— Дякую, Боже, за ще один день у цьому прекрасному світі! — прошепотів старий.
Уже півроку Геннадій Данилович, відкривши вранці очі, насамперед промовляв цю фразу. З того дня, коли йому виповнилося дев’яносто років.
«Як добре було десять років тому! Надя ще була жива, — на очах старого з’явилися сльозинки. Поглянув на величезний портрет дружини, що висів на стіні, і думки понеслися в ті щасливі часи. — Вона постійно бурчала на мене, а я, дурень, злився. Два роки, як вона пішла. Трохи вже залишилося — скоро зустрінемося. І з сином — теж!»
Геннадій Данилович довго дивився в стелю.
«Чому Захар став таким. Адже в дитинстві був хорошим, займався спортом, два роки в армії відслужив. Одружився… Розлучився… Іринку ми виховували. Як її Надя любила… Зараз онучці вже сорок. Та й доньці її Наталці, моїй правнучці, вже двадцять».
На мобільному заграла музика. Геннадій Данилович, крекчучи, встав. Дочка:
— Тату, з тобою все гаразд?
— Нормально, Катя!
— Льоня через пару годин до тебе зайде.
«Дочці Каті вже шістдесят три. Подумати тільки. Ніби недавно ми з Надею охали: «Що ти робиш? Тобі тридцять шість, а ти народити надумала. Адже є одна — вистачить».
А вже й Льонці двадцять сім. Правильно, що народила. Кароліні тоді було десять років. А вона вже всім заявила, що в цій «дірі» жити не буде. Зараз в обласному центрі. Котедж, машини… Дзвонить… іноді».
Старий, злегка тримаючись за стіну, пройшов на кухню, увімкнув чайник. Пішов у туалет, потім почав голитися і вмиватися.
У голову знову полізли думки про сина:
«Шістнадцять років, як Захар пішов з життя. Начебто, перед відходом вживати кинув. Навіть, якусь жінку знайшов. Жив з нею кілька років. Дитина у них народилася. Надя моя все обурювалася: «Нам однієї Іринки вистачить?» Онука тоді вже народила.
Квартира їй була потрібна. Нам з Надею грошей вистачало – у мене і пенсія непогана, і за книги добре платили. Правда, всі гроші йшли на онуків.
Кароліна якраз поїхала до обласного центру, вступила до інституту, повністю була на нас. Адже теж онука. Зараз всі онуки влаштувалися і живуть добре».
Поміряв тиск, начебто, нормальний. Приготував чай, продовжуючи думати:
«Чому мені Захар останнім часом часто сниться. Напевно, до себе кличе? Він у сорок чотири пішоаєв. А для мене так дитиною і залишився. Зараз йому вже шістдесят було б. Ні, він ніби про щось просить. Так, я начебто все в цьому житті зробив.
Онукам усім допоміг квартири хороші купити, і правнучці старшій – теж. За місцями спочину доглядаємо. Скоро і моя моги лка поруч з’явиться. Відчуваю, останній місяць на білому світі живу».
Геннадій Данилович довго сидів на кухні, немов намагаючись вхопитися за якусь думку. І раптом…
«Адже у мого Захара був син від цієї… як її? Ольги. Тоді у нас з Надею було стільки проблем з онуками… онучками. Так ось і цей хлопчик мені онук. А я навіть про нього нічого не знаю. Так, так, треба Іринці зателефонувати. Може вона щось знає?»
Набрав номер онуки:
— Привіт, Ірино!
— Ти що, дідусю? — пролунав радісний голос. — У тебе все гаразд?
— Нормально, нормально! Слухай, мені тут в голову такі думки лізуть. Ти знаєш, що у твого тата перед сме ртю син народився!
— Звичайно, знаю.
— А ти не знаєш, що з ним?
— Я-то знаю. Це ви з бабусею, його не захотіли приймати, — тут голос став дружнім і трохи загадковим. — Звуть Михайло, двадцять років. Відслужив в армії. Працює на заводі. Навчається заочно в інституті. Через місяць у нього весілля.
— А я й не знав.
Хвилину стояла тиша, яку порушила онука:
— Дідусю, з тобою все гаразд?
— Ірино, хочу з ним побачитися. Ти його адресу…
— Зараз подзвоню йому. Ми з ним часто передзвонюємося. Він хороший хлопець.
Минуло кілька хвилин. Нарешті, пролунала мелодія телефону. Онука:
— Діду, я йому подзвонила. Увечері до тебе прийде. Гаразд, бувай. Наталка, знову, щось охає.
— А що з нею?
— Дідусю, ти що, забув, що твоя онука скоро бабусею стане, а ти прапрадідом?
Не встиг Геннадій Данилович покласти телефон на стіл, як почув скрип відчинених вхідних дверей. Ключі від його квартири були у всіх родичів.
— Льоня! — посміхнувся господар, виглянувши в коридор.
— Привіт, діду! Курячий бульйон тобі приніс. Мама булочок ще дала. Давай, сідай! — онук махнув рукою і попрямував на кухню.
Курячий суп, як завжди, на славу вдався. Дружина у онука була чудовою кухаркою. Геннадій Данилович завжди радів, коли до нього приходили родичі.
