– Зачекайте тут, – сказала Ганні дівчина, вказавши на диван, – Роман Вікторович вас зараз прийме.
Ганна, сидячи в офісі престижної компанії, сама не розуміла, навіщо сюди прийшла. Звичайно, робота їй була дуже потрібна, але, як вона могла подумати, що для неї тут знайдеться місце.
Вона дивилася на дівчат, що стукали підборами по підлозі і мимоволі, все глибше втискалася в диван.
Вона оглянула свій одяг. Туфлі, зношені і розтоптані більше були схожі на калоші. Блуза була колись біла, а зараз колір назвати вже складно.
Штани їй купували ще у старших класах і вони пережили 5 років інституту та 2 роки після нього. Весь її зовнішній вигляд практично кричав про тяжке матеріальне становище дівчини. Та й як могло бути інакше з огляду на все, що з нею сталося за останні роки.
Ганна виросла у великій родині. Мама, тато, вона – старша ,та двоє братів. Коли вона була на 3 курсі, сталася трагедія та батьки пішли з життя. Молодшим тоді було 11 та 13 років. Ганна не змогла допустити, щоб вони потрапили до дитячого будинку, тож забрала їх до себе, оформивши опіку.
Зрозуміло, що до гуртожитку університету їх не пустили. Ганні довелося винаймати кімнату, а щоб оплачувати її та забезпечувати братів вона влаштувалася на роботу.
Було тяжко. Вона вставала рано-вранці і йшла мити підлогу в одному з таких офісів, як той, в якому вона сиділа зараз. Потім вона поверталася додому і відправляла Сашка та Олексія до школи.
Далі – навчання, а увечері знову робота. Вона мила підлогу у супермаркеті після закриття. Додому вона поверталася пізно, втомлена і кожний день був схожий на попередній.
Грошей, які вона заробляла насилу вистачало на оплату житла, харчування та потреби братів. Про себе Ганна вже й не думала. Носила те, що було, чи купувала максимально дешевий одяг. Ну, а на косметику дівчина навіть не дивилася.
Єдине, що її втішало – подяка хлопчаків. Сашко та Олексій були досить дорослими, щоб розуміти, як їй важко, тому практично все по дому робили самі. У моменти, коли Ганні бувало особливо погано, вони як могли підтримували її. Так і жили.
Після отримання диплома бухгалтера вона отримала рекомендаційні листи від викладачів та розіслала резюме скрізь, де були вакансії. Але йшли дні, тижні, а запрошень на співбесіди не було.
Єдине місце, де запропонували їй роботу – місцевий інтернат. Зарплатня була мізерною, але, розуміючи, що без досвіду кращого чекати не варто, вона погодилася. Та й графік був таким, що вона могла й надалі підробляти прибиральницею.
Якось, до кабінету, де вона працювала, зайшла одна із співробітниць, Валентина Іллівна, літня жінка, яка знала про труднощі дівчини.
– Ганнусю, тут учора до мене приходила племінниця. Вона працює в якійсь крутій фірмі. Так ось, вона сказала, що їхній шеф днями звільнив бухгалтерку за якісь махінації. Ти б сходила, га?
– Ну, не знаю…
– Так, піднімайся! Давай. Якщо що, директору скажу, що ти до аптеки побігла.
Ганна збігала додому, взяла документи та пішла за адресою, яку дала їй Валентина Іллівна.
Вже 15 хвилин вона сиділа у холі і чекала, коли звільниться начальник. Повз неї проходили співробітниці, які не приховуючи зневаги оглядали її і, скривившись, відверталися.
Двоє з них, зупинилися неподалік попліткувати і не соромлячись стали обговорюватиАГанну.
– Ти бачила цю? Просто жах!
– О, так! І де вона ці речі знайшла,у бабусі в шафі!
Вони косилися на неї і сміялися, а Ганна ледве стримувалась, щоб не відповісти їм. Нарешті до неї вийшла помічниця начальника і запросила до його кабінету.
– Мене звуть Роман Вікторович. Я керівник цієї філії. Розповідайте, що вас привело сюди.
Ганна чекала, що він теж з осудом і огидою її розглядатиме, але цього не було. Він уважно та з цікавістю на неї дивився.
Ганна розповіла про те, що вона дізналася про вакансію і хотіла б отримати цю роботу.
Дівчина показала рекомендації від викладачів, де було сказано, що вона була найкращою студенткою на курсі і чесно зізналася, що має всього 2 роки досвіду.
– Так, світ тісний, – сказав директор, коли Ганна замовкла.
