– Я зрозуміла, – сказала вона, сідаючи на стілець і відвертаючись до вікна. – У тебе інша, і ти йдеш.
– Ну взагалі… я хотів привести її сюди… я ж купував будинок.
– Яке свинство, треба ж. – байдуже сказала Ліда.
І все-таки заплакала. Вона теж заробляла на цей будинок. А тепер у ньому буде жити інша. І мама хворіє, і сил більше ніяких не залишилося…
-Коля, сталася біда. У моєї мами… – Ліда скривила губи і заридала.
-Що таке? Яка біда з мамою? – запитав чоловік.
-Тато каже, що у неї… інсульт! – провила вона. – Мама в лікарні.
-Ох ти ж… і справді біда. – засмутився Микола. – Треба їхати…
Біда була страшна ще й тим, що батько теж переніс інсульт. З ним це сталося п’ятнадцять років тому. Ліва частина була повністю паралізована. В основному все трималося на мамі, мабуть, вона надривалася – Ліда не знала, як ще це пояснити.
Мама була шістдесятирічною, рухливою, стрункою. Ліда ж за роки ситого життя в столиці здорово набрала вагу. Коли вона приїжджала до мами, та годувала її овочами, свіжими і в заготовках. Ліді хотілося картоплі з м’ясом, і мама не відмовляла – готувала. Але м’яко говорила:
-Лідо, овочі-то вони корисніші.
Вона не говорила, для чого корисніші, але Ліда і сама все розуміла. На тлі своєї стрункої матері вона виглядала бочкою.
І Ліді, і її сестрі, Тані, мама здавалася вічною. Вона тримала курей, обробляла великий сад – красиві квіти, плодові дерева. Овочі.
Доглядала за батьком, мужньо зносячи його депресії, в які він перші роки своєї недуги впадав досить часто.
-Я розумію, Сашко. – м’яко говорила Катерина чоловікові. – Ти звик рухатися, а тут таке. Але шукай плюси.
-Так? І які ж тут плюси? – хмикнув чоловік. – Який плюс у тому, що я такий кривий тепер?
-Ти живий. Для мене це головний плюс.
Згодом батькові стало соромно, та й звик. Настрій став кращим. Мати займалася будинком, а він у цей час читав їй що-небудь. Новини або книжку.
-Який ти молодець у мене! І телевізора не потрібно.
Коли Ліда і Таня з чоловіками і дітьми приїжджали до батьків у село, ніколи не було відчуття, що в будинку є проблема. Що тут живе паралізований на одну сторону чоловік. Катерина завжди намагалася створити атмосферу радості, свята, що вся родина в зборі.
Смачно готувала, залучаючи до процесу і дочок. Придумувала, чим зайнятися після вечері всім разом. І сама вся світилася щастям. І ось тепер їхня світла і найдобріша на світі мама захворіла…
Ліда з Тетяною скооперувалися і поїхали на машині до Житомира. Поговорили з лікарем. Прогнози були не надто втішними.
-Ми не Боги. Що могли – зробили. Тепер тільки від неї все залежить. І від вас, звичайно. Лікування і догляд – ось що потрібно вашій мамі. Пізніше, якщо пощастить вийти на цей рівень, – реабілітація.
-Може, її до Києва відвезти, там лікарям показати? – ляпнула нетактовна Таня.
Ліда штовхнула сестру ліктем і сказала:
-Дякуємо, Павло Сергійович, ми все зрозуміли!
Лікар з посмішкою подивився на Тетяну:
-Так і в Києві не Боги. Операція вашій мамі не потрібна. А все інше і ми тут можемо. Але якщо вона буде жити в місті, ближче до медицини, гірше точно не буде. А вже в Києві тим більше. Швидка знову ж під боком. Тут же ще час, бачите як… час втрачено. Поки до них в село допомога доїхала!
-Втрачено? – запитала Ліда. – Скажіть чесно, мама не вибереться, так?
– Не буду я так говорити! Хтось може і сказав би, а я не скажу. Я, милі панянки, таких чудес за своє життя бачив… Навіть найбезнадійніші на ноги стають. Тож забирайте, лікуйте, дотримуйтесь рекомендацій. Поки що ми її ще капаємо, але через тиждень випишу.
Ліда була впевнена, що її чоловік, Микола, буде абсолютно не проти, якщо батьки переїдуть жити до них. Син Вадик виріс і рано одружився, жили окремо. Ліда з Колею залишили молодій родині квартиру і переїхали в свій будинок, в Вишневому. Місця в будинку у них було більш ніж достатньо.
