– Адже ти вже доросла, все розумієш. — Ми з батьком давно не кохаємо одне одного. А я ще молода, і зараз маю шанс влаштувати своє життя. Але Ігор… Ігор не має дітей, і Ігор не хоче дітей. Розумієш, я просто не можу взяти тебе із собою.
Ні, Люба не розуміла, і не хотіла розуміти, і мовчки дивилася на матір.
– Ми бачитимемося, і грошима, звичайно, я допоможу. Ти поки що з батьком поживи, а як тобі вісімнадцять виповниться, я допоможу орендувати квартиру. – лепетала мати.
До Люби поступово почав доходити сенс того, що відбувається.
– Мені нічого від тебе не треба. – Холодно, відповіла вона.
– Я розумію, ти зараз засмучена, можливо, навіть сердишся на мене. Але згодом ти мене зрозумієш. Все буде гаразд. – Мати спробувала погладити дочку по руці, яку Люба відразу відсмикнула.
– Не торкайся до мене! І ніколи більше не з’являйся! – вигукнула Люба і кинулась до себе в кімнату. Вона більше не могла стримувати сліз.
– Нічого, нічого, це минеться. – сказала мати, вголос, ніби хотіла переконати себе в цьому. – Вік такий, чотирнадцять. Підросте, зрозуміє. – Жінка задумливо посиділа на кухні біля столу ще кілька хвилин, потім, стрепенулась, мабуть, згадавши щось і поспішно вийшла з квартири, прихопивши валізу і велику сумку.
Стиснувшись у грудку, Люба плакала в своїй кімнаті. Вона чула, як за матір’ю зачинилися двері. Вона хотіла зіскочити і бігти за нею, кинутися матері на шию, благати, щоб вона залишилася, але Люба стрималася.
Ні, ні, вона буде сильною, вона ніколи нічого не попросить у матері, і ніколи не пробачить – обіцяла собі Люба.
Вона не знала, коли мати не порозумілася з батьком. Можливо, з ним вона вчинила ще гірше, просто написавши повідомлення. Він прийшов з роботи розгублений.
– Ти вечеряла? – Запитав він, постукавши у двері Любиної кімнати.
– Ні. – відповіла Люба, продовжуючи лежати на ліжку обличчям до стіни.
– Я щось приготую. – сказав батько, переступаючи з ноги на ногу, але так і не наважуючись пройти далі порога. Люба мовчала. Батько постояв ще трохи, але так нічого і не сказавши, нарешті пішов на кухню.
Вони ніколи не були близькі. Семен – Любин батько, завжди мріяв про сина. Коли народилася донька, він навіть на руки не брав її без особливої потреби.
Люба підростала, але батько не кружляв її на руках, не возив на плечах, а коли цікава мала підходила до нього, батько що вовтузився з краном або розеткою, строго командував нічого не чіпати, а краще взагалі, піти пограти в іншому місці.
– Не будь такий суворий, вона ж зовсім мала. – Просила Ольга – Любина мама.
– Ви по-дівочому між собою розберетеся. – відмахувався Семен. – Ось сина подаруєш, там я вихованням займуся. – Обіцяв він.
Але другої дитини не сталося. Ольга не хотіла більше дітей та таємно від чоловіка пила пігулки. А на його запитання відповідала, що, мовляв, у лікаря була, зі здоров’ям усе гаразд, залишається тільки сподіватися і чекати.
Коли Любі було років шість, Семен прийшов з роботи розлючений.
– Зізнавайся, від кого нагуляла? – Запитав він, посадивши дружину навпроти.
– Та ти що таке кажеш? – злякалася Ольга.
– То й говорю, стільки років минуло, а сина так і немає. Ти в лікаря була, з тобою все гаразд. Виходить, це у мене дітей не може бути. Звідки дочка?
– Не кажи нісенітниці! – розсердилася Ольга. – Тест зроби, хай тобі потім соромно буде.
Тест Семен не зробив, та й взагалі, на ранок йому було соромно за свої слова та підозри. Та й був він людиною не конфліктною, скоріше навіть мовчазною. А тут у колеги третій син на світ з’вився. Третій. А в Семена жодного, от і накотило. Але від Люби він відсторонився ще більше.
