всім добре, так?
Кіт мовчав. Дивився. Оцінював.
Михайло обережно відкрив коробку.
І в наступну секунду рудий ураган вилетів назовні, пронісся коридором, застрибнув на полицю з взуттям, скинувши дві пари кросівок, і зник у вітальні.
– Гей! Стій!
Михайло кинувся слідом.
Картина, яку він побачив, не вкладалася в жодні рамки. Кіт носився по кімнаті як очманілий. Застрибнув на стіл – ваза з фруктами полетіла на підлогу. Яблука покотилися в усі боки. Один апельсин покотився під диван.
– Сімба! Негайно припини!
Але Сімба явно не збирався припиняти. Він уже висів на нових шторах, ліз вгору, ніби підкорював Еверест.
– Ні-ні-ні! – Михайло кинувся до вікна.
Штора затріщала. Одне кільце зірвалося з карниза. Кіт зістрибнув, пробігся по підвіконню, зачепив горщик з квіткою – той хитнувся, але встояв. Невелике диво.
– Все, досить! – Михайло спробував схопити рудого хулігана, але той ухилився, проскочив між ніг і помчав на кухню.
Там почалося нове видовище. Кіт застрибнув на стіл. На столі стояли подарункові коробки – Михайло купив Ірині новий сервіз, гарний, дорогий.
– Не смій!
Пізно. Сімба вже стояв на верхній коробці, балансуючи. Коробки хитнулися. Поїхали. Звалилися на підлогу з оглушливим гуркотом.
Михайло завмер. Закрив очі. Дорахував до десяти. Потім до двадцяти. Відкрив очі – кіт сидів на холодильнику і методично вилизував лапу, ніби нічого не сталося.
– Ти… ти…
Слів не вистачало.
Наступні дві години перетворилися на якийсь абсурдний цирк. Михайло ганявся за котом по всій квартирі. Прибирав розкидані речі. Витирав сліди лап з підлоги – Сімба примудрився знайти і перевернути миску з водою. Вода розтеклася по паркету.
– Це ж дерево! – голосив Михайло, судорожно витираючи калюжу ганчіркою.
Кіт спостерігав з дивана. Спокійно. Незворушно. Ніби говорив: «А що такого?»
До вечора Михайло вичерпався. Квартира виглядала не катастрофічно, але й не ідеально. Він зібрав основне, розставив по місцях, сховав розбиті тарілки від сервізу.
Сімба заспокоївся. Згорнувся калачиком на дивані і задрімав.
– Слава Богу, – видихнув Михайло і побрів у спальню.
Ранок виявився гіршим за ніч.
Михайло прокинувся від якогось гуркоту на кухні. Схопився, побіг – і остовпів.
Сімба влаштував на кухні справжній погром. Примудрився відкрити шафу, витягнути пакет з крупою. Гречка розсипалася по всій підлозі. Кіт сидів посеред цього безладу і невинно дивився великими очима.
– Я тебе в…ю! – проричав Михайло. – І твого господаря теж! Задзвонив телефон. Ірина.
Серце впало вниз.
– Сонечко, у мене новина! – голос дружини звучав радісно. Занадто радісно. – Поїздку скоротили! Я сьогодні повертаюся. За годину вже буду вдома. Скучила страшенно!
Світ навколо Михайла закачався.
– За годину?
– Ага! Вже в таксі сіла. Не можу дочекатися, щоб побачити нашу красу! Цілую!
Гудки.
Михайло повільно опустив телефон. Подивився на розгром навколо. На кота, який продовжував розсипати гречку лапою. На годинник.
У нього є година, щоб привести все в порядок і…І куди подіти кота?!
Паніка накрила хвилею. Думки скакали. Сергій не відповідає. Дзвонив тричі – все марно. Віддати сусідам? О першій годині дня? З якими словами?
Михайло схопив віник, почав гарячково прибирати гречку. Сімба сприйняв це як гру і спробував зловити мітлу.
– Відчепися!
Він прибрав кухню. Пробігся по кімнатах – ніби терпимо. Тільки кіт. Куди сховати кота?!
Погляд впав на шафу для одягу в спальні.
– Вибач, друже, – Михайло схопив Сімбу, запхав у коробку, коробку – у шафу. – Потерпи трохи. Зовсім трохи. Господар же повинен скоро за тобою приїхати.
