Мого батька всі звали Лео. Лео. Хоча його справжнє ім’я було Леонідом. Вів він уроки фізкультури у школі, де навчалися ми з братом, і завучем молодших класів була наша мати. Якось восени йому запропонували путівку до санаторію.
Насправді, у нього проблем зі здоров’ям не було, а лікуватися належало вчительці англійської мови, яка в останній момент відмовилася від поїздки. Оскільки ніхто інший не захотів скористатися профспілковою безкоштовною путівкою, впросили мого батька, викладача не дуже важливої дисципліни.
Йому приготували в районній поліклініці неіснуючий діагноз. Ми проводили відпускника у подорож і чекали звісток. Через нетривалий час доходить послання, в якому глава нашого сімейства описує санаторне життя. Він, рухливий і діяльний, страждає від неробства.
“У неділю пішли б у сусідній лісочок за грибами, шипшиною і обліпихою, а взагалі-то треба ще капусти заквасити, на дивані оббивку поміняти”, – нарікав курортник, що погодився на авантюру. У звістці, за рахунком другою, що прийшла слідом за першою, він розповів про сусідів по обідньому столику.
Двоє з них – шахтарі. Вони із задоволенням згадували колишні заслуги. Третьою виявилася дівчинка підліткового віку, яка понад рік микається лікарнями після нещасного випадку під час трюку – розриву страхового троса. Пересувалась та на милицях.
Серце вчителя фізкультури не витримало, і він зайнявся інвалідом. Крім грязьових аплікацій і ванн, масажу, лікувальної фізкультури, запропонованих юній пацієнтці, наставник змушував Жанну повзати годинами по накритій матрацами підлозі, розробляв їй суглоби, і вже за тиждень був результат.
Напередодні його повернення ми отримуємо телеграму з текстом, що вбиває наповал: «Я не приїду. Чекайте на подробиці». Пізніше надходить лист, адресований мені, 20-річній. Як виявилося, великодушний Леонід усі дні проводив із акробаткою, колишньою вихованою дитбудинку.
Після закінчення циркового училища на неї чекали успіх і слава. Невдале падіння змінило життя на 180 градусів. Гімнастці зробили кілька операцій, але рухи у хребті залишалися ще межованими. Спортсменка перетворилася на каліку.
Нічого особистого в їхніх стосунках батько не побачив, на його думку. За день до від’їзду він попередив, що заняття закінчені і їй доведеться самостійно видертися з болячок. Багато ходити, присідати, нахилятися. Обнадіяв її тим, що організм молодий і має впоратися.
Напередодні таткового вовернення додому підопічна на обід не з’явилася. Після трапези Лео вирушив за подарунками для нашої родини. Він, рухаючись уздовж шосе до зупинки, несподівано помітив людину в морі. Надворі пізня осінь. Люди куталися у пальто та куртки. Батько з усіх ніг кинувся вниз.
У міру наближення розгледів Жанну, що стоїла по пояс в крижаній воді. Фізкультурник витяг її на берег. Погляд у тієї був шалений. Вона переохолодилася. У санаторії їй надали допомогу. Батько, турбуючись про неї, не відходив ні на крок.
Прийшовши до тями, дівчина заявила, що без нього її життя безглузде. Перед дорослим чоловіком постала дилема: зрадити сім’ю та улюблену роботу і присвятити життя хворій людині або залишити все, як є, повернутися до нас і жити з думкою, що на цьому світі є покинута самотня дівчинка.
“Ми повинні, виявляється нести відповідальність перед тими, до кого близько підійшли і одного разу зробили добро, – писав мій батько. – З мамою, як відомо, у нас стосунки складні, – продовжував він. – Не може людина жити без любові і поваги”.
Як я вже казала, мої батьки вчителі, але мама, за своєю природою, далека від педагогіки. Часто ми, діти, чули ту саму історію про її знайомство з татом. Почуте завжди хвилювало душу. Вона закінчувала інститут та проходила стажування у школі, де фізруком працював Лео.
Останній закохався у практикантку і, за її словами, причепився, як лазневий лист. Мамі він не подобався. Підстерігав її, дарував квіти, запрошував до театру. Зрештою, вони одружилися. Як молоді фахівці отримали квартиру, щоправда, у старому житловому фонді.
Дві кімнати з верандою, що служила одночасно кухнею, їдальнею та передпокою. Зі зручностей був умивальник. Піч топили дровами та вугіллям, а купатися ходили до міської громадської лазні. У нашому дворі налічувалося десять таких квартир.
З дитинства ми звикли до нескінченних претензій до батька. Мама постійно виявляла невдоволення – то погано пил витер, то вермішель недоварена, то надто голосно працює телевізор, то поріг брудний і таке інше. Всім діставалося, коли в нас бували гості. Дім наш любили всі.
На сімейні урочистості приходили мамині подруги із чоловіками. У нашій родині готував тато. Від борщу до калачів. Мама ніколи плитою не цікавилася. До святкового столу подавалися на закуску рибка власного посолу з картоплею в мундирі та соління: огірки, помідори, лісові гриби.
