– Кинь! Їй було страшно втратити статус. Ну і залишитися самій незвично, звісно. Але зараз твоя мама вже вся в справах. Щосили зайнялася собою, і забула про Михайла давним-давно

– У мами від мене якась таємниця, – сказала Катя чоловікові відразу після весілля. – І я зовсім не схожа на батька. Він мене не любить. Та й я його якось…

Це було правдою. Нічого Катя не могла із собою вдіяти. Начебто, скільки вона себе пам’ятала, стільки й знала свого батька, Михайла. І адже не був він зовсім вже поганим батьком. Напевно, навіть був хорошим.

Возив їх із мамою щоліта на відпочинок. Водив Катю у свою спортивну школу – тато був тренером із важкої атлетики, а доньку приводив на гімнастику. Добре, корисно для здоров’я. Красиво. Щоправда, ніхто не питав Катю, чи хоче вона займатися художньою гімнастикою.

А вона не хотіла. Навіть тренерка, Марина Василівна, сказала батькові.

– М’язи – погань. Не тягнуться зовсім. Михайло ну не у всіх же схильність є. У Каті з розтяжкою поганенько. Віддай на волейбол її, якщо вже так тобі закортіло, щоб дівчинка спортом займалася.

– Тим паче треба тягнути, якщо не тягнуться! – вигукнув Михайло. – Труднощі загартовують і зміцнюють. Я ж не прошу з неї чемпіонку ліпити. Заради дисципліни і здоров’я все Марино. Ну а якщо раптом і місце яке займе – чим погано.

Загалом, Катя мучилася від болю й туги на гімнастиці. І від власної недосконалості. А тато був задоволений. Чому його не цікавили муки доньки? Загадка.

Потім, коли вона закінчила школу – з ненависної гімнастики вона пішла за кілька років до цього, вирвалася – тато був обурений Катиним вибором інституту.

– Який ще філфак? Що це за факультет взагалі такий?Чим ти станеш?

– Михайло, не перегинай! Не чим, а ким! – втрутилася мати. – Але загалом тато має рацію. Що це за абстрактна професія?

Вона іноді втручалася. Не так часто, як хотілося б, але траплялося. Втручалася і, ніби як, намагалася Катю захистити. Але на справі все одно завжди була на боці чоловіка.

– Ні, Лізо! “Ким” можна стати, якщо професія корисна. Користь людям приносить. А тут – ні риба, ні м’ясо. У бібліотеці, чи що, сидіти будеш?

– Та й буду в бібліотеці! І що?

Господи, ну чому?! Чому вона абсолютно не відчувала жодної спорідненості з цією людиною?

Там, у бібліотеці, в яку Катя і справді прийшла, закінчивши філологічний, вона і зустріла свого майбутнього чоловіка. На той час відчуження між нею і батьком стало критичним. Досягло свого максимуму.

Михайло не приховував, що зневажає Катю. Що йому не подобається її неспортивність, дивний, на його думку, вибір професії.

З дружиною у Михайла теж стосунки стали натягнутими. Він немов був глобально розчарований і не намагався це приховати.

Катя, між тим, виросла і часто уважно вивчала себе в дзеркалі. А потім дивилася на фотографії батьків у молодості. Вона не була схожа на жодного з них. Як таке можливо? І мати, і батько були світленькими, так би мовити. Русявими. Мати з сірими, батько – з блакитними очима. Катя була брюнеткою з карими очима і якимось великим носом. З невеликою горбинкою. У батьків носи були слов’янськими. Щось тут нечисто…

– Мамо, ви що, удочерили мене? – запитала Катя одного разу в мами просто в лоб.

– Ти що, збожеволіла? – ахнула мати. – Ні звісно! Запитай у своєї тітки, як тяжко я тебе на світ приводила.

– Чому?

– Довгий процес був. Та ще й народилася ти не маленькою.

– Просто тато мене не любить…

– Та він щось задурив у нас, так. Наче нікого не любить, і нічого, крім роботи своєї. Катюшо, нічого не вигадуй. Я тебе дуже-дуже люблю. За двох.

