Людмила зачинила замок і з полегшенням видихнула. Ну ось і славно. Два вихідних попереду, ніяких черг, ніяких зважувань товару, відвантаження-вивантаження.
– Людочка, а ви завтра працюєте? – долинув ззаду знайомий голос.
Вона навіть обернутися не встигла – вже знала, хто це. Микола Іванович. Вічно він не вчасно.
– Завтра неділя, – вимовила вона, не обертаючись. – Вихідний.
– А-а. Зрозуміло. Ну нічого, я в понеділок тоді.
Людмила все-таки обернулася. Старий стояв з потертою сумкою, в запраній куртці, і дивився на неї якось розгублено. Ніби сподівався на щось.
«Знову копійки рахуватиме пів години», – промайнуло у неї в голові.
– Приходьте в понеділок, – кинула вона і попрямувала до будинку.
А він завжди так – прийде під саме закриття, вибере дві-три дрібниці, потім біля каси почне в гаманці ритися, монетки перераховувати. За ним вишикується черга, люди зітхають, а він ніби не помічає. Якийсь повільний. Дратує тільки.
Вранці в неділю, проходячи повз магазин, Людмила зупинилася як укопана.
Біля дверей сиділа кішка. Звичайна дворова, сіра, облущена і дуже худа. Але ось дивина – не просто сиділа. Вона металася від дверей до вікна, дряпала кігтями поріг, заглядала в щілину, нявкала. І так жалібно, так відчайдушно.
– Геть звідси! – махнула рукою Людмила.
Кішка навіть не ворухнулася. Тільки дивилася на двері.
«Бездомна», – подумала Людмила і пішла далі.
У понеділок Людмила підходила до магазину з важким почуттям. Кішка нікуди не поділася. Лежала біля порога, згорнувшись, знесилена.
Ключ повернувся в замку. Двері відчинилися.
І тут Людмила почула. Тоненький, ледь помітний писк. Десь у кутку, за стелажами.
Вона зробила крок всередину, придивилася – і серце забилося в грудях.
Кошеня.
Крихітне, сліпе, безпорадне. Лежало серед картонних коробок, жалібно пищало, ворушило лапками.
Кішка кинулася всередину слідом за Людмилою, стрибнула до кошеняти, почала його вилизувати, муркотіти.
– Господи, – прошепотіла Людмила. – Так ти намагалася до нього пробратися.
Людмила стояла над картонною коробкою і не знала, що робити. Кішка влаштувалася поруч з кошеням, вилизувала його, муркотіла – вперше за добу заспокоїлася.
А у Людмили в голові одна думка: «У магазині тварин тримати не можна. Куди ж їх подіти?»
– Слухай, ну ти даєш, – пробурмотіла вона вголос. – Як ти взагалі сюди пробралася? Коли встигла?
Кішка тільки притиснулася до кошеняти щільніше.
Людмила згадала: у п’ятницю ввечері, коли закривала, біля входу товпилися покупці. Метушня, поспіх. Напевно, тоді і проскочила. Непомітно. А народила вже вночі, коли магазин стояв порожній.
І всю неділю металася зовні, намагалася пробратися назад.
– Гаразд, – видихнула Людмила. – Зараз щось придумаємо.
Вона налила кішці води в пластиковий стаканчик, відламала шматок вареної ковбаси зі свого бутерброда. Кішка пила жадібно, поспішно, ніби боялася, що відберуть.
Потім Людмила відкрила магазин для покупців.
Першою увійшла сусідка, тітка Валя. Побачила кішку з кошеням і сплеснула руками:
– Ой, Людочка! Звідки?
– Та ось… – Людмила махнула рукою. – Пробралася якось. Слухай, Валь, може, забереш? У тебе ж онуки люблять всяку живність.
Тітка Валя поморщилася:
– Та у нас кіт вже є. Старий, злий. Ні-ні, вибач.
Наступним був дядько Михайло-сантехнік. Теж відмовився:
– Дружина не дозволить. Вона від шерсті чхає.
Потім прийшла молода матуся з дитиною. Малюк навіть потягнувся до кошеняти ручками, але мати відсмикнула його:
– Не чіпай! Брудний! Хвороби всякі. Ходімо звідси.