Ліда ще не встигла поговорити на цю тему з чоловіком, як проблема виникла з іншого боку. З лікарні Ліда з Тетяною поїхали до батька в село. Швидко приготували вечерю, прибрали, і Ліда завела розмову про переїзд.
-Про це не може бути й мови! – відрізав батько. – Ми тут все життя прожили, тут і поми рати будемо.
-Господи… – пробурмотіла Ліда. – Я ж тобі не про по…ати кажу. А про пожити у нас, поки мама прикута до ліжка! Тато, ну хто тут за нею доглядатиме?!
-Я сам буду доглядати.
Сестри переглянулися.
-Треба, напевно, тоді доглядальницю найняти. З місцевих. Будемо платити за доглядальницю…
-Не треба чужих у будинку. – заперечив батько. – Сказано ж: сам!
Було зрозуміло, що сам він нічого не зможе. Або, майже нічого. За ним самим п’ятнадцять років доглядала мама. Ні, дещо тато міг. Для себе. Зварити пельмені.
Одягнутися-роздягнутися. Міг допомогти матері однією рукою – тарілки на стіл поставити, або посуд прибрати потихеньку. Але доглядати за лежачою він точно не зможе.
-Гаразд! Давайте дочекаємося виписки, і вже тоді будемо вирішувати! – запропонувала Таня.
Батько зітхнув.
-У місто не поїду! Ось вам і вся казка! – помовчав і запитав нещасним голосом. – Як вона? Ви її бачили? Катю?
-Через віконце в дверях. Поки не пустили до неї. Сказали, морально підготуватися і приходити без сліз. – сказала Таня. – Та й спить вона, під крапельницею. Боже мій, як до цього можна морально підготуватися?!
І вона заридала. Згадала маму, яка лежала на лікарняному ліжку. Постарілу і схудлу.
Ліда заспокоювати не стала. Просто не знайшла слів. Їй самій було страшно. Ще й батько засмутив її – не поїду, каже, жити до вас. А у Колі робота, вона теж не може переїхати сюди. І Тетяна не зможе.
Лідія працювала бухгалтером. Вона могла б домовитися, щоб вести звітність на відстані, напевно…
Коли їхали назад до Києва, Таня сказала:
-Батько якщо щось вирішив, його з місця не зрушиш, ти ж знаєш. Я боюся, без матері все буде ще гірше…
-Що значить, без матері? – підхопилася Ліда. – Вона жива!
-Жива, жива… ти ж розумієш, що я маю на увазі.
Ліда розуміла. Мама була капітаном корабля. Капітан захворів… і тепер Таня боїться, що корабель потоне.
Ще по дорозі до Києва вони домовилися з сестрою, що будуть жити у батьків у селі по черзі. Місяць одна, місяць – інша.
-Коля буде в шоці… – задумливо сказала Ліда.
-Перший місяць можу я. А ти поки підготуй якось свого чоловіка. Негнучкого.
-Який вже є…
Коля насупився. Потім подумав, що краще так, ніж привезти тещу з тестем до них назавжди.
-На роботі тебе відпустять? Працювати дистанційно?
Ліда промовчала. Коля негнучкий, Таня права. Важко пристосовується до нових життєвих обставин. Ще її чоловік був жадібний. Все здавалося, це на краще. Був би іншим, хіба ж вони купили собі колись великий будинок ?
Але ось зараз їй доведеться поєднувати роботу і догляд за лежачою матір’ю. Та що там, і за батьком теж – який з нього помічник?
Коля міг би запропонувати Ліді звільнитися, сказати, що вони впораються, а він хвилюється, чи не втратить дружина дохід.
-Домовлюся, – тільки й сказала Ліда.
Вони зробили, як вирішили. Через місяць Таня здала пост Ліді. Стояв сніжний грудень. Батько намагався однією рукою чистити сніг – виходило погано. Ліда, яка відвикла від фізичної праці, раз почистила доріжки, так думала зляже. Вся почервоніла, і серце калатало, як скажене.
Ліда замовила невелику снігоприбиральну машинку на бензині. Батько тільки крякнув – грошей доньці нікуди подіти. А Ліда не розуміла, як же мати з усім цим справлялася! Ось чому вона така струнка була.
Була… Ліда намагалася відшукати в жінці, яка байдуже лежала на ліжку біля вікна, свою бадьору і завжди веселу матір. Відкривала фіранки і примовляла:
-Дивись, мамо, яка зима красива! Немов у казці. Зараз я тебе переодягну, ліжко перестелю, і будемо їсти, добре?
Мама дивилася на Ліду і нічого не відповідала. І це було жахливо.
Коли матір виписували, лікар сказав, що шанси на відновлення невеликі, але є. Зараз терапія для відновлення кровообігу. Потім реабілітація. Направлення обіцяли дати. Головне, щоб допомогло лікування, щоб були якісь зрушення.
