– І чим це у нас так смачно пахне сьогодні? Мабуть, Лідочка щось смачненьке приготувала? Ой, який аромат! Михайлик, Марійка, швиденько роздягайтеся, мийте руки і до столу! Ваша мама – просто чарівниця, буде зараз нас усіх пригощати.
Діти, шестирічні двійнята Михайлик і Марійка, весело і з галасом побігли до своєї кімнати.
Віра Василівна, не поспішаючи, повісила своє пошарпане драпове пальто з хутряним коміром на гачок, адже в шафі в передпокої для її одягу просто не залишилося місця, зняла з голови вицвілу від часу хустку, поправила сяюче сивиною волосся і повільно, хитаючись і важко пересуваючи ноги, попрямувала до вітальні.
– Ох! – сплеснула вона руками. – Ах! Що це у нас сьогодні за краса така? Як багато всього, як красиво! Але ж так тільки в ресторані подають. Люба, і не ліньки тобі було все це готувати? Треба ж, стіл у нас сьогодні, немов з картинки кулінарного журналу.
Ліда, невістка Віри Василівни, навіть не чула, як все її сімейство – чоловік, свекруха і діти – повернулися додому. У неї голосно грала музика на кухні, а вона була надто захоплена приготуванням закусок.
Діти були в басейні на тренуванні з татом, а Віру Василівну син, Сергій, забрав по дорозі додому від подруги.
Вірі Василівні було вже за сімдесят, до цього віку друзів у неї залишилося не так багато. Хтось пішов засвіти від старості, хтось тяжко хворів, хтось вже зовсім не виходив з дому і ні з ким не спілкувався. Тому Людмила Микитівна, її подруга ще зі студентських років, була їй дуже дорога.
Старенькі часто ходили одна до одної в гості, пили чай з пирогами і обговорювали все на світі. Це спілкування для Віри Василівни було, немов ковток свіжого повітря, особливо після того дня, як до неї в квартиру переїхав син з усім своїм сімейством.
Так вже вийшло. Ніхто не планував жити разом, ні Віра Василівна, ні Ліда з чоловіком і дітьми. Але в один прекрасний день Сергія звільнили з роботи, він не зміг більше оплачувати внески по іпотеці за їхню з Лідою власну квартиру. Його дружина в той момент сиділа в декреті з дітьми і не працювала.
Роботу Сергій, звичайно, знайшов. Тільки от зарплата там була майже вдвічі менша, ніж на попередній.
Квартиру довелося терміново продати разом з меблями, все нажите скласти у валізи і переїхати на час до свекрухи.
Тільки ось це “на час” затягнулося вже на чотири роки. То квартири різко подорожчають, то ставки по іпотеці зростуть непропорційно зростанню зарплати, то половина грошей на дітей піде.
Так і жили всі разом у старенькій двокімнатній квартирі бабусі з потертими від часу шпалерами, скрипучою підлогою, старими облізлими дверима і запахом старовини.
Ох, одному тільки Богу відомо, як сильно Лідочку дратував цей запах. Як і, в принципі, сама Віра Василівна.
Вона була для невістки, немов більмо на оці. Постійно ходила по квартирі з кутка в куток, лізла зі своїми непотрібними порадами і абсолютно не давала можливості побути одній.
Кімнат у квартирі було всього дві, плюс кухня. А народу – цілих п’ять чоловік. В таких умовах складно, звичайно, жити спокійно і бувати в тиші.
Віра Василівна сина дуже любила і невістку з онуками теж. Тому швидко звикла до того, що вдома у неї тепер постійно шум, гам, метушня і жодної спокійної хвилини. А ось Лідочка ну ніяк не могла терпіти присутність свекрухи в її ж власній квартирі. Ця тиха, мирна старенька страшенно її дратувала, з приводу і без.
Ліда всі вуха чоловікові прожужжала про те, що Віра Василівна їй не дає нормально жити.
– Сергію, ти розумієш, вона ж мені проходу не дає. Цілий день своїми жахливими капцями човгає саме там, де я. Я навіть помитися нормально не можу.
Тільки я вранці дітей в садок відвезу, повертаюся додому, мрію побути одна, в тиші, випити кави наодинці з собою, але не тут-то було! Твоя мати тут як тут. Відразу ж підсідає до мене і починає свої безглузді розмови: де масло купити дешевше, чим хворіє її сусідка зверху, на скільки їй підвищать пенсію з Нового року. Я втомилася слухати її, чесне слово.
Сергій прекрасно розумів, що Ліда просто вередує. Адже квартира-то – матері. Вона може робити в ній все, що заманеться. Це син із сім’єю тут затрималися. Ніяк не виходить накопичити грошей, щоб знову купити окреме житло.
А Ліда, яку свекруха просто пустила пожити на деякий час, чомусь уявила, що вона тут господиня, може робити все, що їй заманеться, ще й Віру Василівну повчати, куди їй йти і що робити.
– А запах! Від неї ж нестерпно пахне старістю. Я просто не можу з нею поруч перебувати. Це жахливо. Я думала, що після того, як ми вдвох кімнатах переклеїли шпалери і поміняли штори, ми позбудемося цього жаху, але ні. Мабуть, поки твоя мати тут живе, так воно і буде.
– Лідо, – відповідав Сергій, – ну, потерпи ти трохи. Я дуже стараюся, скоро ми з’їдемо від мами і будемо знову жити окремо.