Людмила стояла за прилавком і відчувала, як всередині щось стискається. Кожна відмова віддавалася в грудях глухим стуком.
«Невже ніхто не візьме?»
До обіду вона вже зневірилася.
Близько третьої години дня двері відчинилися, і увійшов Микола Іванович.
Як завжди – повільно, обережно. Сумка-авоська в руці. Привітався тихо, кивнув.
Людмила навіть не встигла відповісти – він зупинився біля входу, присів навпочіпки поруч з коробкою.
– Ой, – сказав він тихо. – Хто це тут у вас?
Кішка підняла голову, подивилася на нього насторожено.
Микола Іванович обережно простягнув руку, погладив кішку по голові. Та прикрила очі, замурчала.
– Людмила Петрівна, – обернувся він до продавчині. – А що з ними буде?
Людмила зітхнула:
– Не знаю, Микола Іванович. Тримати їх тут не можна. А забирати ніхто не хоче.
– Зрозуміло.
Він помовчав, потім знову погладив кішку. Кошеня тихо пискнуло, заворушилося.
– А можна, – почав Микола Іванович і запнувся. – Можна я їх візьму?
Людмила завмерла. Дивилася на старого і не вірила своїм вухам.
– Ви? – перепитала вона. – Серйозно?
– Ну так. – Він посміхнувся сором’язливо. – Мені одному все одно нудно. А тут буде компанія. Правда, я не знаю, як за ними доглядати. Але навчуся. В інтернеті почитаю.
Людмила раптом відчула, як до горла підкочується клубок. Цей повільний старий, якого вона стільки разів квапила, підганяла, на якого дратувалася. Він виявився єдиним, хто не пройшов повз.
– Микола Іванович, – вичавила вона. – Дякую вам. Правда. Дякую.
Він замахав руками:
– Та що ви. Мені самому приємно. Вдома порожньо. Дружина три роки як пішла з життя. Дітей немає. Ось і ходжу сюди щодня, щоб хоч з кимось словом перекинутися.
Людмилі стало соромно. Так соромно, що захотілося провалитися крізь землю.
Вона завжди дратувалася, що він повільний. Що затримує чергу. А він просто самотній.
Микола Іванович акуратно взяв коробку з кішкою і кошеням. Притримував знизу. Кішка насторожено подивилася на нього, але не пручалася. Ніби зрозуміла – ця людина не скривдить.
– Тільки от не знаю, як їх додому донести, – задумливо сказав він. – Коробка велика, незручна. А вони там бовтаються.
– Зачекайте, – Людмила помчала на склад і повернулася з міцною картонною коробкою поменше. – Ось, в цій краще. І ручки є.
Вона сама переклала кішку з кошеням, підстелила на дно м’яку ганчірку. Руки тремтіли. Незрозуміло чому – чи то від хвилювання, чи то від сорому, який все сильніше гриз зсередини.
– Людмила Петрівна, а може, ви мені порадите, – Микола Іванович невпевнено посміхнувся, – що їм купити? Корм якийсь потрібен, мабуть? Миска?
Людмила раптом чітко побачила: старий розгублений. Він взяв на себе відповідальність, але не має поняття, що робити далі. І все одно взяв. Тому що не зміг пройти повз.
– Зачекайте, – сказала вона рішуче. – Зараз.
Вона пройшла вздовж полиць, збираючи все необхідне: банку м’ясних консервів для кішки, пакет сухого корму, дві пластикові миски, пачку наповнювача для лотка.
– Це вам, – простягнула вона пакет Миколі Івановичу.
– Та що ви. Я заплачу.
– Не треба, – відрізала Людмила. – Від мене. Просто так.
Він хотів заперечити, але вона так суворо на нього подивилася, що він тільки кивнув:
– Дякую.
Микола Іванович підхопив ящик, пакет, попрямував до виходу. Біля порога обернувся:
– Людмила Петрівна, а як ви думаєте. Мені їх до ветеринара везти треба?
– Треба, – кивнула вона. – Завтра сходіть. Нехай подивиться, чи все в порядку.
– Добре. Сходжу, звичайно.
Він вийшов. Двері за ним закрилися з тихим дзвоном.