– Так вийшло, що я сам випускник цього інтернату і досить близько спілкуюся з його директором. Більше того, я навчався в тому ж ВНЗ, що і ви, і чудово знаю ціну вашим рекомендаційним листам. Давайте, ми зателефонуємо вам за кілька днів і я озвучу своє рішення щодо вашого працевлаштування.
– Так, добре. Дякую вам.
– Ну, поки нема за що.
Кілька днів Ганна була, як на голках і здригалася від кожного дзвінка. І нарешті їй подзвонили. Вона прийнята і вже за кілька тижнів на неї чекатимуть.
І ось настав день, коли вона виходила на нову роботу. Вранці вона схопилася рано і взялася за повсякденні справи, щоб залишився час упорядкувати себе. Ну, як це можливо. Ганна зрозуміла, що має проблеми, коли відкрила шафу з одягом.
– Мда-а… Дійсно одягти нема чого.
Вибравши найпристойніше, що знайшлося, дівчина пішла в офіс, чекаючи нових жартів у свою сторону. І не помилилась.
Її проводили до кабінету, де, крім неї, вже сиділи дві співробітниці. Обидві розфуфирені, начебто з обкладинок модних журналів. Як тільки Ганна відчинила двері, їхні погляди тут же кинулися на неї , і так, вона не помилилася, нових жартів у цей день було багато.
Жінка, з манікюром, назвала Ганну брудною. Інша, з макіяжем, як у танцівниці, сказала, що кофточка у Ганни з розпродажу в секонд-хенді. Знала б вона, наскільки мала рацію. А сусідки кабінетом теж були в ударі.
– Ні, ну ти уявляєш, тепер я почуваюся так, ніби сиджу на ринку. Це ж треба було здогадатися прийняти на роботу таку.
– Так, вона одним своїм виглядом налякає всіх наших клієнтів.
Таке повторювалося й наступного дня. Знову і знову співробітники кидали на неї косі погляди і не втрачали можливості зробити їй “комплімент”.
Якщо Ганна чула це, проходячи коридорами офісу, то завжди могла сховатися в кабінеті. Але тут теж сиділи дві тітки, Іра та Галя, і постійно шушукалися, обговорюючи її. Одного дня вона не витримала і висловила сусідкам по кабінету все, що думає.
– Може вистачить? Невже вам ще не набридло поливати мене брудом?
– Ой, хто заговорив, – зіпсувавши гримасу уїдливим тоном відповіла Іра. – У неї виявляється голос є.
– Так, уявляєте, я вмію розмовляти. І вам варто знати, що обговорювати мене в моїй присутності, це крайня нетактовність.
– Ну, давай поговоримо, якщо ти сьогодні така товариська. Ну, що мовчиш? Нема чого сказати?
– О, ні. Я багато можу сказати!
– Наприклад?.. – здивованим тоном підключилася до сварки Галя.
– Ну, наприклад, ви можете висловити своє невдоволення моїм призначенням начальнику, адже це він приймав мене на роботу.
Або ти, – вказала вона на Іру, – Перш ніж обговорювати мій гардероб, подивилася б на себе. Ти ж вся така модна, а роз’їлася так, що в цій блузі виглядаєш, як гусениця.
Галя не втрималася і почала хихикати, поглядаючи на Ірину в тугій блузці.
– І справді, схожа.
– А може, обговоримо твій макіяж, Галю? – Продовжила Ганна.
– Не зрозуміла… – приголомшено моргаючи простягла Галя.
– Так фарбуються танцівниці в клубах, а ти, начебто, бухгалтер. І взагалі, ти справді думаєш, що це тебе робить привабливою?
Тут уже захихотіла Іра.
– Точно! Ще начіс і блискітки. Ну, точно, – і вибухнула в гучному сміху.
– Не знаю, як ви, а я приходжу працювати сюди. Знаєте, вам варто подумати, навіщо ви тут.
Круто розвернувшись, Ганна повернулася за свій стіл, а Іра з Галею замовкли і косо поглядали то на неї, то одна на одну.
Наступного дня працювали мовчки: Іра у новій, більш просторій блузі, а Галя без макіяжу.
– Ось так краще, – подумала Ганна і поринула в роботу.
Через кілька тижнів, коли Ганна прийшла з роботи, Сашко та Олексій зустрічали її біля порога. З усього їхнього вигляду було зрозуміло, що вони щось приховують, але ледве стримуються, щоб не казати.