Час минав, і зрушення були. Але такі мінімальні, що Ліда з Тетяною були готові впасти у відчай. Але поки трималися. А потім, під час чергового відпочинку Ліди від вахти у батьків, чоловік Микола заявив, що зустрів іншу. І покохав.
Вона приїжджала з села така втомлена… така виснажена і розчарована… Ліда хотіла б розчаруватися більше, дізнавшись, що її кидає чоловік, але не змогла.
-Я зрозуміла. – сказала вона, присівши на стілець і відвернувшись до вікна. – У тебе інша і ти йдеш.
-Ну взагалі… я хотів привести її сюди…
-Яке свинство, треба ж. – байдуже сказала Ліда.
І все-таки заплакала. Вона теж заробляла на цей будинок. А тепер в ньому буде жити інша. І мама хворіє, і сил більше ніяких не залишилося.
Коля обійняв її. Вона не відсторонилася. Все-таки вони прожили довге життя разом. І напевно, якби вона не поїхала так надовго, ніякої іншої у чоловіка б не з’явилося.
Обіймаючи її, втішаючи як маленьку, Коля сказав:
-Лідка, ти дуже схудла! Ти не помічаєш, чи що? Тобі, напевно, треба весь гардероб міняти…
Ще б вона не схудла! З ранку до ночі у батьків Ліда крутилася, як білка в колесі.
-Мені треба думати, де я буду жити. Не до гардеробу!
Вона сказала це максимально уїдливо, витираючи сльози і відсторонюючись від зрадника-чоловіка.
Коля потоптався в кухні і сказав:
-Гаразд, чого я справді такий? Придумаємо щось…
Увечері Ліда зателефонувала сестрі, щоб дізнатися, як справи.
-Руку піднімала, – доповіла Таня.
-Супер! А від мене чоловік пішов.
-Та ну його. Мені він ніколи не подобався.
Ліда думала, що зараз знову заплаче, але не заплакала. Після розмови з сестрою вона підійшла до великого дзеркала в повний зріст і вперше за довгий час подивилася на себе.
Так, вона і справді дуже схудла. Крім догляду за батьками і справ по дому, Ліда вечорами ходила гуляти по селу. І за село, в ліс. Їй здавалося, що тільки ці прогулянки і рятували її. Не давали збожеволіти.
З чоловіком вирішили, що будинок треба продати, а гроші поділити. Ліді одній великий будинок був не потрібен. Розлучилися з Колею тихо-мирно. Син, Вадик, сказав, що несподівано, звичайно, але це їхня особиста справа.
-Сподіваюся, зі мною такого не трапиться. – гірко пожартував він.
Вадик одружився в двадцять. Рано. Хто його знає, чи проживуть вони разом все життя? Ліда багато чого тепер розуміла, проходячи це випробування разом зі своїми близькими. Наприклад, у батька важкий характер, і він не подарунок. Так матері пам’ятник треба було ставити, а їй інсульт. Чому так?
Сестра гостра на язик, але завжди готова підставити плече.
Чоловік не витримав випробування розлукою. Знайшов собі іншу.
Сама Ліда була ображена на батька – уперся він зі своїм селом. Не поїду, не поїду! Якби не уперся, Ліді не довелося б їхати на місяць через місяць з дому. Дивись, і шлюб би її не розвалився.
А тепер вона Бога дякує, що повертається з села втомлена, і тужити їй ніколи. Надолужує по роботі, що не вийшло зробити онлайн. Та відпочиває, тупо дивлячись у телевізор, лежачи на дивані.
І тут же гризе себе, що погано за таке Богу дякувати, адже мама-то хворіє! І тут же знову злиться на батька за характер і впертість. І ще з тихим сумом думає, що тепер буде одна. Розлучена… кому вона потрібна в сорок два? Толку, що схудла!
А потім непомітно пролітає місяць, і знову в село. А там з ранку до вечора круговерть, і тільки ввечері Ліда виходила на вулицю і йшла, вільна, і дихала на повні груди.
Це вона потім додумалася погуляти. Спочатку думала, що прокрутившись весь день, звалиться і засне без сил, а не тут-то було. Ліду переповнювали переживання, долали думки, і вона півночі не спала. А потім піднімалася ні світ, ні зоря, вся розбита.
-Сходи, прогуляйся перед сном, донько! – порадив батько.
Вона і пішла. І потім спала, як уби та. З тих пір пройти ввечері пару кілометрів по лісу стало її особистим ритуалом. Як би пізно вона не закінчувала роботу по дому і городу, після йшла гуляти. Город не допомагав заснути, а ліс допомагав.
