Я завжди думала, що у мене найкращий чоловік на світі. А коли діти виросли, виявилося, що не тільки у мене. Мій чоловік, в сенсі, не тільки у мене. Вийшло все як у не дуже хорошому кіно: я побачила на екрані телефону Дмитра дивне повідомлення від абонента «Сергій, автосервіс». Він чомусь писав: «Я оплатила путівки».
Першим моїм відчуттям – звичним, роками освоєним – було: це помилка. Технічна помилка. Потім я сказала собі: «Стоп! Але ж повідомлення прийшло не від безіменного абонента. Контакт є в телефоні чоловіка, а значить це вже не помилка!»
Потім був порив влаштувати Дмитру допит. Але тут треба знати мого чоловіка: його хоч паяльником і праскою катуй – нічого не скаже. Не захоче і не скаже.
У ванній вимкнули воду. Я навшпиньки пішла в кухню. Дихання збивалося з ритму – на мить мені здалося, що це серце. Інфаркт.
Повідомлення я побачила в коридорі – Дмитро кинув там телефон і пішов митися. А я за чимось полізла в свою сумочку, що стояла поруч на полиці. І ось тепер мені потрібно якось себе повести, а я не розумію як – в голові жодної думки. І що мені потрібно було в сумочці, теж вилетіло з голови.
– Марино, вечеря готова? – запитав чоловік, виходячи з ванної.
– Майже. – сказала я.
І сама здивувалася. Сказала ж. І голос не затремтів.
Я найняла приватного детектива – не так це і дорого, коли потрібно банально дізнатися, є коханка у твого чоловіка, чи ні.
– Я подала на розлучення, – спокійно сказала Дмитру. – Діти дорослі, проблем не виникне.
– Марійці вісімнадцять, – ошелешено заперечив мені чоловік.
– Та хоч сімнадцять! Це ж ти її відпустив жити до Влада. Значить, доросла.
– Я і про нас думав… у них кохання, і ми зможемо нарешті пожити для себе…
Мені здалося, він знущається. А я ж не збиралася кричати…
– Іди туди, де путівки оплачені! Живіть для себе, скільки хочете, зі своєю Анною Максимчук двадцяти восьми років!
– Як же це все-таки огидно… – скривився Дмитро. – Лізти в чужий телефон. А потім ще збирати докази за допомогою детектива.
– Огидно? Огидно?! А зраджувати не огидно? Забирайся, не хочу тебе бачити!
Ми розлучилися і поділили майно. Дмитро не поступився мені ні міліметром, ні крихтою. Квартира була продана. У мене тепер була однокімнатна з великою кухнею в спальному районі . Розлучатися дорого.
– Мамо, тобі потрібно зализувати рани. Добре з цим справляється море, або океан. – сказав мені син, Костя. – Купи собі путівку якусь, і…
Почувши слово «путівка», я закричала, як ненормальна:
– Ні!
– Ну, давай ми з Марією тобі купимо. Злітаєш в Єгипет, або в Туреччину.
З путівки-то все і почалося… точніше, з самого слова.
– Синку… у мене поки є гроші. І робота якась є.
Я налаштовувала ПЗ. Віддалено – є така хитра програма, яка об’єднує два або кілька комп’ютерів на будь-якій відстані. Головне знати пароль. Колись я займалася налаштуванням програм офлайн – працювала в невеликій IT-компанії. Потім наш начальник пішов з життя, компанія розпалася, а я продовжила працювати з клієнтами завдяки сарафанному радіо. Ну, і рекламу в інтернеті ніхто не скасовував.
А зараз, щоб налаштувати все на чужому ПК, навіть з дому виходити не потрібно. Головне, знати, де що лежить, і уважно читати оновлення.
– Загалом, ви мені нічого не повинні купувати. Я просто не хочу нікуди їхати. Зрозуміло?
– Мамо… ти якось дивно відреагувала. Ну не хочеш, і не хочеш. А чого кричати? Розкажеш, у чому справа?
Син хвилювався. А раптом мати від розлучення збожеволіла.
Дочка Марія теж заїжджала вчора, пощебетала, поспівчувала і помчала. Владик чекати не буде – особисте життя, все зрозуміло. А у мене тепер що?