Зачинив дверцята. Тиша.
Михайло видихнув і побіг відкривати вікна – провітрити.
У двері подзвонили рівно через три хвилини.
Ірина увірвалася в квартиру як весняний вітер – з валізою, сумками, посмішкою до вух.
– Михайле! – вона кинулася до нього, обійняла, розцілувала. – Боже, як я скучила! Дай подивлюся на тебе. Ти схуд? Не спав нормально?
– Все нормально, – Михайло спробував зобразити спокій, хоча серце калатало як скажене. – Просто ремонт, хвилювань багато було.
– Ну покажи ж! – Ірина вже знімала куртку, скидала туфлі. – Я так чекала цього моменту!
Вона пройшлася по квартирі, і Михайло бачив, як загорялися її очі. Вітальня, кухня, ванна – скрізь захоплені ахи і вигуки.
– Михайле, це просто… це диво! – вона обернулася до нього, і в очах блищали сльози щастя. – Ти молодець. Ти просто супергерой!
Михайло посміхнувся. Розслабився. Може, все обійдеться? Сімба сидить тихо, Сергій ось-ось приїде, Ірина задоволена.
– Тільки ось що дивно, – Ірина зупинилася посеред вітальні, озираючись. – Тут якось пахне незвично. Тваринами чи що?
Михайло завмер.
– Тваринами? – голос зрадницьки затремтів. – Та ні, що ти. Може, від робітників, вони весь час палили на сходах.
– Хм, – Ірина принюхалася ще раз. – Може, і правда.
Вона пройшла в спальню. Михайло слідував за нею, як на ешафот. Кожен крок давався насилу.
– О, і тут гарно! – Ірина крутилася перед дзеркалом. – Нові шпалери просто шикарні, я правильно вибрала колір. І шафа як новенька блищить! Ти її полірував?
– Угу, – вичавив Михайло.
З шафи долинуло тихе дряпання. Ірина насторожилася.
– Що це?
– Що – це? – Михайло зробив невинне обличчя.
– Звук. З шафи. – Ірина підійшла ближче. – Там хто?
– Та нікого там немає! – занадто голосно вигукнув Михайло. – Це старі труби. Сантехнік казав, що вони іноді скриплять.
– Труби в шафі?
– Ну, за шафою. У стіні.
Ірина дивилася на нього так, як дивляться на людину, яка явно щось приховує. І приховує погано.
– Михайле, – її голос став підозрілим. – У тебе все гаразд? Ти якийсь нервовий.
– Я? Нервовий? – Михайло спробував розсміятися, але вийшло щось середнє між сміхом і кашлем. – Просто втомився. Ремонт, знаєш.
Дряпання повторилося. Гучніше. Потім пролунало виразне: «Мя-я-я-ау!» Ірина зблідла.
– У тебе в шафі кішка? – раптом запитала дружина.
Михайло не очікував такого повороту.
– Ти що? – він позадкував, загороджуючи собою дверцята. – Нікого там немає. Одяг. Взуття. Коробки всякі.
– Там хтось нявкнув!
– Тобі здалося! – Михайло вже відступав до шафи спиною. – У тебе голова розболілася, втома…
– Михайле Петровичу! – так вона зверталася до нього, тільки коли була по-справжньому серйозна. – Відійди від шафи. Негайно.
– Іринко, сонечко.
– Зараз же!
Вони стояли один перед одним. Михайло загороджував дверцята шафи всім тілом. Ірина дивилася на нього з таким виразом обличчя, що ставало ясно – битва неминуча.
– Я все розумію, – повільно промовила вона. – Я два тижні у відрядженні. Ти тут один. Хтозна що.
– Що?! – не зрозумів Михайло.
– У тебе там жінка?
– Яка жінка?!
– А хто там нявкає? – Ірина схрестила руки на грудях. – Може, у неї таке хобі? Я читала про це в інтернеті. Всякі квадробери.
– Іро, ти про що?!
– Тоді відкривай шафу!
– Там кіт!
Зависла тиша.
Ірина повільно розтиснула руки.
– Кіт?
– Так! Кіт! Рудий, нахабний, все перевернув, гречку розсипав, штору порвав.
– Звідки кіт?