– Ви чого такі? Щось наробили? Ану, розповідайте, швидко! – грізним тоном заговорила Ганна.
– Ні, ми нічого такого не зробили. Ми просто… – почав Сашко, але Олексій його перебив.- Коротше, сестричко. Ось. Це тобі. Від нас, – сказав хлопчик і простяг їй гарний конвертик, перев’язаний стрічкою.
– Це мені? – Здивувалася Ганна, розгортаючи подарунок, – А що це?
У цей час вона вже відкрила конверт і хлопчики побачили, як очі її округляються.
– Це що? Звідки, – здивувавшись ледь не закричала дівчина.
– Ганно, та ти чого? Ми ж старалися! Ми почергово працювали на мийці. Ну на тій, за рогом. Поки ти на роботі, а ми там. А це наша заробітна плата. Ми її 4 місяці складали. Тобі на подарунок. Хотіли спершу купити тобі новий телефон, але потім передумали.
– А що ж мені робити з такими грошима? Тут скільки взагалі?
– Стільки, що ти зможеш купити собі найкрасивіше вбрання і ці тітки з твоєї роботи більше не ображатимуть тебе. Ти ж сама казала.
Наступного дня Ганна прийшла на роботу в новому стильному костюмі, нових туфлях із модною сумочкою. Вона, звичайно, виглядала не так зухвало, як інші співробітниці офісу, але, Ганна була впевнена, що строгий костюм сидів на ній ідеально.
Сьогодні, проходячи коридорами, вона вже не чула колких жартів. Усі мовчки проводжали її захопленими поглядами, де Ганна іноді помічала нотки заздрощів.
Увечері Ганна виходила з кабінету останньої. В офісі стояла така тиша, що, здавалося, ніби вже нікого немає. Раптом вона почула з кабінету директора якийсь шум. Вона не чекала, що там хтось є, тому обережно, навшпиньки підійшла до дверей і повільно її відчинила.
Роман Вікторович сидів у своєму кріслі, спираючись на стіл і тримаючись за голову.
– Вибачте, у вас все добре? – Запитала Ганна, заглядаючи в кабінет.
– А це ви? Ну як сказати. Це, звичайно, добре, що у нас з’явився новий клієнт, ось тільки він хоче, щоб я до ранку зібрав йому звіт з його фірми. Це ж купи паперу. Це неможливо. Він озвучив такий гонорар за терміновість, якого ми ще ніколи не мали за подібну роботу.
Але який толк, якщо я не встигну, а решта співробітників від додаткової роботи тікає, як від пожежі, – з розпачом у голосі говорив Роман.
– Ну, може, я зможу чимось допомогти? – Запропонувала Ганна, проходячи в кабінет і сідаючи за стіл.
Вони просиділи за паперами всю ніч і вранці, коли співробітники прийшли на роботу, дуже здивувалися, побачивши Ганну і начальника, занурених у роботу.
За годину прийшов клієнт. Документи, які йому були потрібні, лежали на столі, обережно розкладені по папках. Ганна стояла в коридорі, поки вони з директором щось обговорювали, і, насилу дочекавшись відходу замовника, вона буквально влетіла до директора.
– Роме, ну що? – Випалила вона, зовсім забувшись і перейшовши на «ти».
– Ганнуся, ти – скарб! Ти моя рятівниця! До речі, тепер ти дуже багата рятівниця! Він додав пристойну суму до обіцяної оплати та перерахував цілу купу грошей. Ганно, ми це зробили!
Роман на радості підлетів до Ганни і міцно обійняв її. Тут же він схаменувся і відпустив її, відсторонившись і опустивши погляд.
– Вибачте, це все емоції. Я не… Вибачте, – остаточно зніяковівши, тихо промовив він.
– Все добре, Романе Вікторовичу.
Ганна вийшла з кабінету, але він одразу вийшов слідом за нею.
– Ганно, ви ж не збираєтеся працювати другу добу поспіль? У вас вихідний. Це не обговорюється! – сказав він і вже майже розвернувся, щоб піти.
– Давай, я тебе довезу до дому. Ти ж утомилася.
– Так, це було б добре.
Коли Ганна наступного дня прийшла в офіс, ніхто вже не говорив про її зовнішність чи гардероб. Співробітники обступили її натовпом і щиро вітали з гарною роботою, бентеживши дівчину до густого рум’янцю.
Проте, за кілька місяців співробітники знову шепотілися, обговорюючи Ганну. Якщо точніше, шепотіли про її роман із шефом. Але Ганна вже не ображалася, бо це була правда.
