– Наталко, ти?
Молода жінка озирнулась. Серце на секунду зупинилося, а потім пустилося в танець, вибиваючи своїми швидкими ногами то чечітку, то гопак, то квікстеп, то сальсу. Наталка намагалася втекти, але ноги не слухалися її. Чоботи ніби приклеїлися до снігу, і вона не могла зробити жодного кроку.
– Звичайно ж, я не міг не впізнати, це ти, – продовжив свою промову привид.
– Зараз я розплющу очі і прокинуся, – промайнуло в голові у Наталки.
Швидко відкриваючи та заплющуючи очі, їй не вдалося досягти бажаного ефекту – міраж не зникав.
– Чого ж ти мовчиш? – Привид був наполегливим.
– Привіт, Сергію,- нарешті озвалася Наталя.
– Привіт, Наталко! Радий тебе бачити, – сказав Сергій, стискаючи та розтискаючи ліву руку в кишені штанів. – Ти до родового гнізда в гості приїхала чи назовсім у рідні пенати повернулася? – Сергій намагався розговорити Наталю, що оніміла від несподіваної зустрічі.
– У гості до мами приїхала. Ми з чоловіком вирішили купити їй квартиру на другому поверсі, бо важко вже стало мамі підніматися з сумками на п’ятий поверх. До себе в місто звали – так вона, уявляєш, не хоче розлучатися з дорогими її серцю краєвидами та друзями. Каже – вросла і думками, і серцем до цього міста, і нізащо не хоче переїхати до нас, – Наталя замовкла і подивилася своєму співрозмовнику в очі, як робила колись, в іншому житті.
На Наталку з сумом і цікавістю дивилися два водоспади з блакитною водою, такою чистою та прозорою, що жінці захотілося взяти в руки кришталевий келих і зачерпнути їм воду, і пити, не звертаючи уваги, на те, що вода струмками стікатиме по її щоках, підборіддю та шиї.
А ще на мить Наталя опинилася в човні, який дуже швидко пливе вниз по течії гірської річки, і повернути назад не вистачить сил. «Стоп, стоп!» – Сказала про себе Наталя. – «Потрібно вибиратися з цього виру. Ця сторінка в моїй історії вже прожита. Туди мені нема ходу».
– Вгадав! – Почула Наталя. – Раз ми з тобою зустрілися, давай зайдемо в піцерію, і ти мені розповіси про себе – де ти, що ти, як ти. А то скільки ж років ми з тобою не бачилися – сім чи вісім?
– Вісім, – неохоче відповіла Наталя, – ну, якщо так, нехай буде по-твоєму, тільки недовго, у мене ще є справи.
До піцерії вони йшли мовчки. Кожен не наважувався порушити тишу, в якій розмовляли без допомоги слів, жестів та звуків їхні серця, то звинувачуючи, то виправдовуючи минулі дії один одного. З неба падав невагомий сніг.
Сніжинки поволі покривали землю, і, трохи покружлявши в повітрі, тихо опускалися під ноги Наталі та Сергію. Ось і піцерія. Обтрусивши з верхнього одягу сніг і повісивши його на вішаки, молоді люди присіли за столик.
– Що ти питимеш? Чай, сік чи каву до піци замовити? – перервав мовчання Сергій.
– Каву, – тихо відповіла Наталка.
– Ти не зраджуєш своїм звичкам, браво! Бачиш, я все пам’ятаю, нічого не забув, – скоромовкою говорив Сергій.
Зробивши замовлення, молоді люди продовжували дивитись один на одного. Їхні погляди говорили замість слів. Сергій узяв у свої руки долоні Наталки, і, піднісши їх до своїх губ, почав покривати поцілунками її ніжні та тонкі пальчики.
– Заборонений прийом, – сказала жінка і обсмикнула руки, – у тебе немає на це права.
– Вибач, – зіщулившись прошепотів Сергій.
– Чим ти займаєшся? Як і раніше працюєш у школі вчителем інформатики чи змінив своє амплуа? – Засипала Сергія питаннями Наталка.