– Сергій привіз. На ніч. Вчора. Я не міг відмовити, розумієш? А сьогодні вранці ти подзвонила, і я не знав, куди його подіти, часу не було, ось і засунув у шафу.
Слова сипалися як з рогу достатку. Михайло базікав, пояснював, розмахував руками.
Ірина слухала. Її обличчя було непроникним.
Потім вона зробила крок вперед.
Підійшла до шафи. Відчинила дверцята.
Сімба сидів у коробці і дивився на них з королівською гідністю. Ніби говорив: «Ну нарешті! Звільнили!»
Ірина витягла коробку. Присіла навпочіпки. Заглянула коту в очі.
– Привіт, рудий, – тихо сказала вона.
Сімба потягнувся, позіхнув, показавши всі зуби, і замурчав.
Михайло чекав вибуху. Що кіт знову почне розносити квартиру далі. Ірина підняла очі на чоловіка – і посміхнулася.
– Знаєш, а він милий.
– Що?
– Кіт. Милий. І руді коти приносять щастя. Я у відрядженні якраз про це думала – може, нам завести кого-небудь? Собаку чи кішку? Будинок якийсь порожній без живності.
Михайло відчув, що земля йде з-під ніг. Але в хорошому сенсі.
– Ти серйозно?
– Абсолютно, – Ірина витягла Сімбу з коробки, притиснула до себе. Кіт муркотів як трактор. – Коли Сергій забере?
Телефон Михайла ожив. Повідомлення від Сергія.
«Михайле, вибач. Зовсім забув сказати. Їду до Німеччини. Надовго. Сімба – твій. Він тебе любить, я знаю. Дякую, брате!»
Михайло показав повідомлення дружині.
Ірина прочитала. Підняла брови. Подивилася на кота. На чоловіка. І розреготалася.
– Ну, Михайле, вітаю. У нас поповнення в родині!
Михайло опустився на ліжко. Просто сів і втупився в одну точку.
– Це все підлаштовано, – повільно промовив він. – Сергій спеціально. Він знав, що ти хотіла тварину. Він же з тобою в соцмережах спілкується!
Ірина, яка сиділа на підлозі і чухала Сімбі пузо, кивнула:
– Знав. Я йому якось написала, що мрію про рудого кота. Ще минулого року.
– І ви мене розіграли?!
– Ні! – Ірина підняла очі. – Я справді нічого не знала. Це Сергій сам придумав. Авантюрист він, завжди був.
Михайло хотів обуритися. Розлютитися. Але коли подивився на дружину, яка сиділа на підлозі з щасливою посмішкою, на кота, який муркотів як божевільний, у неї на колінах. Гнів випарувався.
– Гаразд, – видихнув він. – Нехай залишається.
– Правда?! – Ірина підхопилася, Сімба обурено нявкнув від того, що його потурбували. – Михайле, ти найкращий!
Вона кинулася до нього, обійняла так міцно, що затамувала подих.
– Тільки обіцяй, – пробурмотів Михайло їй у маківку, – що він більше не буде висіти на шторах.
– Обіцяю. Ми купимо йому кігтеточку. Високу. З будиночком нагорі.
– І іграшки?
– Мільйон іграшок!
– І він не буде розсипати гречку?
– Не буде, – Ірина розсміялася. – Я простежу.
Увечері вони сиділи на дивані втрьох. Ірина гортала каталог з котячими приналежностями, Михайло обіймав її за плечі, а Сімба влаштувався між ними, згорнувшись калачиком.
– Знаєш, – задумливо сказала Ірина, – а цей ремонт був потрібен не тільки квартирі.
– Ти про що?
– Нам. Нам він був потрібен. – Вона повернулася до чоловіка. – Останні роки ми так закрутилися роботою, справами. А тут з’явився цей рудий хуліган. І якось відразу тепліше стало. Будинок ожив.
Михайло подивився на Сімбу. Той відкрив одне око, подивився у відповідь і знову закрив, продовжуючи муркотіти.
– Може, ти і права, – посміхнувся він. – Може, нам дійсно його не вистачало.
За вікном падав сніг. У квартирі горіло світло. Пахло свіжою кавою і чимось домашнім, затишним.
А на новому дивані, який пережив за дві доби цілу навалу рудого урагану, сиділа сім’я. Яка стала трохи більшою.
І набагато щасливішою.
Спеціально для сайту Stories