Після тієї розмови Катя більше не ставила матері жодних запитань. Вона зустріла Ігоря, який був хорошим і скромним хлопцем. Довго ходив за книжками і соромився, але потім все ж таки покликав Катю на побачення.

Вони швидко знайшли спільну мову і сподобалися одне одному. Через рік Катя зібралася за Ігоря заміж. Весілля пройшло штатно. І навіть батько був, щоправда недовго – послався на термінове персональне тренування. І після весілля Катя вирішила поговорити з новоспеченим чоловіком.

Ігор, при найближчому розгляді, виявився не тільки скромним. Ще він був розумним і веселим. Працював у сфері IT.

Почувши Катіну промову про таємницю і батька, він хмикнув і сказав:

– Люба, про таємниці ж треба говорити до весілля!
Вона засміялася. Сказано це було так, що стало смішно. Ну, нудно їй у шлюбі точно не буде.

– Ігор, я серйозно взагалі-то!

– Ну, гаразд. Давай серйозно. Ти говорила з батьками?

– Тільки з мамою.

– Що вона сказала? Є в неї таємниця? Я так розумію, ти підозрюєш, що твій батько тобі не рідний, так?

– Я спочатку й маму підозрювала. Ти ж бачиш, я зовсім на них не схожа. Зовсім! Але мама мене любить. І я відчуваю її рідною. Елементарно, коли обіймаю навіть. Відчуваю спорідненість. А з батьком усе життя була якась напруга. Він мене мучив усе дитинство!
Ігор ахнув і витріщив очі:

– Мучив?! Що ти маєш на увазі?

Вони нікуди не поїхали після весілля. Сиділи вдома, у квартирі Ігоря, що дісталася йому від діда з бабусею. Снідали залишками весільного торта, пили каву. І тут Катя з розмовами про таємниці…

– Він водив мене на гімнастику. А в мене м’язи погано тягнуться. Жахливо боляче все це було! “Зате дитина ходить на спорт!” Батько-то сам усе життя в спорті. Для нього взагалі люди, які не займаються спортом і випивають, хоч навіть у свята – не люди. Філологи для нього – теж не люди. Я іноді думаю, що всі для нього – не люди, а він один – людина. Сам собі надлюдина.

– То що мама сказала? Рідний тобі батько?

– Каже, так. Каже, рідний. Але я відчуваю…

– Катю, я думаю, тобі треба поменше про це думати. Ми одружилися, Катюхо! Одружилися! У нас тепер своя сім’я.

Через рік у Каті з Ігорем на світ з’явився син, Вітя. Назвали на честь батька Ігоря. До речі, ні-ні, та Катя все одно думала про свою несхожість на батьків. Ось Ігор, наприклад, був схожий на свою маму. Сильно. А Катя, напевно, схожа на свого справжнього батька.

Що ж це виходить? Мама її… нагуляла, чи що?Скільки Катя знала свою матір, та була винятково добропорядною і вірною дружиною. Ніде не бувала, крім роботи та дому.

Працювала мама в школі, вчителем фізики. До речі, коли Катя вступала до інституту, мама теж була не надто задоволена. Думала, донька обере точні науки. І, як завжди, стала на бік батька. Ні, вона не ображала Катю. Але завжди підтримувала батька. Раз батько каже, що спорт – корисно, значить, так і є. Якщо батько каже, що подружка Юля погано впливає на Катю, значить так і є. Тато завжди правий. Катя не розуміла маму, але було все саме так…

Підтримуюча. Вірна. Усе життя дивилася на батька люблячими очима. Могла нагуляти, чи ні? Ні! Катя в таке не вірила! Чи… очі були не люблячими, а винними?

Вітя в Каті з’явився, до слова, схожим на неї. Темноволосим, карооким. З великим носом. Ні, щось тут нечисто. І батько перестав спілкуватися з Катею взагалі.

Вона давно відчувала його чужим, але тепер-то взагалі відчувала його незнайомим. І онук нічого не змінив. Навіть не зацікавив Михайла. Ну хіба він може бути насправді батьком?!

Коли Віті було дев’ять років, до них без дзвінка вломилася Катіна мама, Ліза, на межі божевілля.