– Синку… Костю… – проводжаючи його, я вирішила сказати це. – Я тебе дуже прошу, будь вірний своїй дружині.
Син швидко обійняв мене і сказав:
– Ми з Леркою домовилися: якщо хтось розлюбить – скажемо чесно. Ніяких зрад.
– Розумники. Сподіваюся, не розлюбите.
Своїх дітей, після того як у них з’явилися свої сім’ї, я майже не бачила. Нічого не зміниться і тепер, коли я одна. Я знала це. Як вчитися цій чортовій самотності? Вдень ще туди-сюди – робота, книжки, серіали. Прогулятися можна знову ж таки. Але коли наставала пора лягати спати…
Я ридала в подушку. Довго, заливаючи сльозами всю наволочку. Господи, як же боляче! За що? Або… або, може, я просто дурепа? Адже Дімка не збирався зі мною розлучатися. Може, варто було промовчати, як мовчать тисячі дружин.
Промовчати і зробити вигляд, що у мене є сім’я. Що все добре.
Ні, а спати з ним після такого знання? Абсолютно неможливо. Все я зробила правильно.
Через місяць сліз під сопливі серіали, сліз ночами в подушку, і плюса на вагах у вигляді трьох з половиною кілограмів, я зрозуміла: щось йде не так. Так, мені сорок п’ять. Хіба в сорок п’ять життя закінчується? Кажуть, в сорок років воно тільки починається, а так, уминаючи піцу, я скоро піду з життя від надлишку холестерину в крові.
– Добрий день. Мені абонемент. На рік. – сказала я адміністратору за стійкою, витягуючи банківську картку з гаманця.
Дівчина почала щебетати, описуючи мені переваги їх фітнес-клубу. Може, комусь це здалося б турботою, але не мені.
– Стоп! Я вже до вас прийшла. Будь ласка, продайте мені абонемент, дайте ключ від шафи, і дякую.
Мені дуже хотілося додати: закрийте рот, але я стрималася. Іноді сучасний сервіс дуже дратує.
Ну ось. Година спортзалу на день – вже менше калорій і тупих серіалів. Поки ще ж туди дійдеш, поки назад. Я оплатила і персональні тренування, щоб тренер показав, як качатися.
Мені не дуже подобалося займатися, але зайва вага пішла, а через кілька місяців і тіло стало виглядати інакше.
– Марино, а тобі розлучення пішло на користь! – ахнула моя подруга, Рита. – Ти прямо покращала…
Ми зустрілися вперше за рік. Вона хотіла приїхати до мене, але я запропонувала зустрітися в кафе. На заперечення Рити, що це дорого, сказала, що за рахунок заплачу сама.
– Звідки у тебе ці панські замашки з’явилися? Зізнавайся, підчепила багатія?
– Фу. Навіть не думаю про це. Мене нудить від них усіх.
– Думаєш, мій Василь наліво не ходить? Впевнена, гуляє. Що, розлучатися тепер?
– Кожному своє. – Я знизала плечима.
Рита розглядала меню. Її життєвий уклад не включав в себе походи по ресторанах.
– Що тут брати?
-Рито, замовляй, що хочеш. Я ж сказала: оплачу.
– Ні, ну точно з олігархом спиш!
– Я ні з ким не сплю. – я раптом посміхнулася. – Просто тепер мій бюджет – це мій бюджет. А не сімейний.
– Дітям би допомогла краще, ніж по кафе шастати.
Так. Мені стало трохи нудно в компанії Ритки. Адже ми дружили зі школи. Вона одна з небагатьох, хто не загубився.
– Діти не просять. Або роби замовлення, Рито, або йди звідси, раз тобі настільки некомфортно.
– Ну ні. Я що, дурепа, відмовлятися жерти задарма.
Ми зробили замовлення і до вечора просиділи в кафе, базікаючи. Ритка перестала нудьгувати і навіть якось повеселішала. Правда, ввечері її загубив Василь і почав безперервно дзвонити.
– Теж розлучитися, чи що… – задумливо сказала подруга.
– Та не треба, Рито! Погано одній. Я від туги навіть на фітнес пішла.