Так, вони приходили щодня. Він навіть знав, що вони склали графік. Сьогодні прийшов онук, а завтра прийде дочка.
Посиділи, поговорили. Онук прибрав посуд і почав збиратися. Уже в передпокої дід сунув йому тисячну купюру.
— На, у вихідні зі своїми в парк сходиш!
— Діду…
— Все, все, бери! Це для правнуків. Я, може, останній місяць на світі живу.
— Діду, я це років десять чую, — онук розсміявся. — Знову щось цікаве в житті трапиться і не буде часу, на той світ поспішати.
— Гаразд, іди, жартівник! — старий махнув рукою і посміхнувся.
***
Цього дзвінка домофона Геннадій Данилович чекав з нетерпінням, але все одно, він пролунав несподівано.
— Добрий день! Я — Михайло, — пролунав голос у слухавці. — Мені Ірина сказала… я прийшов…
— Заходь, заходь, онуче! — він натиснув на кнопку і відчинив замок.
***
Двері відчинилися. Зайшов хлопець. Дідуся хитнуло вбік, він схопився за серце і почав осідати. Перед ним стояв, немов син, який сорок років тому повернувся з армії.
— Що з вами?
Хлопець підняв дідуся на руки, відніс у кімнату і поклав на диван. Швидко вихопив з кишені телефон. Дідусь відкрив очі:
— Не треба, онуче, — спробував підвестися.
— Лежіть! — зупинив його хлопець, але телефон прибрав.
— Он, на тумбочці таблетки. Дістань одну!
— З вами, точно, все нормально? — Михайло подав таблетку.
Геннадій Данилович поклав таблетку під язик:
— На свого батька ти дуже схожий, — дід підвівся, сів на диван. — Ходімо на кухню! Посидимо, поговоримо.
Михайло обійняв його за плечі, довів до кухні і посадив на стілець.
— Михайле, ти дістань з холодильника ковбасу, сир, м’ясо якесь, ще, що там є. Ти, напевно, після роботи і не їв? Чай наливай!
Хлопець кинувся накривати на стіл. Коли закінчив з цим, і почали обідати, дід наказав:
— Давай, онуче, розповідай! Я ж тебе один раз бачив, на похоронах твого батька. Ти тоді зовсім маленьким був. Бабуся твоя, Надя, як дізналася, що Захар пішов з життя, схопилася за серце і впала… інфаркт.
Прийшла до тями, коли твого батька вже поховали. Довго ми від його сме рті відійти не могли.
— Я вас теж пам’ятаю. Мені тоді чотири роки було. Мені сказали, що ви мій дідусь. Тата — теж пам’ятаю, він часто хворів, не працював. Я потім тільки дізнався, що бабуся Надя йому щомісяця гроші давала.
Мама незабаром нового тата мені знайшла, але він зник, коли я в другому класі навчався. Ми так і жили в татовій однокімнатній квартирі. І зараз там живемо. Знаю, що цю квартиру татові ви з бабусею Надею купили.
Коли виріс, чомусь стало соромно перед вами за маму. Вона хороша, але… зрозумів, що ви для неї чужі, і вона для вас – теж.
Обличчя Михайла раптом осяяла посмішка.
— Якось після закінчення дев’ятого класу до мене на вулиці підійшла незнайома жінка. І раптом сказала: «Привіт, братику!». Так я познайомився з Іриною. З тих пір ми часто передзвонювалися, іноді зустрічалися. Сьогодні зателефонувала і сказала про вас.
Настала пауза. Геннадій Данилович розумів, що треба щось сказати, але минуле не давало зосередитися. І щоб повернутися в сьогодення, запитав:
— Михайле, у тебе скоро весілля?
— Так, через місяць. Дідусю Гена, ви теж приходьте.
— Дякую! Постараюся.
— Ми весілля робити не будемо. Я тільки Ірину запрошу і вас. У моєї Поліни теж, крім матері, близьких родичів немає.
— Онуче, а де ви жити збираєтеся?
— У мами спочатку. Потім в іпотеку однокімнатну візьмемо.
***
Допізна розмовляли дід з онуком. Розлучилися по-родинному. Обмінялися номерами телефонів. Геннадій Данилович підійшов до портрета дружини, схрестив руки, як на молитві:
— Надя, у нас онук з’явився. Він так сильно на нашого Захара схожий. Михайло його звуть. Який хороший хлопець! У нього весілля через місяць.
Надя, ти почекай трохи, я не можу зараз до тебе прийти. Хочу онукові двокімнатну квартиру купити. Гроші у мене, і ті, що ти збирала, залишилися і ще додалися. Куди мені їх подіти? Тільки правнукам на гостинці і витрачаю. Гаразд, Надя, почекаєш? Адже він теж наш онук.
Поговорив Геннадій Данилович з дружиною і попрямував до спальні, але заснути йому сьогодні, мабуть, не судилося. Пролунала мелодія на телефоні. Знову онука, Ірина:
— Дідусю! — пролунав її радісний крик. — Наталка народила! Тепер і я бабуся, а ти — прапрадід. Дідусю, завтра все розповім! Щасливо!
Геннадій Данилович повернувся до портрета дружини і, ніби винувато, розвів руки. І на мить йому здалося, що дружина посміхнулася у відповідь…
Спеціально для сайту Stories
