За вікном тихо шелестів літній дощ. Сашко та Олежка, онуки Катерини Петрівни, сиділи за великим круглим столом і читали нову енциклопедію, куплену бабусею до їхнього приїзду. Точніше, читав Олежка, він перейшов вчитися в четвертий клас, а шестирічний Сашко, хоч і вмів уже читати, але лінувався, то слухав брата і розглядав малюнки.
Перед хлопчиками стояли дві склянки з яскраво-червоним вишневим компотом. Світло настільної лампи гарно грало, пронизуючи іскрами пурпурову рідину і Катерина Петрівна мимоволі посміхнулася, згадуючи, як багато років тому вишневі ягоди змінили її життя і життя її матері – тихої вдови, що залишилася з маленькою донькою через п’ять років після весілля.
Коли ця історія сталася, Каті було дванадцять років, а Валентині – тридцять три. Сусідські хлопчики приймали Катю за свою, тобто за пацана. І вона дуже пишалася цим. Ось згадайте себе і своїх подруг: чи багато хто може похвалитися тим, що в дитинстві ловили рибу не гірше за хлопців, з рогатки стріляли навіть краще за деяких і в чужі сади лазили нарівні з ними?
А Катерина була саме такою, в дошку своя серед місцевих шибеників. Валентина завжди дуже переймалася дочкою, боялася після втрати чоловіка, що і з нею щось може статися. Жінка не лаяла Катю, просто просила бути дуже обережною і не чинити так, щоб їй було за дочку соромно. Дівчинка після таких слів завжди обіймала маму і сміялася.
– Мамочко, ну що ти дурниці кажеш! Я ж у тебе найкраща, правда?
Валентина тільки зітхала, вона знала, що дочка в неї добра і чуйна, але дуже вже спритна вона була, за пару вибитих шибок у вікнах односельців за неї вже довелося почервоніти. І ось покликали якось Катерину Мишка та Толик, її друзі, до саду діда Степанича вишню рвати. Чоловік він був приїжджий, жив на краю села, чи то один, чи то з сином.
Особливо ні з ким не спілкувався, займався в основному полюванням та рибалкою. Хлопці старого побоювалися, тож і залізти до його саду вважалося дуже сміливим вчинком. Катерина знала про це і одразу погодилася піти з хлопцями, хоч їй і було трохи страшно. «На справу» пішли по обіді, коли всі дорослі були на роботі.
Зайшли з боку лісу, перелізли через старий паркан і спритно залізли на дерева. Сад був великий, самого будинку Степановича і не було видно, але одна справа на словах сміливими бути і зовсім інша – потрапити на очі злому старому, у якого, як говорили інші хлопчаки, завжди рушниця сіллю була заряджена, спеціально для таких «гостей».
Катерина для ягід взяла мішок з-під посилки, що бабуся з гостинцями їй і мамі на Новий рік надіслала і так захопилася збором ягід, які не так у мішок кидала, як у рот запихала, дуже вже солодкі вони були, що проґавила тихий окрик і миттєву втечу товаришів. Коли дівчинка зрозуміла, що щось не так, було вже пізно – поряд із деревом стояв Степанич з рушницею.
– А ну злазь, злодюжко, бо швидко сіллю наб’ю! – грізно промовив старий.
– Не стріляйте, дідусю, – скрикнула Катерина, випустивши від страху мішок, – я для мами тільки трохи позбирати хотіла, хворіє вона, я їй компот би зварила. Відпустіть мене, будь ласка, я більше не буду!
Степанич сумно похитав головою, рукою махнув, і пробурчав, мовляв, біжи звідси. Дівчинка зістрибнула з гілки і коником перемахнула через паркан. Незабаром і сліду її не було. Прибігши додому, Катерина віддихалася і раптом завмерла, згадавши, що мішок із написаною на ньому адресою залишився під деревом у саду Степановича! А раптом він прийде скаржитися мамі?
Дівчинка мало не заплакала, засмучувати маму вона не хотіла, до того ж тільки вчора знову пообіцяла їй нікуди не влазити. Щоб, хоч якось пом’якшити покарання, якщо господар саду все ж таки з’явиться, Катерина почала прибирати – вимила посуд, витерла пилюку, помила підлогу, квіти полила. Коли у дворі вона трусила останній килимок, з роботи повернулася мама:
– Що сталося? – Здивувалася вона. – Ти щось накоїла?
– Ні, вирішила тобі допомогти, я ж вже велика, – знизала плечима дівчинка.
Валентина їй не повірила, але промовчала і зайшла в будинок. Не встигла жінка перевдягтися, як загавкав у дворі пес і в хвіртку зайшов… Степанич. З відром у руках.
– Чи є хто вдома? – постукавши у двері, заглянув гість у будинок.
Катерина завмерла від жаху, а Валентина привітно відповіла:
– Проходьте, будь ласка, чим зобов’язані?
– Та я, ось, вишеньку вам приніс, компоту наваріть, у них вітамінів багато, вся ваша хвороба швидко пройде, – Степанич оглянув кімнату: – Добре у вас, чисто, видно, що господині живуть.