– Точно! А я дивлюся, ти така підтягнута стала. Молодець. Так тримати…
Через деякий час стало ясно, що фітнес вже не рятує. Знову звідкись скопом полізли чортові вільні години, в які можна постраждати. Просто раніше я так втомлювалася в спортзалі, що ні про що не думала, а тепер мені стало простіше займатися.
Реклама почула мене і підсунула картинку: навчання скульптурі. Згадалася давня мрія, яка канула в далеке минуле. Адже в ранньому дитинстві, коли всі орудували формочками, я ліпила з піску справжні фігурки. Шкода, що життя тих фігурок було зовсім коротким.
Потім я ліпила фігурки на березі. А потім була школа, і я все просила маму знайти мені гурток з ліплення. Мамі було все ніколи, а потім і я забула про це. Згадала тільки зараз, так як давно вже відклала цю пристрасть в ящик з дитячими дурними забавами. Класу з третього, напевно.
Я схопила телефон і зателефонувала мамі:
– Мамо, чому ти не віддала мене в дитинстві на скульптуру? Пам’ятаєш, я просила?
– Ні, навіть не запитала, як я себе почуваю. – пробурмотіла мати.
– Як ти себе почуваєш, мамо? – завчено запитала я.
– Як я можу себе почувати? Твій батько косив траву і зрізав тюльпани. Яка ти молодець, що розлучилася. А я ось, дурна, не додумалася.
– Мамо… – я стримала сміх. – Тато не навмисно.
– Ще б він навмисно! – обурилася мати.
І я зрозуміла, що розмова про скульптуру з матір’ю не має ніякого сенсу.
Але на навчання пішла, хоч і коштувало це грошей. Рита запитала, чому я не допомагаю дітям. Але діти не просять… для очищення совісті я зателефонувала Кості:
– Синку, як справи? Як у вас з грошима?
– З грошима завжди непросто, мамо. А що? Тобі допомога потрібна?
– Ні. Я подумала, може вам потрібна?
– Ні, мамо. Але на день народження, якщо що, можеш подарувати грошима.
Марія відразу сказала, що якщо треба, вони самі мені дадуть.
– Розписуватися не збираєтеся? – запитала я у дочки.
– Ні. Нам і так добре.
Ось і поговорили. А я взяла свої кровно зароблені гроші і пішла навчатися скульптурі.
На одному із занять, коли ми вже пройшли ази, викладач роздав нам красиві аркуші з фігурками.
– Будемо пробувати копіювати. Фантазії, це прекрасно, але треба відточувати техніку. Краще копій нічого не допомагає.
Мені дістався собака з високими вухами. Я почала ліпити собаку, думаючи, де я його бачила. Не можуть такі вуха просто стояти, це якась старовина… вигадана, швидше за все.
– А хто це? – запитала я у Олексія, коли він проходив повз.
– Північноафриканський вовк. Він же давньоєгипетський Бог.
– Точно! Дякую.
Анубіс у мене вийшов хоч куди. Олексій хвалив мене і взагалі сказав, що у мене талант.
– Ми живемо в такий час, коли все можливо. Я б на вашому місці замислився… у вас і справді талант, Марино.
– Все добре в свій час. Але, дякую!
Я забрала свого вовка і поїхала додому. А вдома від нудьги сфотографувала скульптуру і прогнала через пошук. Мабуть, Анубіс і справді був зроблений добре. У пошуку він так і визначився. Я почала читати про стародавній Єгипет, і раптом палко захотіла туди. Побачити стародавні скульптури, побачити піраміди. Я була в Таїланді, і в Туреччині, і в Європі була, а ось Єгипет якось пройшов повз мене.
– Костя, знайди мені путівку! Я боюся купити щось не те.
– Окей, мамо. Що цікавить?
– Єгипет. Ближче до пірамід.
– А хіба вони там не всюди?
Ми посміялися. Костя допоміг мені вибрати путівку, я оплатила. Зрозуміла, що вже не хочу кричати і плакати від болю, а слово «путівка» більше не страшне для мене.
Під ранок я прокинулася від телефонного дзвінка. Дзвонив колишній чоловік. Нетверезий.
– Маринка, як тобі живеться в розлученні? Не шкодуєш? – запитав він.
– Треба буде вимкнути телефон, мабуть. Що з тобою таке? Чому ти дзвониш о третій ночі?