Так Люба і зростала, звикла, що батько, він хоч і є, але як не рідний.
– Ну як чверть закінчила? – Запитає.
– Усього дві четвірки. – похвалиться Люба.
– Молодець. – кивне у відповідь батько. Ось і всі розмови, мабуть.
Ось і зараз стояв він, не наважуючись щось сказати. Розумів, що щось сказати треба, а слів не було.
Так і почали жити, тихо, мовчазно, кожен із своїм болем у душі. Мати кілька разів дзвонила дочці, але Люба не відповідала. Ковтала сльози, дивлячись на телефон, але не відповідала.
А потім дзвінки припинилися. Батько ходив увесь час похмурий, а потім почав затримуватись після роботи, приходити похитуючись. Сидів допізна на кухні сам.
– Тяжко мені. На душі нудно. – говорив він, виправдовуючись. Люба мовчала. Їй теж було важко, і на душі боліло, тільки до цього нікому, мабуть, не було справи. Добре хоч грошей батько завжди давав. Але Люба намагалася багато не просити, тільки на найнеобхідніше.
Того дня Люба затрималася після школи, подруга Ірка вмовила піти на ковзанку. Люба навіть їй не розповідала, соромно було та й що розповідати, мати втекла, покинула, батько немає ніякого діло до неї, і гуляти став. Ірка хоч і подруга, а раптом ляпне десь, вся школа дізнається, а якщо ще опіку приваблять. Люба читала в інтернеті, що буває у таких випадках.
Вже підходячи до під’їзду, у світлі ліхтаря Люба побачила темну постать, що лежить біля лави. Люба озирнулася, двір був порожній, навіть із собаками ніхто не ходив. Підходити було страшно. Люба дістала телефон і набрала номер батька, вже, напевно спить, але все одно мав зустріти, подумала вона і здригнулася, коли зрозуміла, що телефон дзвонить зовсім поруч.
На тремтячих ногах Люба підійшла ближче. І справді, на запорошеному снігом асфальті лежав батько.
– Тату. – Люба нахилилася і легенько торкнулася його за плече. – Тату, вставай. – Люба штовхнула його трохи сильніше. Їй стало страшно, їй його не підняти, а якщо він сам не прокинеться, замерзне.
– Тату, тату. – Звала Люба і сльози котилися її щоками, але батько не прокидався.
– Що трапилося? – Люба не помітила, як поруч виявилася незнайома жінка.
– Тато… він не підводиться. – схлипнула Люба.
– Напад? Серце? – Жінка нахилилася ближче і , все зрозуміла.
– Тут мешкаєте? Удома хтось є? – швидко запитала вона.
– Тут. Нікого. – Люба знову шморгнула носом.
– Нічого, зараз ми, зараз. – Жінка поставила поруч пакет із продуктами, з яким поверталася з магазину і почала піднімати Семена. – Ось так, допоможи трохи. – примовляла вона.
Жінка була невисока на зріст, повненька, та й пуховик робив її неповороткою, але в неї все одно вийшло. Люба тільки тримала збоку.
– Краще пакет візьми. – нагадала жінка. – А я впораюся. Санітаркою у лікарні працюю. І не таких іноді повертати треба. – Пояснила вона Любі, поки вони ледве просувалися до ліфта. Семен, хоч і слабко, але на ногах стояв, тож спільними зусиллями дісталися квартири.
– Ну ось. Хай так полежить, а там мати прийде, роздягне. – Видихнула жінка, поклавши Семена на диван.
– Вона не прийде. – відповіла Люба, ковтаючи сльози та стягуючи з батька черевики.
– Ану, ну, давай, розповідай. І давно ви так одні? – Жінка оглянула кімнату, де, мабуть, не вистачало жіночої руки.
– Майже рік. – Люба вже не могла стримувати слів. Вона стільки часу намагалася бути сильною, а зараз раптом захотілося розповісти цій незнайомій жінці.
