– Якби ти знала, як я тебе кохаю, Ларочка! Більше за життя! – воркував мені на вушко одружений Юрик.
– І я тебе дуже кохаю. Коли ж ти, нарешті, розлучишся, Юро? Усе обіцянками годуєш… – я ображено надула губки.
…З Юрою ми познайомилися на роботі. Так би мовити, службовий роман. Юра, прийшовши в наш інститут, якось відразу мене, та й не тільки, зачарував, полонив. Я безоглядно в нього закохалася. Дівчата з нашого відділу потайки підморгували Юрі, стріляли “котячими” оченятами і мене це підстьобувало ще більше.
Я вирішила, що цей чоловік і є моя доля. Здавалося, що щастя у мене в руках і я його не випущу, не впущу, не дам вислизнути. Але дедалі частіше й частіше мене терзали сумніви, неясні здогадки. Виявилося, я була в блаженному невіданні…
Одного разу подруга сказала:
– Ларисо, я днями бачила твого Юрку з миловидною жінкою і дівчинкою. Вони всі трималися за руки й весело щебетали.
– Ти помилилася, Юра не одружений. Ми скоро подамо заяву в РАЦС, – безтурботно відповідаю подружці, а темні думки вже рояться в голові.
– Можливо, помилилася. Але його заливистий сміх не переплутаєш ні з чиїм… – уважна подруга не вгамовувалася.
А я тут же понеслася до Юри розбиратися, пред’являти докази.
– Дурненька, ось, подивися в мій паспорт. Чистий, як свіже, біле простирадло. Віриш не зрозуміло, – Юра демонстративно розкрив паспорт.
Штампа про шлюб, дійсно, не було.
– Добре. А хто ж та жінка з дівчинкою? – хочу і не хочу почути правду.
– Сестра з племінницею. Задоволена? Що це за допити з пристрастю? Ти мені поки що не дружина, Ларочка, – схоже було, що Юра злився.
Я із задоволенням відчула себе винуватою. Поцілувала коханого і погрозила пальчиком. Так, для остраху.
– Привіт, Ларисо! Сто років не бачив тебе. Хоча, зачекай, брешу. Нещодавно спостерігав за тобою в кафе. Ти була з чоловіком. Ви сиділи за столиком біля вікна. Одразу видно, що ти закохана. Нікого й нічого навколо не помічала. Я вирішив вам не заважати, – мій давній знайомий відкрито й широко усміхався.
– Привіт, Толик! Мені ніхто не зможе завадити. Скоро заміж виходжу. Ти як поживаєш? Одружився-розлучився? – неохоче, для пристойності, цікавлюся справами старого знайомого.
– Все нормально, Ларо. Ось тобі мої контакти. Хіба мало… Стану в пригоді, авось. А той чоловік, з яким ти воркувала, – мій сусід. Небувалий тріпло, легкодум. Ну, бувай, Ларочко, поспішаю, – Толик якось тепло, по-родинному, на мене подивився, підморгнув, сунув у руку візитівку і втік.
Стою посеред вулиці, в руках тримаю візитку Толика, не знаю, що й думати про почуте. На душі плутанина, якась каламуть. Жену чорні думи, змушую себе думати про хороше.
Продовжую шалено кохати Юру, сподіватися на швидке заміжжя. Будую грандіозні плани на сімейне життя. Юра, однак, не поспішає.
– Треба ж ґрунтовно підготуватися до весілля, – серйозно каже мій наречений.
З часом, мої надії тануть, як пластилін на батареї, як сніжинка на долоні.
Одного разу, побачила здалеку свого знайомого Толика. Кричу йому на все горло, боюся, загубиться в натовпі. Толик обертається і розпливається в усмішці. Ми так зраділи ненавмисній зустрічі!
І таким Толик мені здався домашнім, простим, без заморочок, чоловіком, що захотілося подовше поговорити зі старим другом, докладніше дізнатися про його життя.
– Я так рада тебе бачити! – щиро захлинаюся від своїх слів.
– Я теж! Може, поп’ємо каву в мене вдома? Поговоримо спокійно, не на бігу. Коли ще побачимося? – Толик узяв мене під руку і потягнув до автобусної зупинки, не чекаючи відповіді.
Удома в Толика жіночою рукою “не пахло”. Цей факт мене чомусь приємно здивував.
-Ти неодружений, Толю? – ставлю запитання і дуже чекаю на позитивну відповідь.
Толик метушиться, варить каву, ставить пляшку сухого на стіл, пригощає цукерками.
– Бачу, джентльменський набір у тебе завжди напоготові. Так? – запитую з ноткою ревнощів.
– Нуууу… Іноді дозволяю собі побешкетувати, – ніяковіючи, відповідає Толик.
Ми за душевною бесідою не помітили, як стемніло за вікном.
– Шкода, але мені час іти, – вимовляю з жалем.
– Запропонував би тобі залишитися, але нареченій не личить із такого починати, – усміхнувся захмелілий Толик.
Давній друг пішов мене проводжати. Ми вийшли з під’їзду. Нам назустріч ішов Юра. Я відразу кинулася до нього з обіймами. Юра, злякавшись, мене різко зупинив. Я стала, як укопана. Нічого не зрозумію.
– Тату, ти чому нас із мамою обігнав? Зачекай, мені страшно в темряві, – дівчинка, років восьми, міцно притиснулася до Юри.