Там, в лісі, Ліда і зустріла його.
Він йшов повз неї, стежкою, в бік села. Відступив, пропускаючи. Буркнув щось на зразок «Вітаю» собі під ніс. Ліда кивнула у відповідь і пройшла, а потім здивувалася – вона вже знала в селі всіх. Ліда обернулася.
-Ви хто? – запитала вона у спини, що віддалялася від неї з пристойною швидкістю.
Він встав, як укопаний. Потім повернувся до неї.
-Людина. Хіба не видно?
-Дачник, чи що?
Деякі здавали частину будинку дачникам.
Чоловік розвеселився від чогось. Потім замислився і сказав:
-Може, можна і так сказати. А ви?
-Я Ліда. Я до батьків приїжджаю. Місяць тут, місяць у Києві.
Він мовчав. Ліда сказала:
-У мами був інсульт. Потрібен догляд, а тато теж нездоровий.
Потім зніяковіла від своєї відвертості. Пробурмотіла «До побачення» і пішла стежкою в ліс. Може, він взагалі якийсь злочинець? А вона одна в лісі. Він навіть ім’я своє не назвав.
Ліда різко обернулася, чи не йде чоловік за нею. Виявилося, що його і слід прохолов. Хто ж це?
Потім від сусідки тітки Зої Ліда дізналася, що будинок на околиці купив киянин.
-Будинок Льоні. Пам’ятаєш? Льонька поїхав. Будинок продав. Цей і купив. Ні з ким не спілкується. Ходять чутки, що він лікар. Зробив помилку і тепер ховається тут, у нас.
-То може чутки?
-Дим без вогню не буває! – припечатала сувора Зоя.
Помилки не було. Точніше, була, але не в лікарській діяльності. Михайло втратив дружину – вона пішла від нього до іншого. Той, інший, виявився багатшим, з простим хірургом Дарині вічно не вистачало грошей.
Коли вона пішла, він відчув себе втраченим. Руки почали так тремтіти, що Михайло не зміг оперувати. Вирішив зробити перерву. Поїхати в село, зцілитися від втрати.
Коли побачив Ліду, вона йому сподобалася. Від сусідів Михайло дізнався, як мужньо ця жінка їздить до батьків і доглядає за лежачою матір’ю. Така б, мабуть, не проміняла чоловіка на гроші.
Ліда подобалася йому, а внутрішній голос повторював: «Всі вони однакові, навіщо тобі це потрібно?!»
Тим більше, вона його ніби й не помічала. Кого вона взагалі помічала? Вся в справах, вся в турботах. Тоді Михайло спеціально пішов у ліс, де вона гуляла. А там злякався. Хоча, в спілкуванні Ліда сподобалася йому ще більше. Вона була справжньою. Відкритою. А він злякався і втік.
Доля все одно звела їх. У магазині. Тоді вже вона на нього подивилася, тому що познайомилися в лісі. Ну, майже познайомилися.
-Вітаю, – посміхнулася Ліда. – Ви не сказали, як вас звати, але я дізналася сама. Ви – Михайло. Лікар з Києва.
-Каюся. Я!
-Вибачте, що знову на вас напала. – раптом зніяковіла вона. – І тоді, і зараз…
Михайло запевнив Ліду, що вона може нападати на нього стільки, скільки їй захочеться. Вона розреготалася. Зрозуміла, що подобається цьому симпатичному нелюдимому чоловікові.
-Я вам допоможу донести ваші сумки, – сказав він.
-Дякую! А у нас мама вчора перше слово сказала. Уявляєте? Я така щаслива! Ми вже й не вірили! Ну, трохи невиразно, звичайно. Але я зрозуміла. І сміялася.
-Що ж там за слово таке? – здивувався Михайло.
-Схудла! Я ж була, як бочка. А мама все не знала, бідна, як мені сказати, щоб не образити. Ну, раніше, до хвороби ще. А тут життя змусило, і я схудла. І ось що я думаю, Михайле…
Він йшов поруч з нею і дивувався, яка вона відкрита…
-Що? – запитав він.
-Як же, мабуть, її хвилювала моя вага, що вона після хвороби перше слово сказала «Схудла», га? – весело сказала Ліда.
Михайло не витримав і писнув. І Ліда розсміялася. Так вони йшли по селу, посміхаючись. Привертаючи нерозуміючі і здивовані погляди. Але їм було все одно, адже для них двох, можливо, в цю хвилину починалося щось нове і прекрасне.
Для завершення думки скажу, що мама одужає, не до кінця, але їй стане набагато, набагато краще.
Спеціально для сайту Stories