А на гаряче – дві курки: одна у сметанному білому соусі, інша у червоному томатному. Пили наливки: вишневу та суничну. Десерт, незабутній десерт, який ніхто не міг повторити! Торт з горіхових коржів без борошна із заварним кремом та шоколадною глазур’ю.
Вечірки вдавалися на славу. Батько грав на гармошці, розповідав кумедні історії, танцював по черзі з усіма дамами. І протягом вечора не раз натикався на мамин погляд, сповнений осуду. Коли ж гості йшли, починалася розмова, ніби записана на плівку: «Хіба не розумієш, що так не можна накривати стіл?
Де ти бачив, щоб у свята їли оселедець з картоплею? А гриби? Ними ж можна отруїтися! І що це за сільськість – наливка? Не міг купити шампанське та горілку? А промови твої? Плоскі жарти. Це ж примітивізм! Сміються з делікатності. І грати не вмієш. Сором і ганьба.
Запам’ятай, ти фізкультурник, людина малоосвічена, дика, нерозвинена, не читаєш книг, жодного письменника не знаєш, з тобою ж нема про що говорити». Батько ніколи не заперечував, тільки обіцяв: «Ніночка, виправлюсь!»
Друзі, навпаки, захоплювалися: «Лео, ми так скучили за твоїми закусками, наливками, випічкою. Ти неповторний!» Справді, у маминих подружок столи накривалися за загальноприйнятим стандартом: “олів’є”, ковбаса та сир, шпроти, фабричний торт, коньяк, вино.
Коли у мами був поганий настрій, вона заводила пісню про те, що припустилася помилки, зв’язавши життя з таким невдахою як наш тато. Ось її подруги розумніші. Одна, дружина стоматолога, міняє шуби, як рукавички. Влітку вирушає з сім’єю в круїзи.
Інша заміжня за літератором, так живе в пристойному будинку з централізованою подачею газу та опалення, а нещодавно відпочивали в Угорщині. У третьої чоловік кінорежисер; у їхньому будинку бувають знаменитості та їздять на фестивалі.
Наш тато мав славу шановної людини. До нього добре ставилися усі, хто його знав. Особливо учні школи. Той, кому загрожувала двійка в чверті, міг запросто підійти до Лео, і він усе вирішував. Папі вдавалося будь-якого викладача просити поставити рятівну трійку.
Такого дипломата треба ще пошукати! Він йшов із бідолахою на заднє подвір’я школи і вислуховував цілу сповідь – чому і як вийшло, що його знання з того чи іншого предмета низько оцінені. Потім погрожував, якщо двієчник не підтягнеться у наступній чверті, то більше ніколи Лео не допоможе.
Ні разу тата не підвели. Це був чудовий прийом – надавати довіру авансом. Батько хоч і заробляв грошей не вагон і маленький візок, але завдяки його вмінням ми жили непогано. По-перше, він багато робив своїми руками. Йому по плечу було все.
Він робив ремонт квартири, меблів, техніки, взуття, консервацію продуктів на зиму та навіть шив ковдри. Влітку, коли багато хто витрачав гроші, зекономлені протягом року, на відпустку, тато працював у таборі, поєднуючи посаду фізрука і масовика-витівника, поповнюючи домашній бюджет.
Даремно, звичайно, наша мама докоряла йому. Сусіди, ті, що літні та самотні, часто зверталися до батька – то лампочка перегоріла, то праска зламалася, то замок треба поміняти, то двері скриплять. Ніколи тато нікому не відмовляв.
Натомість на свята ці ж безпорадні сусідки в побуті задаровували Лео подарунками, амама, як правило, бурчала: «Нічого через всяку дурницю нас турбувати. Нехай викликають слюсаря-тесляра-електрика». Сусідських дітей Лео водив на майовку до озера, що неподалік міста.
Розбивався табір, натягувалися сітки, влаштовувалися змагання; увечері збиралися біля багаття, співали, читали вірші. Так, наш батько не був знайомий з творами видатних письменників, але сам проживав теж найцікавіше життя, наповнене добрими вчинками.
“Рано чи пізно, кожна людина зіткнеться з тим, що треба зважитися на якийсь значний крок, – писав він у тому листі, – в основі якого лежить шляхетність і лицарство, нічого більше”. Вчинок швидше суспільством не буде схвалений, а, навпаки, засуджений.
Але це може надати особливого сенсу життя. І кожен із нас усвідомлює своє призначення на землі. Не відбувається таке згаряча, а після тривалого зважування аргументів “за” і “проти”, щоб на це піти, людині доведеться пожертвувати багатьом, і на це не всі здатні.
Я всю ніч роздумував над тим, як я не повернуся до вас, моїх дітей. Доню, я жив без кохання, а тепер переді мною відкривається перспектива стати коханим, потрібним, єдиним».
