— Як же так, синку? Отак берете, їдете, кидаєте все, — голосила мати, коли Діма розповів їй про те, що їм із Оксаною запропонували роботу в іншій області.
– Мамо, ну, по-перше, ми нічого не кидаємо. Поживемо там три роки, а потім повернемося. Я ж на заміну їду, а не на постійну роботу – лише поки вони свого фахівця не доучать та не повернуть на місце. Та й Оксані дали ставку декретниці, сама розумієш – жінка плюс-мінус через три роки повернеться на роботу, і Оксана поїде додому.
– Ми так за часів дефіциту техніку та речі лагодили. Немає ґудзичка – зніми з іншої спідниці, яку не носиш, немає гвинтика – відкрути від того, чим не користуєшся. Але так само не можна. Ви ж люди, живі люди, а вас ось так…
— Світлано Павлівно, — присутню під час розмови Оксану голосіння свекрухи добряче втомили, тож жінка вирішила взяти нитку бесіди до своїх рук. – Це зовсім інша філія, ми там отримуватимемо набагато більше, ніж тут. Тож про жодні “гвинтики” не йдеться. Навряд чи ваші гвинтики-ґудзички отримували б право зайняти вакантну посаду на конкурсній основі, як Діма.
— Ох, та все одно мені якось не по собі, дитинко. Я ось стара стала, трапиться що – а син єдиний на іншому кінці країни. І хто мені допоможе?
Оксана постаралася міцніше стиснути зуби, щоби не висловитися від душі. Її власна мати була на десять років старша за свекруху, але чомусь ніколи не скаржилася на старість. І, головне – не сприймала свою доньку як засіб вирішення всіх проблем.
Так, Оксана та її брат допомагали матері, коли виникала ситуація, з якою впоратися самостійно жінка не могла. Але виникали ці ситуації чомусь дуже рідко. І поведінка її матері була менш егоїстичною, ніж все те, що робила Світлана Павлівна.
Ось навіть випадки із переломами взяти. Коли мати Оксани впала і зламала ногу, доньку вона просила приїжджати до неї двічі на тиждень, щоб допомогти прийняти ванну. Коли ж дочка запитала, чи не потрібно матері ще щось, та лише знизала плечима і повідомила, що продукти замовляє з найближчого супермаркету, а прибиранням і пранням займається сусідка за дуже помірну плату.
Тож від дочки та сина жінці потрібно було лише спілкування. Гроші ніколи не брала , мовляв, ви свої іпотеки платите, кожну копійку заощаджуєте, а в мене непогана пенсія та відсутність кредитного навантаження на додачу.
А що ж Світлана Павлівна? Та опинившись у подібній ситуації, вона сина замучила б просто! За час її так званого “лікарняного” Діма сам ніби в лікарні полежав: схуд, блідий ходив і почав погано спати.
Та хіба поспиш тут добре, коли серед ночі тебе будить телефонний дзвінок, а з трубки ллються скарги та істерики про те, як мамі погано, боляче, самотньо, чогось хочеться і все в такому дусі.
І ось з їх переїздом так само тепер. Не те що б порадіти за сина та невістку – їм вдалося потрапити, хай і на якийсь час, в іншу філію з підвищеною заробітною платою, а значить – пара зможе швидше погасити іпотеку, а може навіть і відкласти якусь суму… Але натомість Світлана Павлівна голосить і скаржиться, явно при цьому більше турбуючись про себе, ніж долею рідного сина.
— А що буде з квартирою? Адже вас немає, раптом залізе хто, або труба потече.
— Власне, за цим ми прийшли. Адже ти в сусідньому під’їзді живеш, можеш заходити перевіряти раз на тиждень, що там і як? Ну і якщо раптом якісь негаразди– двері відчиниш, кому треба буде. Сусідів ми попередимо, що ключі, якщо що, у тебе.
— То, може, вам здати цю квартиру комусь? І гроші будуть, і за квартирою нагляд.
— Знаємо ми ці нагляди, — Оксана скривилася. – У нас там світлі шпалери, дизайнерський ремонт та купа дорогої побутової техніки. Якось не хочеться, щоб чужі люди все загадали за час нашої відсутності.
— Тут я, до речі, з Оксаною згоден. Бачив, як люди ставляться до чужого майна.
— То, може, я пошукала б порядних. Адже вам копієчка завжди потрібна.
— Ага, від мешканців копієчка, а потім ремонту на сотні тисяч. Мамо, ми не хочемо квартирантів пускати. Тож і залишаємо ключі тобі. Погодишся доглянути? Якщо ні, ми когось із сусідів попросимо.
— Ось ще, чужих людей просити про таке. Придивлюсь, звичайно, нікуди не подітися від вас, — забурчала жінка. Але ключі взяла.
У довготривале відрядження подружжя поїхало зі спокійною душею. Знали, що квартира в надійних руках, а попереду на них чекає добре оплачувана робота, нові знайомства та місце, яке стане будинком на наступні три роки.