Жінка тим часом, обійнявши Любу за плечі, тихенько повела її на кухню, посадила на стілець, засунула в руки склянку з водою. Люба все схлипувала, все говорила і говорила, як було погано, страшно, прикро. Жінка зітхала, хитала головою, потім поставила чайник.
– Мда, справи. Ну нічого, нічого, все налагодиться. Ось ми з тобою чаю зараз поп’ємо і вже веселіше буде. – примовляла вона.
Вимовившись, Люба потихеньку почала заспокоюватися.
– Дякую, що допомогли. Як вас звати? – подякувала Люба.
– Як не допомогти. – знизала плечима жінка. – Тьотю Марино, можеш звати. Давай вечерю розігрію, нахвилювалася, тобі б підкріпитися не заважало. – турботливо говорила тітка Марина, розливаючи чай.
– Нічого. Батько вранці гроші забув лишити, я нічого не купила. А він самі бачите. – Люба знову шморгнула носом.
– Ну, ну буде. Не велика біда. Зараз ми з тобою разом приготуємо та разом повечеряємо. – Тьотя Марина принесла з коридору свій пакет із продуктами і почала господарювати, ніби завжди тут була, на цій кухні. Люба слухняно почала допомагати.
Тітка Марина їй сподобалася, дуже проста, домашня, затишна, весела. Нарізуючи м’ясо та овочі, вона розповідала рецепт і про своє життя. Приїхала вона свого часу із села, мріяла вступити на лікаря, але не вийшло, не пройшла.
Вирішила додому не повертатися, підготуватися та спробувати наступного року, а поки що влаштувалася санітаркою. Зустріла чоловіка, розписалися, тут діти пішли, один за одним: син Віктор та донька Лізонька, не до навчання виявилося, так і вийшла після декрету знову санітаркою.
Натомість жили дружно, весело. А потім біда трапилася, Лизонька влітку пішла з життя,захворіла сильно, коли на канікулах у бабусі з дідом у селі гостювала,не встигли в місто до лікарні доїхати. Вісім років їй тоді було.
– Нині в армії зовсім дорослий став. Жаль батько не бачить цього,серце. Одна поки що живу, в сусідньому будинку. – Закінчила свою розповідь тітка Марина.
– Ви сумуєте за Лізонькою? – наважилася запитати Люба.
– А як же, скільки років минуло, а як учора пам’ятаю. – сумно посміхнулася тітка Марина.
– Мама про мене й не згадує… — замислено сказала Люба.
– Згадує. Згадує. Потім зрозуміє. – Тьотя Марина погладила Любу по голові. – От і готово, давай спробуємо, що тут у нас вийшло. – Вона переключила увагу Люби, готової знову розплакатися, розкладаючи по тарілках рагу, що димить.
– Смачно. – усміхнулася Люба. – А я майже нічого не вмію готувати. Макарони, гречку, сосиски, покупні котлети. – Люба згадала, що мама була зовсім інша: вона й сама майже завжди готувала щось із напівфабрикатів, щоб заощадити час, адже куди цікавіше було побалакати з подругами по телефону, або вирушити у гості, або приймати гостей.
– Це справа поправна. – підбадьорила тітка Марина. – Ти о котрій зі школи приходиш? У мене вихідний завтра, забігу, допоможу прибратися і суп зваримо.
– Дякую! – Зраділа Люба.
Наступного дня тітка Марина вже чекала на Любу біля під’їзду.
– Як батько? – Запитала вона, між іншим.
– Я прокинулася, його вже не було, рано ходить на роботу. – Знизала плечима Люба. Тітка Марина більше запитань не ставила.
Взялися за прибирання, у чотири руки порядок навели швидко, потім зварили суп. Весь цей час говорили то про одне, то про інше.
– А ви ще прийдете? – Соромлячись запитала Люба на прощання.
– Прийду. Ось наступного вихідного і прийду. – пообіцяла тітка Марина.
Батько того дня повернувся раніше. Довго копошився в коридорі, не наважуючись увійти на кухню. Люба насторожено визирнула і , радісно покликала його вечеряти:
– Суп дуже гарячий ще. – Оголосила вона.
– Суп? – здивувався Семен. – Сама приготувала?