Ах, ось воно що! Сімейна ідилія.
Толик обійняв мене і ми поспішили, боячись запізнитися на останній автобус.
Я самотньо сиділа в автобусі й гірко плакала. Кому повірила? Обвів мене, дурочку, навколо пальця. А в самого дружина, донька. Чого ж тобі, Юрику, не вистачає? Штампа в паспорті?
Наступного дня, я взяла відгул. Не хотіла бачитися з Юрою. Образилася на нього, жах. Ближче до вечора Юра прийшов до мене з букетом червоних троянд і багатослівними вибаченнями.
– Вибач, Ларисо! Не хотів тобі говорити, що в мене є сім’я. Але я ось-ось розлучуся. Повір. Я кохаю тебе і тільки тебе, – переминався з ноги на ногу Юра, не наважуючись звично зайти до мене у квартиру.
Я великодушно впустила, ароматні троянди поставила у вазу, приготувалася до чергового покаяння залицяльника. Юра ніжно поцілував мене в щічку. Я не відсахнулася. Мабуть, відчувши себе прощеним, Юрик осмілів:
– Скажи, ти знайома з Толиком?
– Так, знаю його з дитинства. Хороший хлопець. Спокійний, щедрий, душевний, – намагаюся дражнити Юру.
– Хм… Я погано його знаю. Сусід і все, – Юра говорить байдуже і не ведеться на мої хитрощі.
А я забуваю про Толю і віддаюся палаючій пристрасті, незгасимому коханню. Юра – мій! Я заберу його у дружини, у дочки, у всіх на світі!
…Минуло півроку. Я залишалася все в тому ж статусі незаміжньої жінки, яка чекає.
Юра все обіцяв і обіцяв. Щоправда, все частіше я бачилася за чашкою кави з Толею. Він мене заспокоював, знаходив потрібні слова, дарував милі дрібнички. У компанії Толі мені було затишно, безтурботно, приємно. Йому, як подружці, я довіряла всі свої дівочі таємниці.
– Толику, як ти думаєш, Юра одружиться зі мною? – запитувала я в друга дитинства.
– Ні, Ларисо, не одружиться. Відомо, на червону квітку завжди летить метелик. Покористується тобою і кине. Хоча, ні, не кине. Ти зручна. Завжди під рукою. Він буде з тобою доти, доки ти дозволяєш.
Але мені не хотілося це чути. Я ображалася і йшла від Толі, голосно грюкнувши дверима.
Через деякий час усе повторювалося: я знову приходила до Толика, плакала в нього на плечі, радилася. Толя довго терпів, потім видав:
– Ларисо, виходь за мене заміж. Досить дурницями страждати. Я тебе кохаю, – Толик вправно одягнув мені на палець каблучку.
Я злякалася і швидко зняла подарунок:
– Забери, знадобиться. А я – не твоя наречена.
– Лара, добре подумай. Адже ти в наречених у цього Юрика до пенсії можеш проходити. Навіщо тобі красти чуже кохання, розбивати сім’ю? Потім лікті будеш кусати. Як то кажуть, на чужому нещасті… А я вмію чекати, з відповіддю не кваплю, – Толик поклав каблучку в оксамитову коробочку і зачинив її.
У ту мить мені здалося, що саме зараз вирішується моя доля, та й усе життя. Стоїть переді мною чоловік. Красивий, розуміючий, закоханий. Чого ж іще потрібно?
– Ти маєш рацію, мені треба добре подумати, – я зібралася йти.Чекаю на зупинці свій автобус. Толик, як завжди, стоїть поруч і щось смішне розповідає. Обертаюся, на лавці сидить …дружина Юри з понівеченим від страждання обличчям.
– Пані, будь ласка, викличте “Швидку”, – звертається до мене страждальниця. Я миттю згадую, що Юра в цей час у відрядженні. Тобто, допомоги його дружині-бідоласі чекати нізвідки.
Толик одразу ж оцінив ситуацію, зупинив першу-ліпшу машину. Ми допомогли жінці сісти на заднє сидіння. Толик і я швидко вскочили в салон машини. Толик скомандував очманілому водієві:
– Шеф, до найближчого пологового будинку! Негайно!
Мені всю дорогу довелося веселити і відволікати від болісних болів дружину Юрія.Спеціально для сайту Stories
Нарешті, ми приїхали. Передали жінку в руки лікарів.
Через годину з вийшов лікар і попрямував до нас:
– Жінка запитує, як Вас звати? Вона хоче назвати доньку ім’ям рятівниці.
– Лариса, – машинально вимовляю і не можу прийти до тями від здивування. Лікар киває головою і йде.
Толик сміється:
– Ну ось, угораздило ж Юру! Тепер із твоїм ім’ям на все життя буде пов’язаний.
– Толику, приймаю пропозицію вийти за тебе заміж, – перепочивши від непередбачених клопотів, сказала я, ще не вийшовши з лікарні.
Толя витягнув оксамитову коробочку з каблучкою з кишені:
– Ось і стала в пригоді, – мій новий наречений знову й назавжди одягнув каблучку мені на палець.
Ось ми й заручилися. На душі стало легко й радісно.
Я зателефонувала Юрі і привітала його з появою доньки …Ларочки. Не чекаючи відповіді, відключила телефон.
…Через рік із цієї ж лікарні чоловік Толя забирав мене з сином…Спеціально для сайту Stories