Був вечір, Катя щойно відправила сина спати, і тут у двері почали дзвонити, як на пожежу. Ігор підскочив і швидко відчинив.

– Єлизавета Миколаївна? Що з вами?!

Мати стояла за дверима в розстебнутому пальті, одягненому на халат, із розпатланою зачіскою, і з витріщеними очима.

– Катя вдома?

– Удома. Заходьте. Щось трапилося?
Ліза кивнула. Вони провели її в кухню, і там напоїли чаєм. Трохи відтанувши від гарячого чаю, Катіна мати розридалася.

– Ч-ч! Не в голос! Вітя спить, йому в школу вранці. Що відбувається, мамо?

– Він… він кинув мене! Знайшов іншу, на двадцять років молодшу, і кинув мене!

– Тато пішов від тебе?

– Не пішов, – вона схлипнула. – Сказав, квартиру будемо розмінювати. Але так – так, по суті – пішов. Кинув… мене… стільки років… що я буду одна? Що?!

І знову розридалася.

– Мамо, скажи, а тато мені рідний? – запитала Катя.

Мати витерла сльози серветкою і сказала:

– Зрозуміло, рідний! Що ти вигадуєш, Катю? Ти нам улюблена рідна донька. Просто ви з татом обидва вперті. Не хочете поступатися одне одному.

– Мамо! Він кинув тебе! А ти його захищаєш?!

– Що я буду робити? Що?! Кому я потрібна?

– І на що можна розміняти вашу квартиру? – раптом запитав Ігор. – Чому він узагалі збирається її розмінювати?

– Коли ми з’їжджалися, то обміняли наші житлоплощі. Мою і його. Об’єднали. Він має право. Але що я буду робити без чоловіка?!

– Ой, та годі тобі, мамо!

Їй було не надто шкода матір. Усе-таки вона щось від неї приховувала… якусь сімейну таємницю. І всі приховували. І мати, і батько, і тітка по материнській лінії. Занадто активно обговорювати свої здогадки Катя з ними не могла. Її взагалі виховали так, що старших треба поважати, а не надокучати їм запитаннями. Поважати, любити, допомагати.

Мати з батьком розлучилися і продали квартиру. Мама купила собі однушку на околиці. Катя їздила до неї, допомагала переїжджати. Страждання Єлизавети було непідробним, глибоким. Але було тверде відчуття, що страждала вона не за конкретною людиною, а оплакувала той факт, що залишилася одна.

Лізі було вже за шістдесят. Її вимушена самотність була гіркою. У доньки своя сім’я, і в сестри з чоловіком усе добре. А вона… залишилася зовсім одна. Що тепер робити?

Тим часом Катя допомагала мамі переїхати, і розбираючи речі, знайшла альбом, у якому побачила фотографії малюка.

Вона ніколи не бачила цих фотографій. І чому? Мама поралася на кухні, і Катя хотіла крикнути щось на кшталт: “Мамо, це я на фото?”, як слова застигли в неї в горлі. Вона відкрила чергову сторінку, і побачила аркуш паперу. Старий листок, на якому щось було написано від руки. Маминим почерком.

Катя злодійкувато озирнулася, чи не бачить мама. Почерк був так собі. Відразу й не розібрати.

На сторінці, де був вкладений листок, були фото того самого малюка, але вже старшого. Катя придивилася. Дитина була схожа на її Вітю в дитинстві. Такий самий носатий і темненький. Ні, це точно вона! І тут Катя зробила незрозуміле. Те, чого сама від себе не очікувала. Вона витягла аркуш з альбому, склала і прибрала в кишеню. А альбом закрила і засунула на полицю, куди подалі. Ретельно загородила іншими альбомами та книжками з домашнього господарства.

Усе було старим, Катя глянула рік видання в одній книзі. Книги були її ровесницями.

Мама була сумна , Катя не знала, чим ще їй допомогти. Вона й так закинула власну сім’ю, щоб підтримати матір.

– Хочеш, Вітю до тебе привезу? На канікули?