Здавалося, вона боїться його питань, тому в паузу, що утворилася, вставляє свої репліки, в надії не почути тих питань, на які їй, все ж, належить відповісти.
– Уяви собі, викладаю уроки інформатики в тій же школі, де ми з тобою разом працювали, до того моменту, як ти звільнилася і втекла – Сергій дивився на Наталку, не моргаючи. – Чому ти мене покинула? Ти тоді мені нічого не пояснила. Пішла мовчки, по-англійськи. Все-таки це позначилося на твоєму мисленні та вчинках. Може, зараз мені все розкажеш?
Ти змінилася, – продовжив Сергій, – стала ще гарнішою. І новий колір волосся тобі личить, хоча тобі личить і твій натуральний, русявий. Тобі подобається бути білявкою? Вибач, я несу нісенітницю. Як побачив тебе, спогади захлиснули мене з головою і мені важко підбирати слова.
Ти знаєш, весь цей час я подумки розмовляв з тобою, ставлячи запитання і відповідаючи на них замість тебе. Я, то звинувачував, то виправдовував тебе, Наталко, то пускався з причіпками і претензіями до себе, ставлячи одне питання – що я зробив не так?
Офіціант приніс каву та піцу. Сервіруючи стіл і розставляючи посуд, він намагався визначити, хто ці молоді люди? Ця схвильована вродлива білява жінка, зі смаком одягнена, і цей темноволосий чоловік, який одразу замовк, коли він тільки наблизився до їхнього столика? Чоловік та дружина? Не схоже. Знайомі? Хто вони один одному?
– Вип’ємо, чи що? – Запитала Наталка.
Вона взяла в філіжанку кави. Принюхавшись, жінка трохи покрутила її у руках.
– Як завжди, відмінний запах та аромат. Це дуже смачно, – сказала Наталка і заплющила очі від приємного задоволення.
– Вип’ємо, – відгукнувся Сергій, – якщо тобі нема чого сказати.
– І піца тут теж смачна, – трохи помовчавши, сказала Наталя. – Скільки разів я приїжджала сюди, до мами, а побачились ми лише сьогодні. Ось така випадкова випадковість трапилася сьогодні. Щось я не те говорю, тавтологія якась. Може, всьому виною келих вина вдень чи це ти на мене так дієш, Сергію? – Усміхаючись, сказала Наталя.
– А ось, подивися, це та каблучка, яку я тобі подарував на заручинах і яку твоя мама мені повернула, – Сергій поглядом вказав на свій мізинець правої руки, – я його надів на палець, а зняти не зміг. Так і ношу його всі ці роки .
– Обручку можна розпиляти та звільнитися, ти що, не здогадався так зробити? – Здивовано сказала Наталка.
– А що, гарна ідея. Так можна і з серцем вчинити, щоб тебе звідти вивести. Було б непогано, – криво посміхаючись, відповів Сергій. Я тебе не забув.
– Навіщо ти так. Ну, якщо ти хочеш почути мою правду, то слухай. Ми з познайомилися з тобою на роботі. Я – учитель англійської мови, ти – викладач інформатики. Більше року ми зустрічалися, щоб краще дізнатися один про одного. Ти був галантний. Не розповідав вульгарних жартів, не робив непристойних пропозицій.
У моєму животі оселилися різнокольорові метелики. Вони пурхали і лоскотали мене своїми крильцями. Пам’ятаєш, як ми з тобою їздили до обласного міста на прогулянку? Ми каталися в човні озером, їли солодку вату і невпинно цілувалися, тримаючись за руки?
Сергій мовчки кивнув головою.
– Я була така щаслива! Мені здавалося, що ось, зі мною поряд чоловік всього мого життя, майбутній батько наших дітей, людина, на яку завжди можна покластися, людина, яка ніколи не зрадить.
– Щось я зовсім не розумію. Все так і було, – напружився Сергій.
