– На жаль, на вашій картці порожньо, – повідомила Клавдії касир у магазині. – Є у вас інша картка?
– Яка ще інша? Подивіться краще! У вас, напевно, щось не працює. Там мають бути гроші! Я точно знаю! – відповідала вона з упевненістю касирці, їй стало жарко від такого повороту подій. Клавдія розстебнула товстий пуховик і почала обмахуватися лавашем, який вона дуже любила і завжди тут купувала.
Черга позаду неї зашуміла, заворушилася. Кінець робочого дня, всі поспішали додому.
– От же – наберуть недотеп, а вони потім нормально працювати не можуть. Дивись, кажу, краще. Є там гроші, – не вгамовувалася Клавдія.
– Ви будете розраховуватися? Давайте готівку або іншу картку, – втомлено промовила жінка на касі. – Інакше я зараз охоронця покличу. Не затримуйте чергу. Усім додому треба – люди після роботи.
– Ні, ти бачила? – звернулася до подруги, що стояла поруч, Клавдія, маючи намір влаштувати скандал.
– Щойно що – одразу охорону кличуть. Я що – вкрала у вас щось? Давайте ще собак на мене нацькуйте!
Їй було дуже незручно за такий конфуз перед своєю приятелькою. Клавдія спеціально покликала її сьогодні в магазин, щоб продемонструвати, яка вона везуча. Красуючись перед подругою, набрала дорогих продуктів, ні в чому собі не відмовляючи. Адже їй родичі на карту щомісяця кидають гроші, а вона із задоволенням їх витрачає. Кому ще так пощастить? А все чому? Поважають її племінник і його дружина. Є за що!
Покопавшись у надрах своєї безрозмірної господарської сумки, Клавдія відшукала-таки гаманець із грошима. Невдоволено розрахувалася за свої покупки і, суворо глянувши в бік касирки, вийшла геть. Подруга йшла позаду.
– Це що ж виходить, Клавушко, кинув тебе племінничок? Чи не було зовсім ніяких грошей, придумала ти все? – єхидно запитала вона вже на вулиці.
– Та ти що таке кажеш? Як це – кинув? Як це – не було? Усе було і буде. Це в них там щось не працює, – з палкістю відповідала Клавдія, глянувши в бік супермаркету.
– А якщо в них не працює, давай в іншому місці перевіримо. От хоча б у хлібну крамницю зайдемо, – не вгамовувалася подруга.
– Не піду я ні в яку крамницю. Я лаваш уже купила! І взагалі, мені додому час. Бувай, Лідіє.
Клавдія поспішила додому. Їй потрібно було терміново без свідків поговорити з племінником Михайлом, щоб прояснити ситуацію. І дізнатися, з якого це переляку він не переказав їй цього місяця гроші, до яких тітка вже стала звикати.
А справа була так.
Не так давно від хвороби пішла з життя старша сестра Клавдії Антоніна. Після неї залишилася квартира, спадкоємцем якої був племінник Клавдії. Михайло з родиною жив у місті за двісті кілометрів, обіймав якусь важливу посаду в міській раді. Йому ніколи було займатися продажем спадкової квартири. Тому він попросив про це тітку Клаву.
Тітка жила в цьому ж селищі й недалеко від материної квартири.
На сорок днів, сидячи за столом поруч із Михайлом, Клавдія плакала і розповідала йому, який він був хворобливий у дитинстві та як вона завжди допомагала його матері виходжувати сина.
– Адже ти виріс на моїх руках, Михайлику. Антоніна ж у школі працювала, все зі своїми учнями пропадала, а вечорами із зошитами й книжками все сиділа. А я з тобою завжди була.
– Так, так, усе так, – кивав Михайло, зворушений спогадами з дитинства.
– А одного разу, тобі вже років п’ять було, ти ледве не пішов з життя, любий мій. На річці ми всі разом були – ти, я, та мій Дімка однорічний. Ось ти ні з того ні з сього глибше зайшов , хоча стояв весь час біля берега. Я Дімку свого кинула на березі і за тобою. Води наковтався, витягла та давай відходжувати! Тож ти мені життям зобов’язаний, племіннику.
Михайло обіймав тітку, говорив їй спасибі – рідна ж людина та стільки для нього зробила. Ось і зараз продажем квартири їй доведеться займатися. Більше нікому.
– Михайлику, який же ти молодець. Я пишаюся тобою, таку посаду обіймаєш. Люди тебе поважають, зарплатня гідна. Не рівня нашим пенсіям. А мій-то Дімка лоботрясом виріс. Толку від нього нуль. Як по малолітці загримів за крадіжку, так і вся доля під укіс. Вантажником працює, яка допомога від нього матері? Та ніякої.
– Ти, тітко Клаво, не переживай, я тебе грошима не скривджу, допоможу. Адже це занепокоєння таке – продажем житла займатися. Та й на знак подяки за твою турботу про мене в дитинстві. Я добро пам’ятаю, – сказав їй Михайло…
І справді, племінник, запитавши номер картки, одразу ж перевів тітці пристойну суму.