– Майже. Тітка Марина допомагала. – зізналася Люба і розповіла коротко, як було діло.
– Ти пробач мені, дочко. – Семен сидів, опустивши погляд.
– Обіцяй, що більше не будеш. – Попросила Люба. Це була, напевно, перша розмова між ними, що тривала більше десяти хвилин, за весь час, як вони залишилися самі. Семен кивнув.
– Дуже смачно. – похвалив він.
– Ой, Любашо, щось забовталися ми. – схаменулась тітка Марина. Цього дня вона знову прийшла допомогти Любі. Переробивши всі справи, вони вмостилися пити чай і, справді, забовталися. Тітка Марина встала, і тут у коридорі почувся шум дверей, що відчинялися.
– Тату. Ось і познайомитеся. – Навіть зраділа Люба, але батько знову хитався, намагаючись зняти черевики.
– Так в нас гості? От і добре, разом повечеряємо.
– Повечеряємо. Тільки поговоримо спершу. – Тьотя Марина стояла в коридорі, уперши руки в свої пишні боки. – Любаша, вийди на хвилинку до своєї кімнати. Нам із татом поговорити треба. – Попросила вона. Люба слухняна зникла за дверима.
Усю розмову Люба не чула, лише деякі фрази.
– Себе він шкодує, а дитину хто пошкодує? Вона ж дівчисько зовсім ще!
Що відповідав батько, Люба не чула. А через десять хвилин тітка Марина своїм звичайним голосом покликала Любу вечеряти.
– А тато? – Запитала Люба, бо батька на кухні не було.
– Руки миє. – абсолютно спокійно пояснила тітка Марина.
За десять хвилин у кухню зайшов батько.
Тітка Марина за вечерею як ні в чому не бувало розповідала щось про сільський город, який довелося закинути після чоловіка, про паркан, що покосився, і що вся надія, що ось Віктор з армії повернеться, допоможе. А як добре, коли овочі, та ягоди свої.
– Я можу допомогти із парканом. – Робко, як школяр, якого відчитала строга вчителька, запропонував Семен.
– Красуне! – сплеснула руками тітка Марина, поправивши складку на Любиній сукні.
– Тобі дуже пасує, дочко. – підтвердив Семен, намагаючись приховати хвилювання: все ж таки не щодня у дочки випускний.
Минуло два роки. Паркан батько поправив ще тієї весни, коли вони вперше вечеряли всі разом. А далі якось саме пішло, Люба, правда, іноді посміювалася з батька і тітки Марини: ллюям за сорок, а поводяться, як діти. До кінця дачного сезону батько нарешті зважився і пропонував тітці Марині, з дачі повернутися не в свою квартирку, а переїхати до них з Любою.
Люба була тільки за, тітка Марина навіть розплакалася і погодилася. Віктор, який на той час уже повернувся з армії, “нареченого” схвалив. Та й з Любою вони швидко порозумілися, Віктор намагався у всьому допомогти, підтримати, дати пораду сестричці, саме так він і кликав Любу. А Люба пишалася своїм братом.
– Чудово виглядаєш! – підморгнув Віктор, коли Люба вийшла з під’їзду. І тихо додав, звертаючись до Стаса Стрільцова. – Ну, ти мене зрозумів?
Стас кивнув головою. Однокласник Стас вже півроку доглядає Любу і, звичайно, на випускний запропонував піти разом, про що Люба похвалилася Віктору.
– Підеш зі Стасом, коли я з ним поговорю. – Даючи зрозуміти, що заперечення із цього приводу не приймаються, кивнув головою Віктор.
Зараз від цієї сцени Любі стало смішно та тепло, вона підморгнула братові у відповідь. А потім подивилась на вікна. Батько і тітка Марина стояли поряд і махали їй рукою.
Люба помітила, що тітка Марина крадькома змахнула сльозу. Люба помахала у відповідь, а потім взяла під руку Стаса, і вони, весело перемовляючись, рушили вперед.
Люба йшла і думала, що вона найщасливіша на світі. І навіть те, що мати не спромоглася хоча б подзвонити дочці в такий важливий день, Любу майже не засмучувало, а потім вона зовсім відігнала думку про це.