– Я теж так думала, доки не побачила тебе зі своєю подругою Катериною. Ти проводжав її біля під’їзду. Ви думали, що вас ніхто не бачить, а я вас побачила, і найголовніше, я звернула увагу на те, як ти на неї дивишся! Ти явно захоплювався нею і дивився на неї як на свою жінку! А потім ви поцілувалися! І це було всього через тиждень, після заручин! Як ти міг? Не розумію.
Сергій мовчав, явно підбираючи слова, які, хоч убий, не йшли йому у голову.
– Це вийшло зовсім випадково! Я не винний! Ми просто так поцілувалися, по-дружньому! – твердив Сергій.
– У мене вибило землю з-під ніг. Метелики завмерли у животі, а потім померли. Я прийшла додому, поговорила із мамою. Зібрала речі і вранці першою ж маршруткою, поїхала до обласного центру – не могла я тебе більше бачити, і все тут. Для мене твій вчинок був подвійною зрадою – відразу я втратила і кохану людину, і близьку подругу.
Допиваючи каву, Наталка продовжила:
– Я винайняла квартиру, влаштувалася на роботу в гімназію неподалік будинку, де я жила спочатку. Змінила оператора, заблокувала тебе у соцмережах. Розумію, дитяча витівка, але тоді здавалося, що так буде для мене краще. Я довго не могла тебе забути. Часто ходила до кафе одна. Як виявилося, на мене вже давно заглядався один хлопець із карими очима.
Одного мого одинокого вечора він підійшов до мого столика і сказав: «Добрий вечір! Мене звуть Роман. А як звати вас, миле створіння? Можна, я присяду поряд з вами та складу компанію?» Ти знаєш, Романові вдалося розбудити метеликів у моєму животі і оживити моє скам’яніле серце. Я знову почала вірити людям. Я знову могла кохати.
– То ти кинула мене через погляд? – Здивовано підняв брови Сергій.
– Так, Сергію, через погляд, через твій погляд на життя. У нас із тобою виявилися різні цінності. Для мене дуже важливо, щоб мій обранець дивився тільки на мене і не помічав інших дівчат, ти розумієш, про що я говорю?
– Цілком, – неохоче відповів Сергій.
– Такі ж переконання були й у Романа. Ми одружилися. У нас народився чудовий син. Ще в декретній відпустці я почала писати невеликі оповідання. Мою творчість помітили та запропонували роботу в журналі. Я погодилась. Ще я вдома займаюся репетиторством – навчаю дітей англійської мови. Ну, начебто б все про себе тобі розповіла, – видихнула Наталка.
– А ти напишеш розповідь про нашу з тобою історію кохання? – Запитав Сергій.
– Чи варта гра свічок? – Усміхаючись одними тільки губами, сказала Наталка.
В її сумочці запікав мобільний телефон.
– Так, дорогий! Незабаром буду. Уявляєш, я зустрілася із привидом. Ми з ним сидимо в піцерії та п’ємо каву. Не хвилюйся, міраж цілком реальний і відчутний. Поцілуй за мене Максимку, – сказала у слухавку Наталя.
– А я одружився з Катериною. Ти знаєш, вона завжди була поруч і підтримувала мене, коли ти поїхала. У нас із нею підростає донька Софійка. Все гаразд у нас. Тільки тебе я не забув, ось так ось. Я винен перед тобою, Наталко, вибач, – похмуро сказав Сергій.
– Бажаю тобі щастя, Сергію, щиро бажаю, – сказала Наталя, виходячи з піцерії надвір.
– Може, ви з чоловіком прийдете до нас із Катериною в гості? – З надією в голосі запитав Сергій.
– Погана ідея. Ми календар із тобою давно перевернули. Прощай, – вже на ходу відповіла Наталка.
А сніг припустився все сильніше, замітаючи сліди в минуле, а сліди не зникали. Серця молодих людей ще говорили один з одним, хоча вуста мовчали. Закриваючи в минуле щільно двері, простежте, щоб не було протягів.