Клавдія зраділа. Стільки бажань відразу з’явилося, про які не думала раніше – грошей-то все одно не було на них. Але, як це завжди буває, коли несподівано на голову звалюються гроші, сума на рахунку якось вже дуже швидко закінчилася.
– Михайле, ти не допоможеш тітці – зуби зібралася вставляти, а там такі ціни, аж погано робиться. А мені ж жувати зовсім нічим, милий мій, – жалісливо просила Клавдія племінника телефоном.
– Допоможу, тітко Клав. Напиши скільки, я переведу, – охоче погоджувався племінник.
Потім була купівля нового телевізора – “старий-то згорів”, нового телефону, тому що “цей не фуричить”, і холодильника, що став непридатним.
Тітка займалася продажем квартири, водила в неї потенційних покупців, заразом розпродавала сусідам і знайомим меблі та багато іншого – килими, книжки, посуд. Кому що подобалося.
Гроші від продажу Клавдія, звісно, залишала собі. Мішкові вони без потреби, він і так жирує, а їй якраз.
– Михайло, а ти довго своїй нахабній тітці будеш гроші переводити? Може, пора лавочку прикрити? – невдоволено запитала якось у Михайла дружина.
– Ну, я розумію, поки вона займалася продажем маминої квартири, ще якось можна було зрозуміти і виправдати твої перекази. Але зараз-то що?
– Та права ти, Олечко! Звичайно, права! Але як їй відмовити? Адже образу затаїть? Та й пенсія в неї, чесно кажучи, одні сльози. Адже вона санітаркою в лікарні працювала. Яка зарплатня була, така тепер і пенсія – з гулькин шиш.
– А чому ти зобов’язаний її забезпечувати, поясни мені? У тебе що, дітей немає, які потребують грошей? Чи вона тобі мати рідна? У неї син є, рідний син! Ось він нехай і турбується про матір. І якщо він виріс нікчемним, то це тільки вина твоєї тітки, і нічия більше. Краще треба було виховувати свого сина, щоб зараз не клянчити гроші у сторонніх людей.
З цього дня Михайло вирішив більше тітці Клавдії не допомагати. І так він чимало для неї зробив. І досить щедро віддячив родичці за всі її турботи.
Чоловік вирішив, що тітка і сама це повинна розуміти. Не все ж життя йому її забезпечувати. У нього своя сім’я, діти підростають, своїх турбот ціла купа. Тому не став їй нічого говорити про те, що фінансовий потік від нього тепер закритий…
…Прийшовши додому і навіть не встигнувши роздягнутися, Клавдія насамперед набрала телефон Михайла. Він довго не відповідав, потім пробурчав щось і відключився. Тітка зрозуміла, що потрапила в найбільш невідповідний момент – у племінника йшла якась нарада.
– Нічого, ми почекаємо. Ми не горді, – вирішила вона.
Поки чекала слушного часу для дзвінка, придумувала слова для своєї промови. Аргументи й доводи. Щоб точно подіяли. Пробивали наскрізь душу і серце. А також образливі слова, які рвалися назовні з її ображеної душі.
Нарешті вона змогла додзвонитися.
– Це що ж таке виходить, а, любий племінничку? Як тітка була потрібна, то й грошики були. А як квартирку вам продала, так і забути про мене можна? Ти що вирішив скинути мене з рахунків? Рідну людину? Тобі що цих нещасних копійок для мене шкода стало? Чому досі немає переказу? Я що нагадувати тобі повинна? Чи все-таки совість прокинеться? Ось Бог послав родичів – ні сорому, ні совісті немає!
– Тітонько Клаво, вітаю. Не кричи і не лайся. Грошей я тобі більше посилати не буду. Усе. Я і так добре тобі допоміг. Ти не можеш цього заперечувати, адже правда? У мене своя сім’я, і мої проблеми, крім мене, ніхто вирішувати не буде. Я думав, що ти і сама це розумієш і не будеш більше чекати від мене ніяких переказів. Тож, не засуджуй, – спокійно відповів Михайло і хотів уже відключитися.
Але тут вклинилася Клавдія, не давши договорити племіннику.
– Ось воно як виходить, як за моє добро-то ти відплатив. Кажуть же – не роби добра і не отримаєш зла! Скільки я вам його переробила, нічого не рахується. Гинь, пропадай тітка в злиднях, а вони панствувати будуть, багатії прокляті! Не думала я, що ти такий черствий, Мишко. Та й мати тебе не так виховувала. Але видно все не на користь! Знати тебе більше не хочу, безсовісний!
Михайло відключився. На душі було бридко.
Ось уже воістину вірна приказка, яку тітка зараз вимовила: не роби людям добра і не отримаєш зла. Тільки вона її сенс чомусь зрозуміла по-іншому.
Думала тільки про те, що вона для них зробила. А його матеріальну допомогу, яка тривала майже рік, чомусь не врахувала. Або прийняла це як належне.
Люди до хорошого швидко звикають і потім думають, що це норма. А втративши допомогу, вважають себе жорстоко скривдженими й ображеними. І так – абсолютно вже не пам’ятають ніякого добра.