Свекруха справно звітувала при щотижневих дзвінках про те, що все добре, нічого поганого не відбувається, ось тільки нудьгує вона за сином та його родиною, жити без них не може.
Ця пісня була Оксані знайома, але нічого, окрім роздратування, не викликала. Мабуть, через свекруху не надто й хотілося повертатися. Адже тут жінка дістає сина лише дзвінками, але не може змусити його о третій ночі везти собі улюблені цукерки з цілодобового магазину на іншому кінці міста.
Так усе й тривало доти, доки одного разу Оксані в соцмережі не написала сусідка з вимогою припинити галасувати. Мовляв, їх із чоловіком нічне життя жінці настільки набридло, що наступного разу сеанс взаємного кохання буде перервано візитом поліції.
– Ненормальна якась, – поскаржилася Оксана чоловікові. – Ми там уже півроку не живемо, навигадує всякого.
— А то. Пам’ятаєш, як вона від нас вимагала, щоб вгамували собаку? Ту саму, яку ми зроду не тримали через мою алергію.
— Робити бабусі нема чого на пенсії, от і вигадує .А може, й дах поїхав на старість, — підсумувала Оксана.
– До речі, про поїздки. Та-дам! – Чоловік дістав з робочої сумки конверт і простягнув його Оксані.
– Що це? – Уточнила жінка, вже, втім, заглядаючи всередину.
— Мене вирішили у відрядження на тиждень відправити. Місто за годину їзди від нашого. Ну, я і вмовив начальника, щоб тобі на ці дні відгули дали.За власні кошти , або в рахунок відпустки – це ви там самі потім вирішите, головне – ти зможеш поїхати зі мною. Твої квитки я оплачу, а мої – фірма. Плюс відрядження. Погуляємо, до батьків заглянеш, друзів відвідаєш.
– Любий, я тебе просто обожнюю! Потрібно швидше мамі подзвонити, сказати.
– Кохана, ти тільки ось що… Моєї ні слова, добре? – Раптом попросив чоловік.
– Опа! Це з чого така таємність?
– Та ось, поки тут живемо, подумав і над твоїми словами про те, що вона на мені їздить, та й взагалі на ситуацію цю збоку подивився… Мені там працювати треба буде . А їй знову цукерки з улюбленого магазину знадобляться або в кафе до подружок відвезти та забрати.
– Я тебе зрозуміла, — подумки Оксана тріумфувала. Тому що позбавитися постійної присутності свекрухи в житті чоловіка їй нестерпно хотілося ще з моменту укладення шлюбу.
Так, це мати. Але в неї самої є мати. І ця мати не намагається забрати на себе всю увагу доньки та зайняти своєю персоною її вільний час цілком і повністю.
Один-два рази на тиждень заїхала, порозмовляла, іноді у вихідні на спільний похід по магазинах вибралася – ось і все. І це нормально! А не так, як Світлана Павлівна – впилася та не відпускає коханого сина.
До рідного міста Оксана їхала у піднесеному настрої. Так, звичайно, у суботу свекруха виявить їхню присутність, коли прийде перевірити квартиру, але частина понеділка та всі наступні дні до суботи будуть у їхньому повному розпорядженні. Звичайно, Діма буде на роботі, але вечора вони все одно проводять разом.
А ось і знайомі двері. Поки Діма тримав валізи, Оксана чомусь безуспішно спробувала відчинити двері та потрапити до квартири.
– Заіржавіли, чи що? – себе під ніс пробурчала вона.
– То ж мама перевіряла щотижня, з чого б їм іржавіти? Дай-но я спробую, – дочекавшись, поки дружина відсунеться від дверей, Діма спробував безуспішно відкрити замок тим самим ключем.
– Гей, ви що робите? Я зараз поліцію викличу! – пролунав дзвінкий крик з боку сходового прольоту нижче.
— Додому потрапити намагаємося, чи не видно? – Огризнувся Діма. – Ні, Оксано,не виходить, викликай давай слюсаря, ламатимемо.
– Та ви взагалі… Який додому, кого ламати? – обурилася жінка, яка все ще стоїть трохи нижче і тремтячими пальцями стискає в руці смартфон. – Це що, розіграш якийсь?
– Ви взагалі хтось? – не витримала Оксана.
– Це моя квартира, я тут мешкаю. І господарку знаю. А ось хто ви такі – нехай поліція розбирається.
– Взагалі-то… – Оксана зробила крок уперед, але жінка одразу відскочила убік.
– Стійте, де стоїте, і не підходьте. І от дверей відійдіть.
У цей момент двері почали відчинятися.
– Мишко, ні, не відчиняй, – закричала жінка, але двері вже відчинилися. На порозі стояв хлопчик років десяти і з подивом дивився на трьох дорослих, потираючи заспані очі.
