Коли вперше виходиш заміж у 25 років, доводиться дуже багато чому вчитися. Через своє ставлення до вищої освіти в мене, можна сказати, зовсім не було особистого життя, тоді як мої ровесниці гуляли з хлопцями.
Через це я трохи картаю себе, але, з іншого боку, я б не мала того, що маю зараз. Так уже мене навчили батьки: спершу справа, потім усе інше. Тато часто жартує, що в мене вийшов хлоп’ячий характер.
Хоча ніхто мене бути такою не змушував. Навпаки, вся увага діставалася братові, але він, бачте, був іншої думки. Він раніше за мене покинув рідну домівку і поїхав на заробітки за кордон. Що ж, може, так йому зручніше.
У мене ж вийшло так, що після школи я вступила до університету на бюджет. Багато займалася, тож проблем із навчанням не було. Були деякі негаразди в соціальному житті, але краще мати одну надійну подругу, ніж сотню знайомих.
Ось і з хлопцями було так само. Мій чоловік в мене другий. Чи добре це? Подивимося. Але деякі проблеми вже сильно проявляють себе. Зовсім недавно я знайшла папку з документами, яку, вочевидь, не мала знаходити.
Там були різні папери, але, крім усього іншого, я побачила виписку за кредит. Погашений він був зовсім недавно. Але виплачувався той кредит протягом року. Весь цей час ми з чоловіком жили разом як сім’я.
Неприємно бути обдуреною. Це, звісно, ніяка не зрада. Але через такі недомовки руйнуються навіть найміцніші стосунки. Та й до того ж я людина з таким характером, що подібне з рук не спустила б нікому.
Ми живемо разом, у нас спільний бюджет. Тож цей момент вважаю зовсім не “дурницями, про які можна забути”. Як мені сказав чоловік. Після сімейної розмови, невеликої сварки і примирення виявилося ось що.
Моя свекруха захворіла. Сім’я в них середнього достатку. Чоловік звалив на себе обов’язок матері допомогти. Узяв великий кредит і потай від мене гасив його як міг. Про це знали всі його родичі, крім, як ви вже зрозуміли, мене.
За словами чоловіка, він не розглядав цей кредит як щось дуже важливе. Сказав, це всього лише гроші і він повинен був їх дістати. На цьому все. А те, що я ніби як його дружина… Це вже інша розмова.
Я, мовляв, не повинна переживати про такі дрібниці. Адже свою частину фінансування нашого бюджету він виконував, як і належить. От і вийшло, що я ще й винуватою вийшла, що в його речах порпаюся.
Дуже елегантно з його боку ще й мені претензії виставляти. Коли я розповіла про те, що трапилося, мамі, вона мене підтримала. Сказала, що в чоловіка від дружини не має бути жодних секретів.
Але ще додала, мовляв, може, ми просто ще не зрозуміли правил гри життя разом. Адже шлюб – це на все життя і потребує розуміння з обох сторін. А я думаю, що це мене обдурили і просто не розповіли, що відбувається.
І винен у цьому не тільки чоловік, а й усе його сімейство. Вони-то були в курсі того, що відбувається. А, може, я сама б не змогла забезпечувати свою частину грошей для сім’ї або, наприклад, теж би захворіла. Що тоді?
Коротше кажучи, виходить, що я як безправна істота і мені про якісь серйозні речі можна не розповідати. Але в такому разі чому в мене з чоловіком рівні обов’язки? Якщо права не однакові?
Нехай він мене утримує, а я буду просто сидіти вдома і дивитися телевізор. І мене не цікавитимуть жодні кредити. Головне, щоб гроші були в достатній кількості, а де їх брати, нехай думає чоловік.
Але ж ні, я теж працюю, розвиваюся, будую плани. Вношу однаковий із чоловіком внесок і не шляюся ночами з подругами. Тоді чому до мене таке ставлення? Я не розумію. Це історично склалося таке ставлення до жінок, чи я просто вийшла не за того?