Ліда тільки невдоволено закочувала очі і глибоко зітхала. До слова сказати, вона сама палець об палець не вдарила для того, щоб хоч якось прискорити переїзд і допомогти чоловікові накопичити грошей.
З того моменту, як молода матуся пішла в декрет, більше вона не працювала жодного дня. Дуже їй сподобалося сидіти вдома. Хоч і зі свекрухою.
А Віра Василівна, до речі, незважаючи на свій похилий вік, завжди дуже намагалася допомогти невістці. Вона, навіть не чекаючи, поки її попросять, завжди була рада посидіти з онуками, готувала для них сніданок, обід і вечерю.
Та й взагалі без діла не сиділа, не звикла. То підлогу миє, то підвіконня протирає, то на кухні генеральне прибирання затіє, то пиріжків для Марії з Мишком напече. Загалом Ліді жити зі свекрухою було дуже навіть зручно. Тільки от не цінувала вона цього. Вічно була незадоволена, чіплялася до бідної старенької і висловлювала їй претензії.
Віра Василівна терпляче мовчала, намагалася не псувати стосунки з сином і невісткою. Ліда і Сергій навіть попросили звільнити її кімнату, щоб спати окремо від дітей, але навіть при цьому невістка була незадоволена.
Бабусі купили маленький диванчик, поставили на кухні. Звичайно, спати там було не дуже зручно. Холодильник деренчав всю ніч, та й взагалі якось незатишно. Тільки це мало кого хвилювало. Навіть син, якому спочатку було шкода свою стару матір, з кожним днем все менше і менше думав про це.
– Сергію, ну що ти таке говориш. Віра Василівна спить одна. Чому їй має бути тісно на дивані? Та й чи багато треба літній людині? Їй вранці не вставати, дітей не збирати, на роботу не йти, виспиться ще.
Чоловік покірно погоджувався.
Загалом, Ліда з жиру бісилася. Працювати не хотіла, але зате мріяла жити самостійно, без Віри Василівни.
Того дня, коли Ліда накрила святковий стіл, вона чекала гостей. Рано вранці, ще перед роботою, дала чоловікові чіткі вказівки, що і як потрібно зробити, щоб не зіпсувати вечір:
– Сергію. Твоя мати сьогодні до своєї подруги Людмили поїде. І напевно після роботи знову попросить тебе її забрати. Ти скажеш, що не можеш, що на роботі затримуєшся.
Я Валю з Максом в гості покликала. Хоч пару годин посидимо одні, без зайвих очей. А то минулого разу вона сіла з нами за стіл. Наче тільки її тут і чекали. Ніяк її не позбутися.
– А як же вона потім додому потрапить?
– А потім ми їй таксі замовимо, я все продумала. Не хвилюйся.
Сергію цей план не дуже сподобався. Це було надто вже жорстоко. Але й дружині догодити йому хотілося.
– Гаразд, – буркнув він і відправився на роботу.
І яке ж було здивування Ліди, коли ввечері, коли гості ось-ось вже повинні були приїхати, вона побачила вдома свою свекруху! Віра Василівна з цікавістю роздивлялася святковий стіл і захоплювалася талантами невістки.
Ліда зиркнула на чоловіка з усією злістю, яка тільки була.
– Що це ще таке? Ти навіщо привіз свою матір додому так рано? Я ж просила! – прошипіла вона Сергію, потягнувши його у ванну.
– Та Людмила Микитівна погано себе почувала, ось мама і поїхала додому раніше. Не залишу ж я її на вулиці.
– І що ти мені накажеш зараз робити? Вона нам весь вечір зіпсує! Буде зараз сидіти з нами за столом, розмови дурні вести. Жах! Яка ганьба!
У цей момент двері у ванну кімнату зрадницьки відчинилися. За ними стояла розгублена Віра Василівна. Вона чула все, кожне слово. Очі її наповнилися сльозами. Але вона і зараз не стала лаятися.
– Не хвилюйся, Лідочко. Я заважати вам не буду. Відпочивайте з друзями. Я все розумію, справа молода. Я дітлахів спати піду вкладати, щоб вони вам не заважали. Не хвилюйся.
Свекруха розвернулася і повільно пішла в дитячу кімнату, човгаючи своїми старими капцями.
Ліда дивилася їй услід і не знала, що сказати. Їй чомусь перехотілося зустрічати гостей. Настрій зіпсувався, на душі шкребли кішки. Ну, що це вона, справді… Ну що за примхи?
Старенькій просто хочеться уваги, хочеться проводити час зі своїми близькими. А вона її так грубо відштовхує, скаржиться чоловікові… Так, хочеться іноді побути на самоті, але зараз вона вже зовсім перегнула палицю.
– Віро Василівно! Зачекайте. Не треба нікуди йти. Сідайте з нами, повечеряйте, все добре.
– Та що ти, Лідочко. Я ж тільки заважатиму.
– Не заважатимете! Ви ж моя сім’я. Якщо ви Максу і Валі завадите, то це нехай вони йдуть. Вибачте мені, будь ласка. Я була не права. Вибачте ці дурні капризи, нам же з вами, по суті, так пощастило… Правда, Сергію? Я постараюся стежити за мовою. Не хвилюйтеся, гаразд?
“А якщо одній захочеться побути – піду в парк погуляю, – вирішила Ліда про себе. – Нічого ображати добру бабусю і біситися з жиру”.
