– Терміново приїжджай! Треба вступити в спадщину, врешті-решт! До Нового року!
Мамі важко пояснити, чому я з усіх сил свідомо і несвідомо ось уже майже півроку затягую приїзд до рідного дому.
Тим часом годинник тикає…
Вочевидь, тягнути далі нікуди, адже терміни не гумові.
– Мамо, у мене багато роботи, – вперто пропоную їй чергову відмовку. – Не можу ж я зараз ось так зірватися і приїхати. У мене щільний графік.
Мама пропускає мої слова повз вуха і наполягає:
– Загалом, я на тебе чекаю!
Минає ще два тижні, і я розумію, що знову не готова взяти квиток.
Ось-ось Новий рік.
Що зі мною не так? Я боюся стати спадкоємицею? Адже не півцарства приймаю! Що відбувається? І раптом… як осяяння!
***
Коли я приїду вступати в спадщину… Тато, як завжди, мене не зустріне з поїзда, не подасть руки, не візьме мій рюкзак… Не візьме!
А як було до його відходу в інший світ?
Завжди зустрічав, брав рюкзак. Неважливо, одна я приїжджала чи з родиною.
Я казала йому: «Татку, не треба. Я сама», і тут же осікалася під його пильним поглядом.
Він відповідав: «Я понесу»… Якось твердо так, по-чоловічому. І після цього закидав ношу за спину у свої вісімдесят два.
Ми йшли по засніженій стежці, тому що в місті, де живуть мої батьки, багато снігу під Новий рік і його не так часто прибирають, як у Києві.
І я брела за ним, потопаючи черевиками в пухкому білосніжному мареві.
***
Коли я приїду, щоб вступити в спадщину…
Не буде татового мовчання. Він так чудово вмів мовчати! Віртуозно… І при цьому я завжди знала, що він поруч і чує, що душею зі мною. Любить…
А зустріне мене замість його мудрого мовчання дзвінка тиша…
І коли раптом захочеться прикрасити ялинку, ніхто не знатиме, де ховаються в будинку гірлянди.
Тато завжди прибирав їх у затишне місце до наступного свята, а потім сам шукав… Мама підганяла: «Швидше, швидше, адже скоро Новий рік!»
Ось і зараз гуде мені в трубку: «Швидше приїжджай!» Ох вже це її «швидше»!
***
Вмовила! Я їду отримувати спадщину. Вже й квиток взяла. Сіла у вагон.
У купе одна, як тоді, коли дізналася про відхід тата і поїхала додому…
Жену тугу… А настрій, як перед зануренням «Титаніка»…
Все розумієш, а зробити нічого не можеш.
Ніч позаду. Знайомий перон… Не поспішаю виходити. У прорізі довгого коридору купейного вагона бачу маму.
— Ну і де моя дочка? Я тебе загубила. Слава Богу, доїхала! У тебе новий рюкзак?
Вісімдесятирічна мама бадьоро спускається зі сходів вагона і подає мені руку. Слідом сходжу і я.
Вона всю дорогу щебече, поки ми пробираємося по засніженій стежці крізь заметіль, говорить про все і ні про що…
Про кота, який тепер не виходить її зустрічати в передпокій, а весь час спить. Про гірлянди… “Всюди шукала – ніде немає. Як будемо ялинку прикрашати?”
А я чую в усьому цьому розповідь про тата. Як їй важко без нього… «Не виходить зустрічати… Шукала…»
Приходимо додому. Завтра вранці запланований похід до нотаріуса. А поки я мию руки і влаштовуюся на кухні. Все, як завжди.
З поїзда мама завжди починає з частування. Звичні ритуали, що були за тата.
Мила моя літня матуся метушиться, «як бджола»… Салатики, ковбаска, огірочки.
Різниця тільки в одному – тато не виходить до столу.
***
І раптом мене прориває.
Очі червоніють, сльози немов грають одна з одною. Як не до речі. Хоч би мама не помітила!
Але вона помічає і турбується: «Щось у тебе сталося в Києві?»
– Тата згадала…
Що вже тепер приховувати… Реву.
– Мені теж його не вистачає, – підхоплює мій настрій мама.
І ми плачемо вдвох. А потім вирішуємо прогулятися по улюблених місцях тата. Весь день ходимо-бродимо. Сидимо в кафе біля річки. Загортаємося в плед.
Гріємося. П’ємо чай, їмо. І знову гуляємо. Фотографуємося. Сміємося. Згадуємо, що тато любив гуляти містом, та й місто це любив… А ще, як мамі подарував плед на першому побаченні.
Купуємо подарунки. Говоримо по душах.
Про сокровенне…
***
І ось уже процедура вступу в спадщину бачиться зовсім в іншому світлі…
Спадщина сприймається як частина спадку, який передає улюблена людина своїм близьким.
Ми приймаємо в дар не тільки матеріальні цінності, але, перш за все, своєрідність світосприйняття, дорогі серцю характерологічні особливості покійного родича, ритуали, милі звички.
Наша пам’ять збирає і інтегрує все те найкраще, що хоч якось пов’язане з ним.
Згодом відходить гіркота від втрати, а в душі виникає прийняття, коли, нарешті, розумієш – життя триває!
І в кожному прожитому дні, навіть, здавалося б, трагічній події є сенс.
Знайти його – ось наше завдання!
Спеціально для сайту Stories