– Молодець, Мишко, відкривай. І от дверей відійди. А поліцію ми зараз самі викличемо, – Діма стиснув зуби так, що обличчя аж почервоніло. – І на вас, і на господиню. І статтю намалюємо обом за участь у шахрайській схемі.
– У якій ще шахрайській схемі? – Жінка все ж зайшла слідом за ними в квартиру.
З колишньої вітальні визирнули ще двоє дітей, що змусило Оксану мало не задихнутися від обурення. У їхній чистенькій квартирі зі свіжим ремонтом! Діти! Причому явно малі. Мишко, що відчинив двері, був найстаршим.
Оксана вже приблизно розуміла, що сталося. Свекруха вирішила, що син із невісткою не з’являться в місті ще дуже довгий час, здала їхню квартиру якійсь дамочці з трьома дітьми, а їм увесь цей час брехала.
Не з’явись вони несподівано – схема спрацювала б. Щоправда, на що б перетворилася квартира після таких ось мешканців, і як би “господиня” ліквідувала вчинений ними бардак, Оксана не уявляла.
– Сюди подивіться, – діставшись сейфа, розташованого на кухні, Оксана набрала код і, дістала документи на квартиру, поклала їх перед жінкою, що сіла за кухонний стіл. Слідом – свій паспорт.
– Це мій чоловік. У нього документи далеко, тому лізти не будемо, але можете повірити, що він другий власник.
– Але я ні… Я не розумію. Вона ж сказала, що…
– Документи вона вам показувала? Договір про оренду укладали? – Оксана, юрист за освітою, насилу стрималася, щоб не вилаятися. Ось скільки людям не кажи, що без паперів справи не робляться, а вони все одно наступають на ті самі граблі.
– Ні, мені й на думку не спало, що… Вона ж така… Пристойна, не якась там.
– Дзвоніть їй. Скажіть, що на кухні труба протікає і що їй треба терміново прийти, – зітхнув Діма. Мабуть, він прийняв якесь рішення. – І збирайте речі. На кілька днів я вам оплачу номер у готелі неподалік, далі зніміть собі інше житло. Тут вас ніхто не залишить, сподіваюся, ви це розумієте.
– Так, звичайно, я… Вибачте. Я взагалі не думала, що так вийде. А гроші? Чи допоможете мені змусити її повернути задаток та оплату за останній місяць?
– Із цим допоможемо, – запевнив жінку Діма. Оксана теж кивнула, розуміючи, що та, хоч і довірлива простушка, але зла їм не бажала і на всю цю історію влипла з чистої випадковості.
Як і очікувалося, свекруха була шокована, побачивши на кухні сина з дружиною.
– А що ти так рано приїхав? Ти ж на 3 роки поїхав? — злякано бурмотіла жінка.
– Ти, дивлюся, не рада нас бачити, мамо, так? Завдаток та гроші за останній місяць людині поверни. А нам ключі віддай. А й не розраховуй, що повернемо тобі гроші за змінені замки. Тепер знову міняти доведеться.
– Я зберігла старі, — промовила жінка. – До речі, мене Діана звуть, – це було взагалі недоречно, але так, вони нарешті дізналися ім’я жінки, яка тут господарювала весь час.
– Дімочко, це… — забурмотіла свекруха.
– Це одразу три статті, за якими вас можна притягнути до відповідальності, — перебила Оксана. – І радійте, що ми цього не робитимемо.
— Але в нашому житті більше не з’являйся, — зітхнув Діма. – Серйозно, це остання крапля. Якщо минулі твої витівки я ще готовий був пробачити і списати на особливості характеру, то це… Ти взагалі про що думала, мамо?! Ми ж сказали, що не хочемо тут жодних квартирантів, а ти… Ще й із трьома дітьми! Боюся навіть уявити, що могло б бути тут, без образ, Діана.
– Та без образ, діти та батьки різні бувають, сама з ними постійно стикаюся, — запевнила жінка.
Спокійно і без поспіху вона збирала речі свої та дітей. Діма дзвонив до найближчого готелю, домовляючись про номер на чотирьох, тоді як свекруха намагалася розжалобити Оксану плачем про маленьку пенсію і “хотіла, як краще”.
– Як найкраще для кого? Для себе? Так сім’я – це коли всі про всіх дбають, а не тільки все про вас, а ви ні про кого. Втім, так, я кажу це людині, яка може вимагати принести їй цукерки о першій ночі.
– І що ж у цьому такого? Люблячий син має…
– Люблячий син більше тобі нічого не винен. Гроші поверни Діані та йди .
Дочекавшись, поки підуть і Діана з дітьми, і свекруха, Діма втомлено повалився на диван у вітальні. Оксана, зітхнувши, лягла поруч, влаштувавши голову на чоловіка.
Одне її тішило у всій цій історії – мати у своє життя після такого Дмитро точно не пустить. А за квартирою, якщо що, сусідка наглядить. Або можна братові Оксани ключі віддати, щоби він заглядав .
Ось вже хто точно , просто зробить усе, як домовлялися.