– Не шкодуєш, що розлучилася? Я ось… шкодую. Може, ще можна все повернути? Маринка, ти ж мені рідна. Ну двадцять шість років разом були, ну ти чого! – мені здалося, чи то Діма схлипнув.
На тлі його голосу почувся якийсь стукіт і жіночий голос. Мабуть, Дмитро дзвонив звідкись із туалету і спалився. Я відключилася. Що я могла сказати? Вже остаточно прокинувшись, я зрозуміла, що не шкодую про розлучення. Мені більше не погано. Мені – добре.
А в літаку я познайомилася з чоловіком. Він виявився в кріслі поруч зі мною.
– Ви не проти поговорити? – ввічливо запитав він. – Я побоююся літати.
– Давайте поговоримо. – погодилася я. – З якою метою ви летите до Єгипту?
– З такою ж, як і всі. Відпочити.
– Я лечу подивитися піраміди і скульптури, наприклад. Особливо мене цікавить Анубіс.
– Нічого собі! То ви оригінальна, значить?
Я подумала і сказала:
– Та ні. Я просто не втомилася. Не від чого особливо.
Потім ми познайомилися і продовжили спілкуватися. Ігор був архітектором – ого! Зайшла мова і про сімейний статус. Я сказала, що розлучена, і діти вже дорослі. А Ігор – так його звали – повідомив, що рік тому овдовів. Ось, прийшов до тями, і вирішив злітати до Єгипту.
– Вперше лечу у відпустку один. – посміхнувся він. – Ну, нічого. Все колись буває вперше.
– А чого відразу не поїхали? Мій син стверджує, що море зализує рани…
– Відразу не міг. Занадто порожньо було б у сусідньому кріслі, навіть якби в ньому сиділа така жінка, як ви. Вибачте!
Я не образилася. Я розуміла… в теорії, звичайно.
У Ігоря, як з’ясувалося, була дочка, яка вийшла заміж і жила в Іспанії. Бачилися вони рідко, як і я зі своїми. Географія не має великого значення, діти виростають. І у них своє життя. І до цього нас теж ніхто не готує, як і до розлучень, і втрат.
Політ минув майже непомітно, так добре і душевно ми з Ігорем розговорилися. Йому було сорок дев’ять років, і він був підтягнутим і привабливим чоловіком. А я з усіх сил намагалася заборонити собі думати про його привабливість.
Ми опинилися в одному готелі – мабуть, путівки були від одного агентства. Ігор виявляв мені знаки уваги, а я не знала, як поводитися. Цей чоловік подобався мені, дуже подобався. Але всередині я вся стискалася від його залицянь. Боялася… чого?
Знову бути пораненою? Отямся, Марино, тобі вже сорок шість. Життя ранить за допомогою людей, тепер ти це точно знаєш… не можна сховатися від усього.
Піраміди виявилися прекрасними… я навіть не очікувала, що настільки. Нам залишалося два дні в Єгипті, а я все ще тримала Ігоря на відстані витягнутої руки. За вечерею він був задумливий. Пішов проводжати мене в номер і раптом різко повернувся до себе:
– Марино, я помилився? Я тобі не подобаюся?
Від його рук на своїй талії я відчула запаморочення. Подобаєшся! Ще й як подобаєшся! Але я боюся.
Я зняла його руки, але не відпустила. Тримала Ігоря за руки.
– Ігор, можеш мені чесно відповісти на одне питання? Тільки чесно. І тільки на одне. І це про твоє минуле. Вибач, якщо я тебе ображу.
– Запитуй. – хрипло сказав він.
– Ти зраджував своїй дружині?
У Ігоря так здивовано розширилися очі, що він міг би вже, в принципі, не відповідати. Але відповів:
– Ніколи. Ніколи! Навіщо? Зраджують невпевнені в собі чоловіки, а я, до сьогоднішнього дня, був у собі впевнений. – і він посміхнувся.
Я поцілувала його першою. І не помилилася. І моя подруга Ритка була права: розлучення мені, безумовно, на користь.
Минув рік. Я щаслива з Ігорем. Сподіваюся, він зі мною теж. Життя починається в будь-якому віці, аби ми були живі.
Спеціально для сайту Stories