– Привози поки що на вихідні. Катрусю, мені щось так недобре…

– Мамо! Заспокойся! Усе буде добре.

– Ну так, ну так…

– Ти дзвони, якщо що.

Катя була впевнена. Батько пішов, що мамі ще робити?
Але мама дзвонила рідко. Вона раптом вирішила не страждати з приводу свого розлучення. Ліза пішла на йогу. І ще кудись, і ще. Почала багато гуляти. Стала активною пенсіонеркою, що дуже тішило Катю. Усе було добре. Ну… майже.

Річ у тім, що Катя прочитала той листок з альбому. Прочитала уважно, розбираючи кожну букву.

“Ось і залишилися ми з Катюшею самі. Олексія більше немає…” – було написано на цьому листку. Ще щось, але це Катя розбирати не стала. Вона побачила головне. Те, про що давно підозрювала. І коли вона це прочитала, серце жінки підстрибнуло до самого горла.
Катя рішуче вирушила в гості до своєї тітки, Надії.

Надя робила холодець і тут же посадила Катю чистити часник. Тітка була страшенно діловою, і не любила тих, хто пустує. Катя від часнику не відмовилася, почистила. І коли Надя забрала в неї жменю білих зубчиків, раптом запитала:

– Так мого батька звали Олексієм?

Надя впала на табуретку, як підкошена:

– Вона що, все-таки сказала тобі? – запитала тітка з жахом.

– Ні. Але ти сказала. І я тепер не відстану!

– Ох…

– Ось тобі й ох! Надю. Ну благаю тебе! Не лайся, просто скажи правду.

– Його не стало, коли тобі було півроку. Олексій хворів. Мати знала, до чого все йде. Але вона так довго чекала дитину. Ти ж у неї пізно з’явилася. У тридцять два роки. Ось вона і залишила тебе, а Олексій тобі недовго порадів. Зовсім недовго.

– Надю, як же так?! Я ж півжиття питала в неї… – Катя гірко заплакала.

– Вона й зараз не зізнається. Вона майже відразу вийшла за Михайла. Горювала, але вийшла. Він був її старим знайомим, відтоді як проходив практику в їхній школі, і закохався в молоду вчительку. Його не бентежило, що Ліза була заміжня. Він усе одно надавав їй знаки уваги. То квіти принесе. То листівку надішле.

– А батько? Ну, Олексій?

– Олексій ревнивим не був. Посміювався. Вони дуже кохали одне одного. Дуже! Я такого кохання й не бачила.

– Навіщо ж вона вийшла за Михайла? Та ще так швидко?

– Хотіла, щоб у тебе був батько. Заради тебе…

– Ну не знаю! Вона так страждає тепер за ним.

– Кинь! Їй було страшно втратити статус. Ну і залишитися самій незвично, звісно. Але зараз твоя мама вже вся в справах. Щосили зайнялася собою, і забула про Михайла давним-давно.

– Надю… а де він… ну…

– Зараз поставлю холодець, Юрика озадачу, щоб стежив, і ми з тобою з’їздимо.

Вони приїхали на місто спочину на околиці міста. Тітка впевненим кроком йшла, немов бувала тут, і не раз.

– Ну, ось. Гришков Олексій Давидович. Ти, сподіваюся, мамі не скажеш?

– Не скажу. Нехай живе у своєму замку з піску. Ой… а тут усе так доглянуто. У нього є ще діти?

– У нього немає нікого. Не було вже коли вони з твоєю мамою познайомилися. Він узагалі з дитбудинку. Мама твоя і доглядає. Я допомагаю іноді.

– Усі ці роки?

– Ну звісно!

Катя нарешті наважилася. Вона підняла погляд від на пам’ятник. Подивилася на портрет в овальній рамці й здригнулася. Вона була майже копією молодого чоловіка на пам’ятнику. Практично одне обличчя. Катя відчула сльози на щоках. Вона зробила два кроки й поклала руку на холодний мармур. На шиї теж стало мокро. Сльози лилися вже градом.

– Вітаю, тату! – сказала Катя. – Це я. Я виросла вже.

Позаду неголосно схлипнула Надя…

 

You cannot copy content of this page