Валентина посміхнулася від похвали, але тут же спохмурніла:
– Яка хвороба? Ми начебто не хворіємо.
Вона і Степанич дружно зиркнули на Катерину, а дівчинка так почервоніла, що стала схожа на стиглий помідор.
– Та я так це сказав, – квапливо додав чоловік, – до речі. Дівчинка ваша сьогодні мені в саду допомогла, от я й вирішив віддячити.
Валентина зітхнула з полегшенням:
– А я вже подумала, чи наробила вона щось знову! Ох, і дочка в мене, без батька ще маленькою залишилася, не вистачає його твердої руки, а я лаятись зовсім не вмію, хвилююся тільки за неї, але помічниця, сьогодні порядок у будинку навела, – жінка погладила збентежену Катерину по голові і сплеснула руками: – Ой, що ж Ви на порозі стоїте, давайте чаю поп’ємо, у мене пиріжки є, з картоплею любите?
Степанич не відмовився. Катерині спочатку соромно було перед дідусем, але потім вона повеселішала і розповіла йому про кота Фільку, який нещодавно брудного, хворого кошеня звідкись притяг, а вона і мама малюка відмили та вилікували. Дівчинка навіть принесла зі своєї кімнати коробку з кошеням, показати Степаничу. Розповіла про їхню кізку Білку, яку вони так назвали, бо вона маленькою вміла дуже високо стрибати.
Чоловік слухав Катерину і посміхався, по-доброму, видно було, що він добрий дідусь, не такий, як хлопчаки про нього говорили. Про себе Степанович розповів, що переїхав до їхнього села із сином Миколою, після того, як той вийшов із в’язниці. Микола побив коханця своєї тоді ще дружини.
Повернувся раніше з відрядження, він комбайнером працював і застав вдома свою дружину з головою колгоспу в дуже цікавій ситуації. Голова пішов у поліцію, ніс розбитий показав, заяву на Миколу написав, того й заарештували. Син думав, дружина прийде до нього, попросить прощення, але та, навпаки, навіть на суді набрехала, що він і її часто бив.
От і посадили Миколу на три роки, хоча він й мухи образити не міг Як звільнився Микола, так і поїхали вони звідти, від гріха подалі. Доньку Миколи тільки шкода, вона залишилася жити з матір’ю. Старий навіть розплакався, улюблену внучку згадавши.
Нарешті всі встали з-за столу і вийшли на подвір’я. Степанич попрощався з Валентиною і Катериною і тут побачив похилий колодязь у дворі, з криво збитою кришкою, з якої на всі боки стирчали величезні цвяхи.
– Хто це вам такий крендель наклепав? – Здивувався він, намагаючись не засміятися.
– Та це я сама, – махнула рукою Валентина, – як змогла. Немає у нас чоловіка в будинку, доводиться самотужки.
Степанич покивав головою і пішов із відром, у який, щоб порожнього не було, жінка поклала пиріжків для старого та його сина, а наступного ранку, рано-вранці, хтось знову постукав у двері. Сонна Валентина відкрила її і злякалася: на порозі стояв бородатий чоловік із сокирою в руках. Жінка охнула і швидко зачинила двері перед його носом.
– Доброго ранку, хазяйко, – сказав той з іншого боку приємним низьким голосом, – вибач, якщо налякав. Мене прислав батько, сказав, колодязь вам потрібно поправити. Я Микола, син Степановича, якого ви вчора пиріжками почастували. Смачними дуже, дякую вам!
Валентина знову охнула, тепер уже від збентеження. Швидко відчинила двері і винувато посміхнулася.
– І Вам ранок добрий, вибачте, не хотіла Вас образити. Ми одні з донькою живемо, захистити нема кому. Якщо Ви нам криницю полагодите, я ще пиріжків напечу. У мене вихідний сьогодні, субота ж, ось зараз тісто і поставлю, тож через пару годин готові будуть, – жінка говорила, а сама, не відриваючись, дивилася на гостя.
Вона вже не помічала, що його обличчя заросло бородою, вона бачила лише його очі й усе більше бентежилися, щось було в цих очах дуже добре і водночас сумне, таке, що змусило її надовго затриматися на них, тим більше сам Микола теж не відводив погляд від Валентини… Через кілька місяців вони одружилися.
Через рік у Катерини з’явився маленький братик, якого мама та тато Микола назвали Іванком, на честь дідуся, Івана Степановича, з вишні та легкої руки якого народилася ця нова чудова родина. Сам Іван Степанович страшенно цим пишався і розповідав усім поспіль і кілька разів про дивовижні ягоди, які приносять щастя і любов.
Катерина Петрівна з легким сумом подивилася на старі фотографії, що висіли на стіні, з яких на неї дивилися вже близькі їй люди, зітхнула і раптом бешкетно посміхнувшись запитала онуків:
– Олежка, Сашко, а ви вмієте стріляти з рогачки?