Людмила залишилася одна.
У магазині було тихо. Порожньо. Тільки на підлозі, в кутку, валялася стара картонна коробка – та сама, де лежало кошеня.
Вона підійшла, підняла коробку, хотіла викинути. І раптом не змогла. Сіла прямо на підлогу, притиснула коробку до грудей і заплакала.
Сльози котилися по щоках, капали на картон.
Вона згадала, як дратувалася на Миколу Івановича. Як квапила. Як зітхала, коли він входив до магазину. Як думала: «Знову цей старий. Знову копійки рахуватиме».
А він ось який виявився.
Не роздумуючи, взяв кішку з кошеням. Хоча сам ледве кінці з кінцями зводить – це по одягу видно, по тому, як він дрібні гроші рахує в гаманці.
Але не пройшов повз.
«Господи, – думала Людмила, – яка ж я дурна. Яка черства».
Вона витерла сльози долонею, підвелася з підлоги. Викинула коробку в смітник. Повернулася за прилавок.
До магазину потягнулися покупці.
Звичайний робочий день.
Але щось всередині Людмили змінилося. Вона дивилася на покупців по-іншому. Вже не просто як на чергу, яку потрібно швидше обслужити. А як на людей, у кожного з яких своя історія. І ніколи не знаєш, що у людини на душі.
Завтра вона вже точно запитає у Миколи Івановича, як там кішка з кошеням. Як вони влаштувалися. Чи не потрібна допомога.
І більше ніколи не буде його квапити.
Минуло два дні.
Людмила все чекала Миколу Івановича. Поглядала на двері, прислухалася до кроків у коридорі. Але він не приходив.
І тривога тільки зростала. «Раптом щось сталося? Раптом захворів? Або з кішкою щось не так?»
На третій день вона не витримала.
Запитала у сусідів адресу. Виявилося, Микола Іванович живе в сусідньому будинку, на третьому поверсі.
Людмила купила пакет яблук, пачку печива – так, для пристойності, щоб не з порожніми руками, – і після роботи пішла до нього.
Двері відчинилися не відразу. Потім почулися шаркаючі кроки, і на порозі з’явився Микола Іванович. Здивований, розгублений.
– Людмила Петрівна? Ви… до мене?
– Так, – вона простягнула пакет. – Вирішила навідатися. Як ви там? Як кішка з кошеням?
Обличчя старого осяяла посмішка. Така тепла, щира, що Людмилі стало легше на душі.
– Проходьте, проходьте! – Він відступив убік. – Вони у мене чудово влаштувалися!
Квартира виявилася невеликою, скромною. Старі меблі, потертий килим. Але чиста, затишна.
На підвіконні, на складеному пледі, дрімала кішка. Поруч з нею копошився кошеня – вже зміцніле, пухнасте.
– Ось вони, – з гордістю сказав Микола Іванович. – Муркою назвав кішку. А кошеня – Тишкою. Тому що тихий такий.
Людмила підійшла, обережно погладила Мурку. Та відкрила одне око, муркнула і знову задрімала.
– Які красені, – тихо сказала Людмила.
– Так вже. – Микола Іванович посміхався на весь рот. – Знаєте, я до ветеринара їх возив. Все в порядку.
Він говорив і говорив – про те, як Мурка першу ніч ховалася під диваном, і кошеня туди тягла, як потім освоїлася, як зараз зустрічає його біля дверей, коли він повертається.
Йдучи, Людмила затрималася на порозі:
– Микола Іванович, ви приходьте в магазин. Я буду чекати.
Він кивнув:
– Прийду.
І тихо додав:
– Дякую вам, Людмила Петрівна. За все.
– Це вам дякую, – відповіла вона. – Ви справжня людина.
Наступного дня Микола Іванович знову прийшов до магазину. Як завжди – повільно.
Але цього разу Людмила зустріла його посмішкою. Винесла з підсобки табурет, поставила поруч із прилавком:
– Сідайте, Миколо Івановичу. Не поспішайте. Я нікуди не поспішаю.
Він вдячно кивнув. Сів. Почав неквапливо вибирати продукти.
І Людмила вперше не квапила старого.
Спеціально для сайту Stories
